Новости

Мій особистий шлях часопросторами соціальної роботи

Мій особистий шлях часопросторами соціальної роботи

17 January 2013

Все для мене починалось з невеличких соціальних кроків. Із знайомства із матусями, у венах яких життя пульсує болючими, але сильними поштовхами. Їхні діти — діти з особливими потребами. Переважаючий діагноз — синдром Дауна. Така перша зустріч — як індикатор. Людській душі або стане боляче від співпереживання, або вона пройде повз. Якщо стало боляче — лишається шрам. Згодом він стає знаком. Люди, яких добряче промаркірував цей досвід, впізнають один одного ще здалеку. І, відверто кажучи, дуже поважають, майже люблять один одного. Такий волонтер волонтеру — взірець і брат.

Насправді я нічого не шукала. Просто поїхала до Софіївки разом із повним автобусом дітей інвалідів і їхніх мужніх, відчайдушних, покинутих чоловіками, але не здоланих горем мам. Мені тоді було 13 років. Чим я могла допомогти благодійному товариству «Джерела»? За великим рахунком, нічим. На той час організація «Джерела» вже була однією з найбільш кваліфікованих в Україні. Вона активно боролася на усіх фронтах, вигравала гранти. Кожного дня повноцінно проводилися уроки для дітей-інвалідів, як у звичайній школі. Серед академічних знань, дітей вчили самостійно про себе піклуватися, бо пізно народжені діти рано втрачають батьків. А діти з синдромом Дауна переважно народжені близько 40 й пізніше.

Мрією координаторів «Джерела» було виграти грант на довгострокову оренду будинку для дітей, матері яких помирають. А також неймовірна для України мета — навчити дітей готувати собі й самостійно спілкуватися з людьми, самостійно перемагати повсякденні труднощі. Сьогодні цей будинок відкрито — близько 20 людей із синдромом Дауна майже самостійно, з охоронцем і черговою нянечкою живуть в цьому будинку. Це результат багаторічної щоденної соціальної роботи. І це велика перемога.

Це досягнення стало можливим кров’ю і потом офісних працівників організації. Мрія здійснилася й завдяки директору благодійної організації «Джерела» — Раїсі Іванівні Кравченко. Вона й сама є мамою дитини з особливими потребами — а отже безпосередньо зацікавленою в максимальній ефективності роботи своїх підлеглих. Її професіоналізм і той обсяг роботи, який вона виконує щоденно протягом більш ніж десятиріччя — якось й досі це не вкладається в моїй голові. Це була лише перша моя зустріч з такою Людиною з великої літери, згодом їх було ще багато.

Мене підкорили ці нездоланні в дусі матері. Вони спромагалися жити вдвох із дитиною на 48 гривень у місяць. Вони щороку проходити принизливу перевірку на підтвердження інвалідності дитини — наче хромосома може раптом з’явитися або зникнути. Мета таких перевірок, на мою думку, — штучно зменшити кількість інвалідів, скоротити бюджетні витрати.

Ці мами — справжні супер-герої нашого часу. Протягом усієї тієї подорожі до Умані мене дивувала їхня непідробна проста й щира взаємодопомога і тактовне піклування про мене. Спершу по поверненні із Умані я, як усі, спробувала просто жити далі. Але ці особливі діти, ці невимовно сильні духом мами — вони вкрали того року мене в друзів та школи. Майже кожного дня я намагалася приїхати і ближче познайомитися, допомогти на уроках, допомогти в офісі, допомогти на кухні — хоч трішечки але допомогти. Я думала, що принаймні маю висловити солідарність.

Особливо мені запам’ятався фестиваль інвалідів. Цей захід поєднав десятки різних дитячих і дорослих організацій людей з обмеженими можливостями.

У моїй групі було близько 20 сліпих і майже сліпих дітей, наш лідер і ми — волонтери. Класно було те, що лідери пройшли попередній навчальний семінар з теми, як правильно координувати саме «своїх особливих» підопічних. Ще до початку фестивалю нас, волонтерів, збирали, навчали, видали план дій. Оскільки на фестивалі заходів і майстер-класів було безліч, наш лідер мав обрати і домовитися про участь у них саме наших підлеглих — сліпих дітей і підлітків. Цей захід став для мене дивом любові, дивом доброти, дивом взаємоприйняття усіх усіма — від колясочників до німих, від волонтерів до директорів організацій і спеціалізованих шкіл.

А також це була надзвичайно добре організована акція з точки зору менеджменту.

Після всього цього я воцерковилась...

Мені було 16 років. У церкві про волонтерів або не чули, або думали погано. Це страшенно лютило, пригнічувало і певним чином навіть змушувало соромитися того факту, що мої друзі-протестанти роками допомагали чужим дітям адаптуватися, пережити новий день, прийти до віри. Так, на сором нам, більшість дітей у тюрмах і притулках чують про Христа, сприймають віру з вуст сектантів та інаковіруючих.

Але нагадаю, мені було 16. Чим я могла розрадити? Нічим! Я ще й релігійних основ добре не знала. Проте наш настоятель прот. Тимофій Костюченко активно спрямовував нас на «хоч якусь» молодіжну діяльність. Бо переважно при церквах не було нічого! Ніякого спілкування. А без спілкування не можлива допомога навіть один одному, тим паче соціальна згуртована допомога.

