2011 року в день вшанування Святого Миколая Чудотворця відбулася знакова подія у селі Ліплявому Канівського району Черкаської області — освячення новозбудованого православного храму. Особливість цієї події полягає в тому, що в порівняно великому селі вже більш як півстоліття не було жодного православного приходу. А в 2013 році я вперше побував на великодньому богослужінні у церкві Святого Миколая. І можу сказати, що я не пожалкував, що цей Великдень я зустрів саме тут, а не в котромусь із величних золотоверхих соборів Києва.

Історія Ліплявого починається щонайпізніше з часів Давньоруської держави, коли тут, на березі Дніпра виникає ціла лінія фортифікаційних укріплень представлена валами, городищами та стінами великих міст. Саме на території Ліплявого слов’яни і звели «Даладаєву городку». Багаті археологічні знахідки дають нам уявлення про роль і значення цієї землі ще у княжі часи. До монгольської навали це була Переяславська земля, пізніше — у складі Великого князівства Литовського, а ще пізніше — Речі Посполитої. Саме в цей час поселення досягає свого найбільшого розвитку і згадується у метриках із сучасною назвою.

Найбільш правдоподібною версією походження назви є дієслово «ліпити» (щось із глини), яке між іншим подібним чином звучить і в литовській мові. Під час Великої визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького вихідці із села брали активну участь у бойових діях. У 17 столітті Ліпляве вже було козацьким містечком. По суті козаки Ліплявого і тутешніх сіл зберегли частково свій статус і під владою Російської імперії. Тому логічно припустити, що усі нащадки державних селян («козаків») можуть пишатися своїми предками, які воювали у лавах Війська Запорозького. У 18 столітті у селі проживали родини священників Левицького та Данила Юркевича.

Виходячи із усних переказів живих свідків, що жили або живуть зараз там, до громадянської війни 1917-1921 років село було достатньо розвинене у всіх відношеннях, мало міцні та багаті традиції, порівняно освічене населення, сформований середній клас селян на «козаків», які в тяжкі роки виступали на захист Вітчизни. Проте після падіння монархії та поразки визвольних змагань українського народу, коли у 1920 році в селі було встановлено тоталітарний режим воєнного комунізму, у житті Ліплявого настали чорні часи. Спершу була низка смертних вироків, винесених «трійками» найзаможнішим селянам, та найяскравішим противникам більшовицької влади, а пізніше в 1932-33 роках понад три сотні селян померли внаслідок голодомору.

Пізніше, при нез’ясованих обставинах згоріла єдина на той час сільська церква. З того часу понад 60 років село, населення якого зараз становить близько 2 тисяч осіб, не мало власного православного приходу. Наслідки червоної пропаганди для духовного життя села (як і більшості населених пунктів колишньої Російської імперії) були катастрофічними: історія фальсифікувалася, батьки боялися передавати пам’ять про минуле своїм дітям, місце Святої Трійці в свідомості нового покоління зайняли Партія, вожді-напівбоги та інші менші «божки». Відбулася докорінна підміна понять.

Хоча «Кодекс будівника комунізму» багато в чому базувався на християнській моралі, проте зі світогляду людей зникло саме першоджерело цих настанов, той імператив, який є незмінним і вічним, що завжди буде існувати при усіх диктаторах. Цим можна легко пояснити те, що після падіння СРСР та розвінчання «ореолу святості» навколо КПРС, настав період великої духовної порожнечі. Але оскільки «святе місце порожнім не буває», то звідусіль в 90-х роках у село почали приїжджати протестантські проповідники, які звели кілька своїх приходів на території Ліплявого (це при тому, що пастви як такої у них майже немає і сьогодні). Лише поодинокі родини лишилися православними у повному сенсі цього слова.

Відсутність прив’язки до своєї землі, відсутність прадідівських цінностей призвели до масового відтоку перспективної молоді з села до міст. Тому відроджувати культурне та духовне життя села покладалося на малу крихту людей. Саме її силами і була зведена церква Святого Миколая.

Будівництво йшло доволі довго, адже по суті фундатором нового храму був спочатку лише отець Олександр. Продовжив цю справу його інший священик, теж Олександр, який і досі керує роботами із внутрішнього оздоблення храму. Закладена 1999 року, однонефна, проте доволі висока на тлі усіх інших будівель, церква збирала навколо себе селян під час Великодня ще в недобудованому стані. Проте все обмежувалося лише освяченням пасок та продуктів. Тому декотрі з православних мені розповідали, що вони їздили у Поповичку та інші навколишні села, де були діючі приходи. Але коли відбулося освячення церкві і в середині почали правити службу Божу (хай навіть і не так часто), для православних ситуація змінилася радикально.

