Антон Школьний і Нана Тугуші справляють враження надзвичайно скромних людей. Їм важко говорити про свій волонтерський проект, від більшості питань вони трохи ніяковіють.

Однак після енної хвилини розмови стає зрозуміло, що ці молоді люди — зовсім не сором’язливі прохачі пожертв, а у благодійності сповідують принцип «добро має бути з кулаками».

Якщо говорити мовою рекламників, це такий собі агресивний маркетинг — активісти переконані, що українців треба постійно «трусити» і «ворушити» заради допомоги знедоленим.

«Головне — не соромитися, не боятися зайвий раз попросити. Треба нахабніти. Ти ж робиш добру справу! Інакше просто нічого не досягнеш. А так потрусиш трошки, і людина вже починає розуміти, що життя не зводиться до одних веселощів, п’янок, дискотек. Бо у цей самий час є люди, які страждають. Звичайно, насильно тягти нікого не будеш, але раз десять натякнути можна», — жартує Нана.

«Я вважаю, що суспільство — це єдиний організм. Якщо десь погано, в іншому місці теж не може бути добре. Ну як може людина, у якої, скажімо, гниє рука, робити вигляд, що все в порядку? Так само і тут: як можна просто жити і не уявляти, що в двох метрах від тебе хтось помирає», — додає вона.

Нані усього 23 роки. 4 з них вона займається волонтерством

Вже чотири роки Нана і Антон займаються волонтерською роботою, опікуючись дітьми у дитбудинках, людьми похилого віку у будинках для престарілих, хворими у лікарнях і навіть бездомними тваринами у притулках.

За цей час вони створили благодійну спільноту, здійснили десятки поїздок до знедолених, зібрали сотні кілограмів одягу і продуктів, тисячі гривень, а також залучили до своєї справи чимало однодумців.

Нані усього 23 роки, вона працює журналістом на одному з жіночих інтернет-порталів. У 19 дівчина стала волонтером. Це сталося після поїздки до одного з дитбудинків у якості репортера.

«Я тоді просто висвітлювала події в одному дитбудинку. Мене дуже вразила ця тема і вперше в голові щось заворушилося. Але в мене просто заворушилося, а Антон вже почав щось робити. Ми одне одного знали, у нас були спільні друзі. І саме в той момент, коли я дописувала свою статтю, Антон раптом зв’язався зі мною по пошті: «Я тут збираю речі для лікарні, давай, приєднуйся», — згадує дівчина.

Антон згадує: «Іноді бувало таке, що вдень працюєш на звичайній роботі, вночі — працюєш благодійником :)»

29-річний Антон розповідає, що не сприймав свою першу поїздку до дитбудинку, як благодійність.

«Ми думали: відвеземо речі і поїдемо. Але саме того дня старших дітей вивезли на якесь свято, а з маленькими залишилася лише одна вихователька. Нас попросили допомогти подивитися за дітьми. І тоді вперше ми для себе відкрили, що, крім матеріальних речей, їм потрібна увага. Звичайні обійми для них — справжня розкіш. Після цього ми вирішили не просто приїжджати у дитбудинки, щось привозити, а спілкуватися, передавати своє тепло», — каже він.

Антон дрібний підприємець, останні 1,5 роки є співвласником служби таксі. 4 року тому, ніхто з друзів Антона не вірив, що можливо займатися благодійністю, не маючи солідних доходів. Але згодом побачили, що це дійсно реально, і не потрібно бути олігархом аби робити добрі справи.

«Усі знайомі казали, що це дурість, треба спочатку розвинути бізнес, чогось досягти, а потім вже займатися благодійністю. «Це все безнадійно, чим ти допоможеш?». Але минуло півроку, і вони почали сумніватися в своїх словах», — посміхається Антон.

Сам він пояснює свою мотивацію просто: «Мабуть, набридло жити для себе, захотілося зробити щось хороше».

Нана у будинку милосердя у Почаєві

«Щоб допомогти знедоленим, роздягли всіх»

Починали молоді люди з пошуку знедолених через сайт detdom. info. Обдзвонювали дитбудинки і лікарні, збирали речі і організовували поїздки.

«Поїхали до психіатричної лікарні, куди кладуть покинутих нещасних людей і кидають без одягу, без нічого. Далі ми почали збирати все більше речей, вони просто до нас стікалися. Почали підключатися друзі, знайомі», — розповідає Антон.

