Перемогти. Навіщо?

Саме в юності особливо бажано й особливо корисно читати книги про людей цілеспрямованих, які багато чого досягли. Література про людей, які здатні перемогти себе, приємна для тих, хто «обмірковує життя», мріє «зробити собі життя з когось». Але перш ніж почати розмову про такі книги, нам потрібно уточнити тему, відмежуватися від заяложених стереотипних історій збагачення. Письмові поради, телевізійні розповіді, істерики на зборах фінансових пірамід і тренінги на цю тему насичують сучасне життя, немов вихлопні гази — повітря мегаполісів.

Ми говоритимемо про інші перемоги.

Для сьогоднішньої розмови виберемо дві книги: одну дуже хорошу й одну дуже погану (хоч і не в указаному вище сенсі). Дуже хороша — «Мартін Іден» Джека Лондона. Дуже погана — «Чайка Джонатан Лівінгстон» Річарда Баха. Почнемо з поганої, хоча говорити про неї не хочеться взагалі. Але говорити доводиться, бо вона не втрачає популярності й навіть пробралася до шкільної програми.

Книга ця була першою окультною книгою, надрукованою в СРСР, у журналі «Иностранная литература» в 1974 році. Люди, які прочитали її тоді, у більшості своїй не помічали її окультності. Її сприймали як певний різновид повісті про справжню людину.

Що ж це за книга, якщо читати її сьогодні? Візь­мусь твердити, що вона небезпечна й позбавлена смаку. Річард Бах чудово вписується в ідеологію лібералізму. Він проповідує певну абсолютну свободу від усього. Відкрите декларативне заперечення християнства в цій книзі є також. Є понура зосередженість на собі як на найвищій і останній цінності, є певна облеслива ілюзія всемогутності. Ось кілька цитат:

«Кожний птах має право літати, свобода є сутністю кожного, і тому все, що її обмежує, має бути відкинуте геть, чи це буде традиція, забобон чи будь-яке інше обмеження в якій завгодно формі. Єдиний об’єктивно існуючий закон — той, що дає звільнення. Інших законів немає».

" — У зграї кажуть, що ти або сам син Великої Чайки, або випередив свій час на тисячу років, — повідомив якось Джонатану Флетчер після ранкового опрацювання швидкісних польотів.

Джонатан зітхнув. Ось вона — ціна нерозуміння. Або Бог, або диявол«.

«Я більше не потрібний тобі. Просто продов­жуй шукати себе й знаходити. Щодня ближче пізнавати свою справжню природу — справжнього Чайку Флетчера. Він (тобто ти сам, — І. Г.) — твій учитель. Треба лише зрозуміти його й тренуватися, щоб ним бути».

Самовіддані тренування Чайки Джонатана Лівінгстона являють собою спортивні вправи, але цьому спорту надається магічний смисл. Навіть якщо прийняти цю історію як притчу і сприймати його дії як певні надзусилля взагалі, то це надзусилля, що ведуть до всемогутності. Піди шляхом Чайки Джонатана — і ти станеш одним із тих, кому підкорюються час і простір. Окрім цієї ось ілюзії всемогутності, зверненої до магічної свідомості, у «Чайці Джонатан Лівінгстон» є аватари, телепортації, реінкарнації та інше, що задовольняє бажання чогось цікавенького, яке хтось із задоволенням прийме за певну зручну «духовність».

Балакуча пишномовна пафосність, що приховує відсутність смислу, ріднить Річарда Баха з Коельйо: «Безвідповідальність?! — вигукнув він. — Та що ви, браття?! Яка ж тут безвідповідальність — зрозуміти, в чому сенс життя, і відкрити шляхи досягнення вищої мети буття? Адже що ми знали досі — тисячоліття сварок через риб’ячі голови... Тепер у нас з’явилася можливість зрозуміти першопричину — збагнути, заради чого ми живемо. Відкриття, усвідомлення, звільнення!»

Якщо те, що Джонатан навчився робити «бочку» й пікірувати на великій швидкості, можна з натяжкою назвати відкриттям, то про усвідомлення чого й звільнення від чого йдеться? Якщо ми звільнимося від гіпнозу цього лозунгового тексту й звернемося до аналогій, то все стане зрозумілішим: опановування фігур вищого пілотажу, майстерне фуете або успіхи у водному поло — речі гарні, але до «сенсу життя», «вищої мети буття» та «осягнення першопричини» вони все ж стосунку не мають.

