За весь час, що вона лікує мою дочку, вона не сказала мені нічого заспокійливого

Лікаря звуть Ірина. Кажуть, хороший лікар. Нам пощастило. Я жодного разу не бачила її обличчя. Вона завжди у масці і в окулярах. Вона – інфекціоніст. Хороший інфекціоніст і поганий психолог. За весь час, що вона лікує мою дочку, вона не сказала мені нічого заспокійливого.

Вона розмовляє зі мною мовою цифр і фактів.

– …лейкоцитів 12…
– Це добре?
– Це менше, ніж було, але більше, ніж норма.
– Це небезпечно?
– Я призначу препарат, і він стабілізує….

Вона розмовляє… неохоче. Батьки лежачих тут, у лікарні, дітей, катують її питаннями. Вона повинна відповідати. Але кожне слово, сказане нею, може бути використано проти неї. Ірина вибирає слова акуратно. У кожного слова є адвокат, зашифрований в результаті аналізу. Ірина хоче просто лікувати. Мовчки. Без розпитувань. Але так не можна. Я не знаю, подобається вона мені чи ні. Не зрозумію. Я змушена їй довіряти. Здоров’я моєї дочки в її руках.

Вона взагалі не намагається подобатися, заспокоїти мене, заспокоїти паніку. Але вона й не повинна, напевно. Вона повинна лікувати інфекції, а не істерики. Я бачу, що Ірина втомилася. Крізь скельця окулярів я бачу червоні, ніби заплакані очі. Я вже не питаю нічого. Я і так бачу: дочці краще. Позитивна динаміка в наявності. Два дні тому дочка була майже без свідомості, а сьогодні сидить, посміхається, з апетитом їсть яблуко.

Ірина оглядає доньку, слухає, підморгує. Каже їй:

– Молодець, Катя.

А мені нічого не каже. Я ж не питаю. Після обіду привезли однорічного хлопчика. Дуже важкого. Ірина стала видзвонювати центральну лікарню. Справа в тому, що тут, в інфекційній, немає реанімації. А хлопчик дуже поганий. Але центральна грубо пояснила: у нього якась нейроінфекція, лікуйте самі, у нас місць немає.

Робочий день лікаря – до 15 годин. Ірині пора додому. У неї є чоловік і свої власні діти. Але хлопчик. Він дуже поганий. Ірина залишається на роботі. Спостерігати за пацієнтом. Лається з центральною. Вимагає надіслати невролога і якийсь препарат. Лається з чоловіком. Чоловік вимагає дружину додому. Тому що хлопчик – чужий, а вдома – свої. Медсестри притихли. Вони звикли, що начальство звалює в три. Після трьох в лікарні весело.

Однорічний хлопчик з мамою лежить в сусідньому з нами боксі. Чутність відмінна. Мама хлопчика розмовляє по телефону. Мені чути кожне слово. Вона дзвонить знайомим і просить молитися за Петю. Підказує, які молитви. Сорокоуст. І ще щось. Просить когось піти до церкви і розповісти батюшці про Петю. Щоб батюшка теж молився. Батюшка ближче до Бога, ніж звичайні прихожани, його молитва швидше дійде.

Я чую, як лікар Ірина ввечері входить до них в палату, і каже мамі хлопчика, що ліки потрібно купити самим. Тому що в лікарні такого немає. Запишіть, каже Ірина. Диктує препарати. Серед них – “Мексидол”. Я чую, як мама обурено верещить:

– Ми платимо податки!… Лікуйте дитину!… Скрізь побори!… Я вас засуджу…

Ірина нічого не відповідає і виходить з палати. Моїй доньці теж капають “Мексидол”. Ми теж купували його самі. Я чую, як мама хлопчика дзвонить чоловікові. Скаржиться на лікаря, просить чоловіка принести ікони і святу воду. У мене є зайві ампули “Мексидол”. Я беру упаковку і виходжу в коридор. В принципі, це заборонено, всі бокси ізольовані, але я шукаю Ірину.

Знаходжу її в ординаторській. Вона диктує список препаратів для Петі. Диктує своєму чоловікові. Вона мене не бачить, стоїть спиною.

– Ну, Віталь. Зараз треба. Привези. Хлопчаки побудуть самі 20 хвилин. Не маленькі…

Віталя бушує на іншому кінці трубки.

– Віталь, аптека до десяти. Потім розкажеш мені, яка я погана мати. Зараз купи ліки…

– Ось “Мексидол”, – кажу я. – У мене зайвий. Нехай “Мексидол” не купує.

Ірина здригається, різко обертається. Я вперше бачу її без маски. Красива.

