Виклик — боротися. Задача — перемагати

Відразу хочеться зауважити, що викладений нижче матеріал носить більше автобіографічний характер, метою створення якого була передача власного досвіду протистояння мовчазному і підступному ворогу-паразиту — онкологічній хворобі. Адресовано даний матеріал в першу чергу тим, хто впритул стикнувся з цим викликом долі і вибрав шлях протистояння. Ще раз хотілося б акцентувати увагу на те, що описаний в статті досвід — власний і без прикрас.

Розпочалося все, м’яко кажучи несподівано. Звичайним тихим осіннім вечором я спокійно повертався додому до своєї молодої сім’ї, подумки вже граючись зі своїм 3-тижневим сином. Позаду лишилися тривожні дні з пологами, 5-ти денним перебуванням в патології новонароджених, Хрещення немовляти. Здавалося, попереду чекає розмірене і спокійне сімейне життя. Раптом з’являється в очах дивний спец. ефект — на одну чітку картинку оточуючого середовища насунулася ще одна точно така сама, тільки зміщена якось в сторону... Простіше кажучи — стало круто двоїтися в очах. Причому на стільки, що дивитися одночасно двома очима на один предмет на відстані приблизно в півтора метри — нереально: бачиш просто два предмети. Відповідно дивитися двома очима на один предмет на більшій відстані — просто неможливо. Через добу до зорової проблеми додалася більш неприємна — «токсикоз». Нудило на все: їжу, запахи, людей, навіть слова і найменші рухи.

Треба віддати належне професіоналізму та й простим людським якостям лікарів з рівненської ЦМЛ, особливо лікарю відділенню судинної неврології Олені Іванівні. Усі чудово розуміємо, що кінцевий результат дуже залежить від вчасно і правильно поставленого діагнозу і перше ж МРТ-дослідження підтвердило найгірші підозри — пухлина головного мозку. Пухлина не дуже велика, операбельна, але знаходиться в дуже небезпечному місці — поряд зі скупченням зорових, слухових нервів і багатьох інших життєво важливих судин, нервів та центрів. З цього моменту почалося нове життя-перегони.

Після рівненської ЦМЛ відбулося перевезення на реанімобілі до м. Києва в Інститут нейрохірургії ім. Ромоданова (на вул. Мануїльського, 32), з подальшими обстеженням і «довгоочікуваною» операцією. Знову ж висловлюю подяку лікуючому лікарю Лисяному О. М. та зав. відділенням Вербовій Л. М. Зупинятися довго на своїх відчуттях та переживаннях 3-х тижневого перебування в стінах інституту багато не хочеться, зауважив би по-перше нескінченну кількість уколів та крапельниць. І по-друге повноцінний сон (а не щось трішки схоже на дрімоту) повернувся тільки в домашніх стінах. Увесь час, проведений стаціонарно в стінах лікарень (приблизно місяць, не враховуючи 2 курси променевої терапії) запам’ятається майже повною відсутністю сну.

Так, емоції, переживання, страх перед невизначеністю — це все незмінні, вагомі і відчутні атрибути боротьби з онкологічним захворюванням, але усі вони відходили на задній план і втрачали свій вплив на мене при одній обставині: як тільки поверталося усвідомлення того, що на все є воля Божа. Шанси на успішний результат операції були мінімальні, а реальні варіанти такі: або не прокинутися зовсім; або прокинутися паралізованим. Але лежачи на каталці безпосередньо перед операцією — настрой був рішучий, знову ж таки, з тієї ж причини. Операція тривала шість з половиною годин та пройшла успішно. Лікування продовжено по місцю проживання — 2 важких курси променевої терапії на лінійному прискорювачі в онкологічному диспансері.

Що хотілося б порадити тим, хто зустрівся з онкологією — слухайте лікарів і вірте в Бога. Переконаний, що це дві складові, чи правильніше виразитися дві ноги, на яких можна втекти від даного «переслідувача». Лікуватися опираючись лише на щось одне — особистий вибір кожного, зрештою як і відповідальність. Знову ж таки з власного прикладу — песимістичний прогноз на операцію не виправдався, як і післяопераційний період: півроку до рецидиву і приблизно всього 12 місяців життя після операції.

Тим, хто не відчув на собі нищівної сили раку: панацеї чи вакцини від онкології ще не придумано, але власний досвід підказує, що від цієї хвороби не застрахований ніхто — будь-хто, будь-де, в будь який час може особисто познайомитися з цим монстром. Ніяких правил чи умовностей. Я не маю мету залякати чи запропонувати «ноу-хау», але роблю висновки керуючись особистим досвідом: при дотриманні певних обставин, ймовірність застерегти та побороти хворобу зростає:

1. утримання від будь-яких шкідливих звичок;
2. рухливий і активний спосіб життя;
3. щира і міцна віра (підтверджена справами);
4. націленість на запеклу пожиттєву боротьбу і на позитивний результат;
5. загальне позитивне мислення і життєва позиція.

І навпаки тютюно-паління, вживання алкоголю, наркоманія в союзі з екологією, і сучасним рівнем розвитку технологій — фатальний і небезпечний набір. Чому ж з цього набору не виключити елементи, які залежать безпосередньо від конкретної особи. Взагалі гріховне життя з недотриманням Божих заповідей — прямий шлях до загибелі і необов’язково з допомогою онкології. Якщо подивитися на свої хвороби через «призму» Слова Божого — то в деяких випадках хвороба може виступити ніби панацеєю, рятувальним містком для переходу людини на іншу сторону «барикад». Життя людини — це постійна війна добра зі злом, праведності з гріхом, Бога з дияволом. А людина, проходячи свій життєвий шлях, свідомо чи несвідомо, обирає собі союзника і відповідно, противника.

На момент захворювання я не був новачком в церкві і чудово знав, що таке молитовне правило, просфора, агіасма (Свята вода), Таїнства Сповіді, Євхаристії (Причастя), Соборування та багато-багато іншого і цей момент допоміг мені дещо усвідомити. Зізнаюся: іноді мене не полишає думка, що я глибоко вдячний Богу за пройдені земні митарства і за теперішнє життя з фізичними обмеженнями, адже хвороба особисто мені допомогла взяти до рук ту саму «призму» і критично подивитися на себе... Лише лежачи на лікарняних ліжках я зміг приблизно усвідомити якими все-таки мають бути молитви та вищезгадані Таїнства, а правильніше, моє відношення до них. Священики, які приходили звершувати Таїнства наді мною (та бажаючими в моїй палаті) в Києві, були чужими людьми, але в ті хвилини, вони ставали ніби найближчими родичами; Сповідь ставала — зі щирим покаянням, а Причастя — найдорогоціннішими, найнеобхіднішими і найбажанішими ліками. Головне захотіти спробувати подивитися через цю умовну «призму», а там Бог допоможе і підкаже.

Олександр Гончарук