Навіть блискучі ілюстрації Єрка нічого не можуть додати до банальності й порожнечі повісті. А втішним мені видалося те, що, перечитуючи біо­графію Річарда Баха в Інтернеті, я наштовхнулася на статтю про нього з якогось дамського журналу. Фоном для білих літер був килим з трояндочок. Читати незручно, але вельми символічно. Будь-яка Барбі може погортати Річарда Баха із задоволенням.

***

А тепер про книгу блискучу. Про «Мартіна Ідена» Джека Лондона.

Цей роман автобіографічний багато в чому. Він розповідає історію звичайного матроса, який у двадцять один рік потрапив у буржуазний дім, визнав красу обстановки та шляхетність манер за вияв внутрішнього багатства, закохався в дівчину не свого кола і ціною надзвичайних, захоплююче й цікаво зображених зусиль могутньої натури за три роки перевершив у знаннях тих, хто його спочатку вразив, став знаменитим письменником і... На цьому поки що зупинимося.

При всьому тому, що Мартіну привалили слава й нечувані гонорари, ця книга американського автора зовсім не про «американську мрію». Крім того, що розбагатілий Мартін Іден здатний подарувати своїй майже злиденній квартирній хазяйці вимріяну нею молочну ферму, а товаришеві купити власну пральню, герой від самого початку свідомо відкидає шлях суворої економії, посидючості й старанності заради грошей, шлях, який йому повчально вказує його обраниця.

Неймовірно сильний фізично й витривалий, надзвичайно здібний до систематичної розумової праці й наділений величезним письменницьким талантом, Мартін усіх своїх звершень досягає заради кохання, охоплений коханням, окрилений і натхненний коханням. Цікаво, що атеїст Джек Лондон для змалювання почуття атеїста Мартіна Ідена змушений доторкнутися до віри, заговорити її мовою: «Він був певен, що загробного життя немає. Життя лише тут і тепер, а далі — вічна тьма. Але в очах Рут він побачив душу, безсмертну душу, яка не може вмерти. Жоден чоловік, жодна жінка, яких він знав раніше, не викликали в нього думок про безсмертя. А вона викликала!» «Він теж почував себе грішником. Але як смиренний покутник бачить яскраві проблиски свого майбутнього раювання, так і він бачив проблиски того блаженства, що він зазнає, володіючи нею». «Це було якесь духовне володіння, очищене від усього низького, вільне єднання духу, якого він не міг собі ясно збагнути».

Людина не може вдовольнитися однією землею і в кращі хвилини свого життя бодай неусвідомлено прозріває світло вічності. Очевидно, про це, а не про створення кумира тут ідеться.

Коли Мартін достатньо пізнає, аби бачити поверховість, вузькість і обмеженість поглядів ­своєї коханої, він продовжує її кохати так само палко: йому вистачає великодушності. І тільки коли вона сама від нього відмовляється, не вірячи в нього і керуючись ураженим самолюбством, шокована тим, як Мартіна обмовив у газеті недобросовісний писака, — кохання минає, а разом із ним — і сенс життя, і радість, і бажання жити. Варто уточнити, що глобальне розчарування Мартіна не зводиться до того, що він втратив кохану. Він її саме розлюбив, втратив кохання — найрелігійніше й найважливіше з усього, що в нього було.

І ось саме тут на Мартіна, який перебував у глибокому смутку, звалюється успіх, і в голові його починає настирливо крутитися думка, що славу й гроші йому принесли ті оповідання, повісті й статті, які він написав, коли був нікому не потрібний. Чому ж він тепер раптом став потрібний усім? Кого ж вони тоді люблять і поважають? Його? Ні, його успіх.

«Мартін Іден» — парадоксальна книга в тому сенсі, що вона про успішну людину, але при цьому не оспівує, а заповзято розвінчує культ успіху. Мартіну хочеться бачити в людях не поклоніння загальновизнаному, а самостійність, широту думок і сердечне співчуття одне до одного.