– А, спасибі, – каже вона і додає в трубку. – “Мексидол” не треба, знайшли…

Я засовують в кишеню її халата гроші.

– З глузду з’їхала, не треба! – Ірина ловить мою руку.

– Це не вам. Це Петі.

Вона опускає очі.

– Спасибі тобі, – тихо каже вона і поправляє сама себе. – Вам.

– Тобі, – поправляю я її назад і повертаюся в свою палату.

Вночі Петі стає гірше. Я крізь сон чую, як Ірина командує медсестрам, яку крапельницю поставити і чим збити температуру.  Чую також, як фоном молиться мама хлопчика. Коли захворіла моя дочка, мені хотіли допомогти тисячі людей. Якщо привести приблизну статистику, то приблизно з кожної сотні тих, хто хотів допомогти, 85% – молилися за мою дочку і підказували мені правильні молитви, радили сповідатися, викликати батюшку в лікарню, поставити свічку. Говорили: “молитва матері з дна морського дістане”. 5% пропонували спробувати нетрадиційну медицину, гомеопатію, остеопатію, акупунктуру, рейки, чаклуна, бабку, цілителя, метод накладення рук. 10% – прагматично давали контакти хороших лікарів, радили летіти в Європу, тому що “у нас немає медицини, ти ж розумієш”.

Я читала десь, що чим нижчий рівень життя людей, тим сильніше віра. Чим менше залежить від людини, тим більше вона сподівається на Бога. Я не знаю, так це, чи ні, але мама Петі виглядає як жінка, яка, якби могла вибирати, повезла б хвору дитину до церкви, а не в лікарню.

Я сама вірю в Бога. Настільки, що я терміново похрестила доньку в лікарні (батюшку в інфекційну лікарню не пустили). Сама похрестила. Так можна в критичній ситуації. Потрібна свята вода. Або навіть взагалі будь-яка вода. І слова, продиктовані Богом. Я вірю в Бога. Сильно вірю. Для мене немає сумнівів, що Він – Є. Свої дії і вчинки я завжди подумки погоджую з Богом. І відчуваю Його благословення. Але у Бога дуже багато роботи. Він любить. І прощає. І рятує. І направляє. Він Всемогутній. А ми – ні. І у Бога немає мети прожити за нас наші життя, вирішити за нас наші завдання. Бог – вчитель, але домашнє завдання виконувати треба самим. Він вчить нас жити з Богом в душі, а вже хто і як засвоїть Його урок… Іноді з хорошими людьми трапляються погані речі. І це теж – Божа Воля. А ось те, як ви справляєтеся з ситуацією – це вже ваша “зона відповідальності”. Перевірка того, як ви засвоїли урок Бога. Для чогось же Ви живете. І не треба упаковувати свою лінь і безвідповідальність в “Боже провидіння” і “Божий промисел”. Божий промисел лише в тому, щоб всі ми в будь-який, навіть найскладнішій ситуації, залишалися людьми… Бог не купить антибіотики. Антибіотики купить Віталя. Який сьогодні сам годує гречкою своїх двох дітей, тому що мама зайнята. Мама рятує маленького Петю, якого захопила в полон інфекція…

До ранку Петі стало краще. Він заснув. Без температури. Спокійно. Заснула і мама. Я не чую молитов. Чую хропіння. Ірина не спала всю ніч. У 9 починається її нова зміна. Вона робить обхід. Заходить в палату до нас з донькою.

– Лейкоцитів 9, – каже вона.
– Дякую, – кажу я.
– Це добре. Запалення проходить.
– Так я зрозуміла.

Я нічого не питаю. Я їй дуже співчуваю. Ірина в масці і в окулярах. За окулярами – запалені, червоні, ніби заплакані очі. Вона йде обходити інших пацієнтів. О третій годині закінчується її зміна. Петі набагато краще. Він прокинувся веселий, добре поїв. Перед тим, як піти додому, Ірина заходить до них у палату. Переконатися, що все гаразд. Я чую, як вона оглядає хлопчика і ласкаво вмовляє дати їй його послухати. У цей момент у мами дзвонить телефон, і я чую, як мама хлопчика каже комусь захоплено:

– Відмолити Петю, відмолити!!!!

Я дивлюся у вікно своєї палати, як лікар Ірина йде додому. У неї важка хода дуже втомленої людини. Вона хороший інфекціоніст. І дуже хороша людина. Посланець Бога, якщо хочете. Це вона перемогла Петіну хворобу. Вбила її своїми знаннями, досвідом і антибіотиком. І зараз йде додому. Без сил і без спасибі. Робота така.

Відмолили…

О. Савельєва