Тож на початку були лише мрії: якось розбурхати молодь, якось переконати тих самозакоханих індиків серед молоді — які «завжди проти». Дуже хотілось мати православний театр, й школу при храмі, й свою газету, сайт, хоча б якогось зорганізованого контакту бодай з одним дитячим будинком.

У той час Леся (Прокопович) почала говорити про створення скаутингу, але мені це здавалось пройденим етапом, хотілось щось ближче до молодіжного руху. Хоча тоді чомусь постійно здавалося, що не вийде. Не вийде написати добру статтю, не вийде зіграти у КВК з православними, не вийде організувати людей на будівництво храму, не вийде провести фестиваль — замало волонтерів. Але все виходило! Врешті-решт зараз я бачу, як всі мрії збуваються. Звідкись дивом з’явилося так багато ініціативної молоді! Змінити зануд не вдалося, але їхнього шепоту не чутно серед гомону натовпу яскравих молодіжних лідерів.

Тепер я бачу, як усе стрімко змінюється! Мрії здійснюються так швидко, що я не встигаю відслідковувати. Раз — і «молодіжки» відкриваються у регіонах. Два — і прекрасний Топольовський монастир, що поблизу Білогорську в Криму, знайомиться з волонтерами і допомагає їм. Три — і відкриваються молодіжні театри. Отцям дають ефіри на радіо. Ті, хто раніше переймалися лише Буквою (проте дуже щиро), стають волонтерами. Навіть люди середнього віку! Тобто, мами — волонтери. Мрії наче самі розгортуються й стають дійсністю. Навіть коли хтось із активістів сходить із дистанції, Господь знаходить нових працівників. Серед здійсненого мені більш за все запам’яталися: місіонерські акції, волонтерські сайти, безліч розвантажених фур цегли, затишні невеличкі кіноклуби. Також зігрівають душу постійно діючі соціальні напрями: допомоги дітям — сиротам та людям похилого віку, реставрація храмів та донорства крові. А ще наші — волонтерськи бали!

Тепер мені не спадає на думку засмучуватися з приводу того, що у нас немає чогось, не відкрито певного напряму. Бо ще сім-вісім років тому не було НІЧОГО. Навіть розмови про волонтерство викликали супротив! На сьогодні помітно, що якщо необхідно, то все у нас неодмінно буде. Буде й системність, й можливість керівництву моніторити/контролювати заходи автоматично. Все це буде, бо ніяка бюрократія чи пасивність не спинять милість Божу й добру волю християн, справжніх християн.

Моє волонтерство у Церкві було тісно пов’язано насамперед із бажанням воцерковити родину моїх батьків. Колись мене пригнічувала думка, що їм дуже тяжко й сумно без церковного життя, що вони є наче окрадені. Проте тоді ж я усвідомила, що не маю дару смиренності, молитви і посту, щоб привести їх. Це усвідомлення сталося зі мною прямо під час літургії й мого дня народження. Моє вісімнадцятиріччя випало на воскресний день, я планувала порадіти, проте не сталося. Якимось дивом я збагнула, як мені не вистачає рідних у цій храмовій радості й проплакала довго. А пізніше заручилася благословенням духовного батька: «Робити при Церкві з благословення те, що вмію, задля воцерковлення моїх рідних»... Пройшло 7 років... Тоді причащалася лише я, тепер нас шестеро, не вистачає лише матусі для повного щастя.

Всіх благ!

Олександра Левонюк

Video

Ioasaph Pro в прямом эфире!
Ioasaph Pro в прямом эфире!

Список телефонів довіри для підлітків. Дітям необхідна підтримка як батьків так і вчителів. Для цього в Києві працює безліч телефонів довіри, зателефонувавши на які можна отримати консультацію та необхідну психологічну допомогу.

Наши питомцы очень нуждаются в финансовой и материальной помощи. Монастырь не в силах помочь такому количеству животных своими силами, поэтому обращаемся ко всем неравнодушным людям с просьбой помочь нашим животным в это трудное для них время.

Для благотворительного проекта по разработке православной духовной атрибутики требуется помощь дизайнера !

По этому номеру телефона вы можете получить квалифицированную консультацию по вопросам относительно туберкулеза...

Огласительные беседы желающими принять Святое Крещение!!!

Приглашаем всех желающих в Студию детского творчества при храме святителя Григория Богослова! В Студии работают две школы: Школа живописи и Школа прикладного искусства.

В храме свт. Луки Крымского каждое 2-е воскресенье месяца проходят молебны с акафистом Божией Матери Неупиваемая Чаша, о страдающих от алкогольной, табачной, наркотической, игровой зависимостей и любящих их близких людей.

До уваги батьків особливих дітей! Проводиться набір діток в «Центр змішаного типу для дітей з функціональними обмеженнями» ГО «Родина»

Розшукуємо пацієнтів з онкологією, які зіткнулись з проблемами у лікуванні, а саме: нестача ліків, зловживання з боку медперсоналу, перепродаж ліків по завищених цінах тощо.

Запрошуємо вивчати мову жестів!

Участились случаи мошенничества в сфере помощи онкобольным детям. Мошенники, представляясь родителями больных детей просят помощь на лечение.

Благотворительная продажа работ (картин, поделок, аппликаций) сделанных руками детей и волонтёров на Изостудии при Институте рака ул. Ломоносова 33/43

Волонтерское движение "Молодость неравнодушна" существует на ваши пожертвования. Ваша помощь значит, что мы сможем продолжать работу!