Речі для знедолених чоловік спочатку складав у себе в квартирі, тепер в його офісі є спеціальна кімната, в яку ледь не цілодобово звозять одяг.

Після першої ж поїздки до дитбудинку молоді люди створили групу Вконтакте, яка нині є дуже популярною і через яку здійснюється координація діяльності.

«Ми зрозуміли, що треба розвиватися. Агітувати знайомих — це добре, але вони якось закінчилися...», — жартує Нана.

«Роздягли всіх», — сміється Антон.

Антон з дітьми

З часом сфери діяльності і географія поїздок стали розширюватися. Молоді люди з сумом розповідають про те, що більшість благодійників обмежуються Києвом і Київською областю, а до справжніх «гарячих точок» у регіонах не доїжджають.

«Буває, що багато волонтерів їздять в один і той самий дитбудинок, тому ми не бачимо сенсу їздити туди теж. Хочеться допомагати тим, до кого ще не доїхали», — каже Нана.

Дівчина згадує, як вперше потрапила до Ладижинського інтернату у Вінницькій області для важкохворих дітей. Дитбудинок знаходиться далеко від цивілізації, до нього не дістатися звичайним транспортом. Ізольовані від світу, діти практично не виходять на вулицю — у нянечок та медсестер просто не вистачає фізичних сил для такої великої кількості малюків.

«У цьому інтернаті особливо складна ситуація, діти там живуть з тяжкими діагнозами. Благодійники, які їздять у дитбудинки для піару... Це теж добре, бо вони все таки щось привозять. Але в такі місця ці люди не доїжджають», — каже вона.

Перша поїздка волонтерів у Ладижин

Наразі Нана і Антон, крім Ладижинського інтернату, курують Васильківський дитбудинок, по можливості надають допомогу Бучанській школі-інтернату, Союзу ветеранів та Центру профорієнтації дітей-інвалідів.

Вони возять дітей на екскурсії у Київ, у дельфінарій, зоопарк, кінотеатри, допомагають їм у вирішенні деяких індивідуальних питань. Відправляють гуманітарну допомогу в різні інтернати та лікарні за межами столиці.

«Вірус» волонтерства

За чотири роки діяльності зі спільноти Нани і Антона відділилося кілька груп волонтерів, які починають самостійні проекти.

«Вони взялися за опіку над конкретними дитбудинками — у Білій Церкві, Іванкові, Мокреці, Сквирі. Скажімо, одні дівчата з нами півроку поїздили, зараз взяли два дитбудинки і самі займаються ними. Деякі з наших волонтерів приєдналися до групи, яка опікується притулком для тварин. Наша мета — не зірки собі зривати, а більше людей залучати до благодійності», — каже Антон.

Молоді люди також проводять благодійні акції у торгових центрах Києва.

«У нас була акція у ТЦ «Магелан». Ми розставили бокси для збору грошей, влаштували концерт. Також робили акцію в «Скай молі». Протягом двох днів ми проводили концерти, продаж хендмейдів... Це все робиться через соціальні мережі і знайомих. Одна наша колега Наталка Медведєва працює на телебаченні, вона запрошує зірок, це дуже допомагає», — розповідає Нана.

Ініціатива Нани і Антона вже майже переросла у повноцінну благодійну організацію — не вистачає останнього папірця для оформлення з податкової.

«Ми зареєстрували благодійну організацію «Благодетель», але не все ще завершено, залишається податкове питання. Бувають ситуації, коли потрібно бути офіційною організацією — коли юридичні особи передають гуманітарну допомогу, видати якийсь папірець...», — розповідає Антон.

Молоді люди не поспішають перетворити спільноту на солідний благодійний фонд.

«Є люди, які на благодійності роблять бізнес. 90% фондів так працюють. Не хочеться ставати на цю стежку. Одна моя знайома розповідала, як вони відкрили благодійний фонд, знайшли спонсорів, відкрили офіс у центрі Києва, а на 5-й місяць відкрили нічний клуб і закрили фонд», — каже Антон.

«Є й інші випадки. Деякі фонди, які отримують допомогу з-за кордону, дзвонять нам і питають, що з нею робити. Тобто отримали гроші, або гуманітарну допомогу, а передають нам, бо самі вони в жодному дитбудинку не були», — додає чоловік.

Діти на атракціонах

Наразі активісти обрали менш бюрократичну форму роботи зі спонсорами. Вони особисто контактують з фірмами, буквально «вибиваючи» у них конкретну допомогу для дітей.

