Скажіть, що ви пригадуєте, коли бачите писанку? Правильно, Воскресіння Господа нашого Іісуса Христа. А кажуть, ніби традиції не важливі у питанні віри.

Нещодавно у галереї «Хлібня» національного заповідника «Софія Київська» відбулося відкриття виставки «Великодні взори», що була приурочена до таких християнських свят як Стрітення, Благовіщення та Великдень. Ідея виставки та її втілення в життя належать майстрові традиційного народного мистецтва Людмилі Проценко.

Саме Людмила Іванівна і навчила мене цьому прадавньому мистецтву писанкарства. Пригадую, коли я написав свою першу у житті писанку, для мене відкривався ніби новий і давно забутий минулими поколіннями світ символів, образів, візерунків і барв. Це був 8-й клас. Складалося враження, що це було не просто бажання навчитися робити якусь гарну річ, а справжня необхідність продовжити традицію своїх предків, яка була майже повністю втрачена у буремному 20-му сторіччі. Захоплювало те розмаїття писанок від Карпат до Кубані, від Таврії до Курщини. Найприємнішим у справі був сам процес написання. Воскова свічка, як невід’ємна частина роботи, у мене зажди асоціювався із літургією і навіював роздуми про вічне. Концентрація на роботі подібна на концентрації на молитві. Звичайно, що для писанкарства потрібна і витримка і точність рухів. Але усі зусилля витрачені на роботу повертаються сторицею у вигляді тієї радості, коли ти комусь даруєш гарну, як сонце писанку, або приносиш її до храму на Великдень.

Звичайно, виставки у нас були і раніше, і майстер-класів було чимало, але такий захід на території величної Софії Київської мав ще й велике символічне значення. Стоїмо біля воріт Дзвіниці Софії. Місце, де тисячу років тому ламалися списи і бряжчали мечі, місце де великий князь київський розбив величезну орду прийшлих кочівників, місце, де наші предки відважно боронили свою Вітчизну. Заходимо у двір. Колись, у цьому кафедральному храмі Київської Русі молилися кияни, вінчали на князювання великих князів київських, підписували важливі міжнародні договори... Місце величі і слави нашої землі.

Ось рамка, у якій вертикально протягнуті нитки, на які нанизані писанки з певного регіону на кожній відповідно. Далі — образ Богородиці, під яким на тлі рушника звисають «гірлянди» писанок. Серед робіт Людмили Іванівни часто зустрічаємо птаха, тулубом якого є власне писанка, крила і хвіст у нього із кольорового паперу, а голова — із тіста. У мене цей птах асоціюється із голубом, який приніс Ноєві маслинову гілку, чим і сповістив про кінець потопу.

Ось кошик, де по домінуванню чорного кольору і з вкрапленням білого і жовтого можна здогадатися, що це саме Західне Поділля. Далі по кольоровій гамі і частому використанню «дубового листя» впізнаю Київщину і Черкащину. «Звізди» і поєднання синього із жовтим, червоним і білим вказує, що ці писанки із Галичини. Надзвичайно строкатий і складний орнамент мають писанки із Гуцульщини. А ось і православний хрест, що весь перетнутий жовтими лініями на писанці із Буковини. Якщо раніше, коли дарували писанку, то у її візерунках і кольорі було закодоване побажання, то писанки із Полтавщини красномовно зичать нам завжди залишатися молодими і життєрадісними. Писанки із землі Марусі Чурай і Котляревського мають найбільше зеленої барви. На писанках із Слобожанщини та Запоріжжя все більше і більше тваринних мотивів. Писанки із Прящівщини та Підлящщя характері особливою технікою виконання, коли віск накладається голкою і візерунок складається із «крапельок». Бачимо тут чимало авторських писанок, на яких або поєднуються різні вже існуючі візерунки, або створюється нова композиція.

Великої уваги заслуговують дитячі писанки. Звичайно, часто вони мають нерівні лінії та інші недоліки, проте кожна з них — це є витвір дитини, яка прагне творити прекрасне, інколи зі своїми авторськими доповненнями традиційного орнаменту. Дуже дивуєшся, коли бачиш витвір 14-річної дитини, але рівень майстерності говорить про те, що вона вже має значний досвід у цій справі. Варто зазначити, що cеред вихованців Людмили Іванівни були десятки і сотні дітей. Так чи інакше, для значної частини учнів студії писанкарства не минули даремно. Для багатьох це стало поверненням до традицій, зближенням зі своїм, народним, поворотом до духовного.

Крім писанок на виставці були представлені і витинанки Людмили Проценко. Зображення хреста та пташок — найпоширеніші мотиви цього виду декоративно-прикладного мистецтва. Проте були і дуже складні композиції-картини. Взагалі не варто недооцінювати витинанку як вид декору кімнати. Спробуйте зробити кілька гарних зразків, помістити їх у рамки і повісити на стіни. Думаю, що багатьом це буде до душі.

Звичайно, усі «сварги», «дощики», «коловрати», «безконечники-меандри» та інші орнаменти зародилися у язичницькі часи і були певним кодом усього навколишнього світу. Тут і стихії води, повітря, і берегині роду та інше. Проте уся ця культура була у слов’ян ще коли вони не знали Христа. Тому не варто ставитися до писанок, як чогось поганського. Так чи інакше народи, які приймали християнство часто мали свою вже сформовану культуру. Тому вчення Христа не змінювалося по своїй суті в різних регіонах, але сама обрядова практика залежала від місцевого клімату, менталітету народу, культури, традиції. Культура Київської Русі була такою унікальною і своєрідною значною мірою завдяки тому, що тут не було з корінням вирвано багатий пласт народної культури, але навпаки — вона була гармонійно поєднана з істиною християнською вірою. В подальших століттях українська писанка стала невід’ємним символом Великодня і продовжує ним бути до сьогодні. Мабуть найбільшим доказом того, що справа писанкарства не є марним витрачанням часу була фраза моєї знайомої, яка сказала, що колись подарована мною писанка зробила внесок у її шлях до Бога.

Що ж, можна лише подякувати Людмилі Іванівні за прекрасну сонячну виставку і побажати сил і наснаги у її прекрасній чудовій справі та старанних учнів, які будуть продовжувати народну традицію писанкарства. Можливо, що якби подібні заходи збирали більше відвідувачів, то люди перед Великоднем більше концентрували увагу не на суєті мирській, а на духовному, на вічному. Тому будемо сподіватися, що народне мистецтво у своїх символах і кольорах буде зберігати традиції та направляти люд на шлях прекрасного та духовного.

Юрій Міщенко