***

Мартін Іден наклав на себе руки, вилізши через ілюмінатор з каюти першого класу розкішного пароплава. Він плив у нічній пітьмі за тисячі миль від берега, а потім глибоко пірнув, аби задихнутися раніше, ніж випливе.

Я стикалася дуже часто зі здивуванням старшокласників з приводу фіналу роману. Ось уже читач знайшов ідеал, ось уже примірив на себе подвиги й злет Мартіна Ідена, а ці подвиги й злет виявилися не дорогою до щастя, а дорогою до самогубства. Чому? Стільки здійсненої рішучості — і раптом що за дивний кінець?

Кінець цей ще й сумно пророчий. Визнаний, знаменитий і обсипаний гонорарами Джек Лондон помер за нез’ясованих обставин від передозування морфію, прописаного йому через хворобу. Помер випадково чи хотів померти? Цього не знає ніхто.

Гадаю, що головна проблема роману не в тому, що нам видається головним. Ми, як за детективним сюжетом, стежимо за успіхами Мартіна. Для нас головне — зможе чи не зможе? Переможе чи не переможе? Для автора з розмахом Джека Лондона, який наділив свого героя силою власної особистості, перемога майже сама собою зрозуміла. Головна проблема роману — у тому, заради чого змогти, хоча такого запитання не ставлять ні автор, ні його герой.

За декларованими ним самим переконаннями, Мартін — послідовник Спенсера, матеріаліст, який живе ідеями еволюції та прогресу. Він ніцшеанець. Хочеться сказати, непослідовний ніцшеанець. Він проголошує першість сильних у теорії — і розчарований тим, що люди схиляються перед успіхом. Він просторікує про те, що влада слабких веде до регресу, але при цьому він чуйний і співчутливий, може на перші отримані гроші накупити подарунків і відвести до кондитерської напівголодних діт­лахів своєї квартирної хазяйки.

Чому ж Мартін закінчує самогубством?

На думку спадає епізод із життя митрополита Антонія (Блума), який так усім єством болісно шукав замолоду смисл життя, що був близький до самогубства. Відповідаючи на запитання про своє життя, від розповідав, що саме його налякало: а раптом «немає ніякої глибини, немає ніякої вічності, ніякого майбутнього, що все життя в полоні двох вимірів: часу й простору — а глибини в ньому немає. І уявилося, що якщо життя таке безглузде, як раптом здалося, — то я не згодний жити».

Гадаю, що Мартін Іден, мабуть, як і сам Джек Лондон, — такі ж могутні особистості, як владика Антоній. Але різниця між ними в тому, що Мартін Іден нічого не шукав, впевнений, що шукати немає чого. Як може Господь відповісти тому, хто не ставить запитань?

Джек Лондон чудово зобразив, розповідаючи нам про Рут, притаманну людям вузькість поглядів і те, як при цьому людина буває впевнена саме в широті своїх поглядів. У Мартіна Ідена автор цієї риси не помітив, очевидно, тому, що наділив його власним світобаченням. А герой його не правий в тому, що жодного разу не засумнівався в істинності своїх атеїстичних, еволюціоністських, ніцшеанських переконань.

***

А чи існує літературний твір про успішних, рішучих, шляхетних людей без нещасливого кінця? І щоб у творах цих не було вигадок на потребу дня?

Існує, і їх сила-силенна. Це житія святих. Ці блаженні люди не помилилися у виборі сенсу життя і при цьому виявили рішучість, не були слабкими й теплохолодними. Пам’ятаєте, преподобний Серафим Саровський говорив, що між грішником, який гине, і святим, який рятується, різниця лише в одному: у рішучості.

Для преподобного Серафима Саровського та його співрозмовників сенс життя був більше ніж очевидний, ця тема навіть не порушується в розмові, мова йде тільки про шлях до мети. А Джек Лондон у романі «Мартін Іден» самим відчаєм відповів на непоставлене запитання: будь-який подвиг марний, якщо залишає людину борсатися наодинці зі своїми гордощами, якщо подвиг не веде його до Христа.

Щасливим людям, які, подібно до святих, не помилилися у виборі, можна вчитися рішучості, розворушуючи свою теплохолодність, і в цих великих нещасливців — Джека Лондона та його героя.

Ірина Гончаренко