...Близько півночі, коли закінчувалася Велика субота я дістався до храму. В селі, де немає значної кількості штучного освітлення, темна частина доби перед Великоднем якось більшою мірою сповнена очікування перемоги світла над темрявою. І храм, з вікон якого лилося світло. Рівно о півночі священик та миряни хресним ходом з хоругвами обійшли тричі навколо храму і отець Олександр сповістив найсвітлішу для християн звістку: «Христос Воскресе!». Канівський хор почав співати Великодній тропар: «Христос воскресе из мертвых, смертию смерть поправ и сущим во гробех живот даровав!» В той момент особисто мене охопило хвилююче почуття, бо та подія, якої чекав увесь Великий піст і особливо Великий тиждень, нарешті настала! Темне похмуре небо навколо нагадувало усю гріховність людства та смерть, від якої власне і позбавив нас Син Божий. Входимо до храму. Тут вже трохи тепліше.

Стіни храму, як і очікувалося, не містили ніяких великих колоритних розписів, як у містах. Особливо старовинних чи багато прикрашених ікон також не було. Думаю, що приватні колекції окремих селян могли б конкурувати з церковним іконостасом. Деякі ікони були взагалі вишиті в останні кілька десятиліть. Проте оздоблення храму дуже органічно відповідало стану речей у селі. Як будь-який новий приход на землях неофітів не міг бути пишним та величним, так само й ікони церкви Св. Миколая у Ліплявому ніби говорили про те, що Христова віра тут лиш починає заново відроджуватися, пускати знову коріння.

У святкових піснеспівах також не було текстів грецькою та латиною, які можна почути у більш-менш великих храмах Києва та інших міст. Проте це був дійсно народний церковний хор, який може був недостатньо підготовлений до всеношної служби Божої, проте був як ніколи близький до людського серця, доторкаючись до його найпотаємніших струн. Наявність у хорі підлітків також символізувала те, що православ’я у цьому краї — це не лише віра старшого покоління, але і молодої зміни. Саме від того, який шлях оберуть для себе ці хлопчики та дівчатка, залежатиме майбутнє.

Серед прихожан було чимало людей із сусідніх сіл. Взагалі тяжко собі уявити, щоб ця маленька за розмірами церква вмістила під своїми склепіннями хоча б половину ліплявців. Для мене знову було трохи дивиною бачити чимало людей похилого віку (деяким можливо більше 70 років) на всеношній службі. Щиро схиляю голову перед твердістю духу таких дідусів і бабусь, адже навіть для молодих людей часто всеношна служба є занадто складним випробуванням душі і тіла.

Особисто мені чим ближче до світанку, тим ставало легше. Найтяжче було зібрати думки до купи і концентрувати увагу на піснеспівах та уривках з Євангелія. Це завжди те найскладніше випробовування, з яким повинен впоратися віруючий у православному храмі, де потрібно стояти годину, дві, а то і більше...

Відчуття радості Христового Воскресіння зростала щогодини. Служба доходила свого кінця. Була четверта година ранку. Надворі ще було темно. Світилися лиш зорі та свічки у лампадках чи поставлені на святкові паски. Громада почала виходити з храму. На душі було легко і радісно. Спати вже не хотілося. Почалося освячення пасок і крашанок. Знову у повітрі залунало традиційне «Христос воскресе!» і не менш звичне «воистинно воскресе!»...

Люди почали розходитися і повертатися до своїх домівок. Хтось винесе чимало з Великодньої проповіді та самого свята, хтось винесе трохи, а хтось може і зовсім нічого. Більшість прихожан напевно ляже вдома спати, а за кілька годин почне навідуватися в гості до своїх родичів, друзів, знайомих, вітати їх особисто, або через сучасні засоби комунікації. Хтось обмежиться 1-2 бокалами червоного вина, а комусь стане замало і пляшки «Хортиці».

Попри схожість і простоту мислення ліплявців, все ж Великдень залишив по собі різні спогади і асоціації у селян. Звичайно, лише невелика кількість людей дотримувалася Великого посту духовно і фізично. Проте, якщо решта цього дня пройде для певної частини у доброму спілкуванні з рідними, доброзичливості, роздумах про велику жертву Спасителя, то це буде великий крок вперед.

Роль місцевого приходу для села є величезною. Маленька церква у селі є куди ближчою до народу, ніж помпезний і врочистий собор у центрі великого міста. Місцевий священик, який знає чим живе сільська громада і які особливості кожної родини, може дати і необхідну пораду і допомогти у вирішенні конкретних питань.

Про те, що газета ніколи не замінить проповідь місцевого священика писав ще Стендаль. Півтора століття, які пройшли з того часу лише підтвердили правдивість цієї фрази. Бути пастором у вимираючому українському селі, де рівень алкоголізму та бажання якнайшвидше покинути свою малу батьківщину просто колосальний, дуже складна і героїчна справа. До всього ще й додається негативне ставлення до духовенства та Церкви в цілому значної частини селян, які ще мислять категоріями марксизму-ленінізму чи просто тих людей, віра яких перебуває у «латентному» стані.

Крім того, місцевий приход є дуже важливим і тому, що у ньому можна простіше створити церковний хор, поводити бесіди мирян зі священиком («агапу») та розвивати всі інші сфери християнського життя.

Тому лишається тільки побажати храму Святого Миколая та тим, хто співає і служить у ньому подальшого розвитку та сил у цій непростій і прекрасній справі.

Юрій Міщенко