Ось і закінчився наш так званий концертний тур з «Пасхальним Колобком». Оскільки важко зрозуміти поєднання слів: «Пасха» і «Колобок», то поясню, що Тернопільська молодіжка ретельно працювала над створенням програми, з якою можна поїхати у дитячі будинки і будинки пристарілих. А інтерпретація всім відомої казки «Колобок» у так звану духовну площину — це те, що нам було потрібно і, на мою думку, цілком вдалося. Адже проповідями про спасіння там не обійтись. І, мабуть, 90% людей, яких ми там побачили, віднайдуть вічне блаженство на небесах... Але про це потім.

Пройшло майже два тижні з того дня як ми відвідали дім пристарілих. Спеціально одразу не сіла за описання побаченого і пережитого. Тому що мене переповнювали зовсім не християнські емоції. жорстокість, відраза, злість до тих, хто посмів відмовитись від своїх батьків. А зараз в моїй душі неначе все перегоріло, емоції стихли, повстали думки, ситуації, спогади...

Коли зайшла в останню обитель цих дідусів і бабусь, то перше, що відчуваєш — це запах старості, сліз і відчаю. Тому я чекала побачити черствих, злих, закритих у собі людей. Мабуть тому мене так глибоко вразила їхня безмежна доброта, зацікавленість, щирість, «сонячність», якщо можна так сказати. Наш виступ однозначно став для них подією, яка в черговий раз викликала спогади про минуле життя. Сльози дідусів і бабусь котились одна, за одною, але усмішка не сходила з лиця. Все їхнє тіло, починаючи з сивих висків, губ, рук, неначе пронизувалось судорогами.

Я стояла всього за крок від них, але цей крок був довжиною у життя. Впевнена, що ніхто з них не планував так завершити свою життєву дорогу. Але лише віруюча людина розуміє, що даючи життєві труднощі, Господь показує свою любов, дає можливість спастись, неначе привідкриває ворота у Царство Боже.

Коли емоції відходять на другий план і залишаєшся один-на-один із самим собою, якось нехотячи повстають запитання: «А чи зможу я виховати своїх дітей так, щоб вони не відмовились від мене, щоб я не зустріла старість у самотності ?» І найголовніше запитання: «А хіба зараз я не відмовляюсь від своїх батьків?» Адже моя відмова сходити в магазин, небажання говорити, постійна нестача часу на банальне, але дуже дороге спілкування з батьками, і є так звана «відмова». Скільки разів протягом свого відносно короткого життя вже встигла зробити «відмов» від найдорожчого що в мене є — моїх батьків. Правильно кажуть, що зроблене не виправиш, але ж надалі можна не повторювати своїх страшних помилок.

Ця поїздка змусила мене проаналізувати і постаратись змінити свій спосіб життя. Надіюсь, що кожен, хто це прочитає спробує побачити свої маленькі чи великі «відмови» і виправить їх. Найголовніше те, що є ще трішки часу і дуже важливо не витратити його на дурниці. Адже батьки — це найголовніші люди у нашому житті. Я впевнена, що ваша мама буде приємно здивована, якщо ви поділитесь з нею своїми планами, купите чи зробите маленький подаруночок, або банально скажете щире слово: «Люблю!».

Ольга Кравченко

Источник — газета «Прямая речь» № 104