«То до кондитерської фабрики звернемося, щоб вони тістечка, торти передавали, то магазини дитячого одягу просимо віддати стару колекцію, то фармфабрику — надати вітаміни», — каже Антон.

«Благодійність часто перетворюється на бізнес, або на піар»

За чотири роки активного волонтерства молоді люди відчули на собі й усі негативи цієї справи — зіткнулися з псевдоблагодійниками, піаром і бізнесом на біді знедолених, недовірою у суспільстві.

«Часто дзвонять якісь зірочки, просяться поїхати з нами до дитбудинків, але при цьому вимагають, щоб їх там фотографували, піарили. Ми від такої допомоги відмовляємося. Пам’ятаю, як одна фірма повезла дітей у зоопарк і піарила цю подію на телебаченні, в інтернеті. А це був один з наших дитбудинків, яким ми вже 4 роки опікуємося, дітей разів 10 у Київ возили, і в лікарню. І ніхто про це, крім волонтерів, не знав», — розповідає Антон.

Діти з дитбудинку у зоомузеї

Активісти кажуть, що через це благодійників недолюблюють, підозрюючи їх в бажанні заробити на цьому гроші і популярність.

«Дійсно, великий відсоток великих благодійних організацій займаються цим тільки через гроші. Але є багато й хороших, справжніх волонтерів. Наприклад, в Іонівському монастирі: він має багато соціальних напрямків — і до дітей, і до дорослих їздять. Там багато суперволонтерів, я такого ще в церквах не бачила», — розповідає Нана.

Молоді люди кажуть, що у суспільстві ще нема зрілого ставлення до благодійності, багатьом просто незрозуміло, навіщо все це потрібно.

«Хтось приїжджає «пропіаритися», хтось — банально для «звітності»: «Інститут дав завдання провести благодійну акцію — от студенти і поїхали», — каже Нана.

Головною помилкою, якої часто припускаються самі волонтери дівчина вважає разові акції у дитбудинках. «Не зовсім правильно приїхати, привезти цукерок і забути про це назавжди. Краще за все підтримувати весь час контакти, має бути постійний зв’язок», — каже Нана.

На питання, чого потребують найбільше діти у дитбудинках, Нана і Антон хором відповідають: «Уваги».

«Оскільки є багато разових волонтерів, уваги дітям все одно не вистачає. Буває, приїдуть волонтери для показухи, діти їм попосміхалися, тому що вихователі сказали посміхатися, привезли цукерку — скажи спасибі. І на цьому все скінчилося», — додає дівчина.

Крім того, часто люди, які мають бажання допомогти, не розуміють, як це краще зробити, або й просто лінуються довести справу до кінця.

«У цьому проблема: люди ніби хочуть поставити галочку, що вони зробили щось хороше, але не готові чимось пожертвувати, витратити півдня на дорогу і допомогти тим, хто реально цього потребує», — каже Антон.

«Скажімо, деякі люди не розуміють, що у дитбудинок не можна везти будь-які речі. Чого тільки нам не привозили! Одяг був і з хробаками, і гнилий. А люди вважають: шкода викинути у смітник, я віддам краще дітям. Зараз вже такого менше, але спочатку взагалі жах був. А уявіть, як це персоналу, коли щодня приїжджають такі «помічники» і кричать: «Як, ви не хочете приймати наші речі!» А потім ще й розповідають, які там садисти працюють», — додає Нана.

Однак дівчина переконана, що існує багато простих способів допомагати, навіть якщо на це немає багато часу і сил.

«Наприклад, у нас є знайомі, які коли можуть, то їдуть, коли не можуть — проводять «виховну роботу» у себе в офісі, «трусять» співробітників.

Нана вважає, що головну роль у благодійності перебирають на себе саме малі спільноти, звичайні люди з різними професіями і долями, але головне — небайдужі.

«Скажімо, наші знайомі опікуються притулками для тварин. Це молоді люди, гламурні дівчата на підборах, з манікюром. А вони проїжджають, прибирають там все, чистять. Це тяжка повсякденна праця, її нема кому робити», — каже вона.

На питання, як вона знаходить час для благодійності Нана ніяковіє: «Якось знаходиться, навіть не знаю... Коли є бажання, є й час».

«Коли занурюєшся у волонтерську роботу, відпочиваєш душею. Ти бачиш адекватних людей, яких щось у житті цікавить, це приємно», — додає вона.

Фото надані Антоном і Наною

Анна Григораш

Джерело