Чернівецьке Місто Добра. Репортаж із дитячого центру "Мрія Марти"

16 August 2019

Дитячий центр «Мрія Марти» функціонує в Чернівцях вже півтора року. Це унікальний заклад, де приймають матерів та дітей з усієї України, котрі опинилися у складних життєвих умовах. Благодійниця, президентка фонду «Я майбутнє України» та засновниця центру Марта Левченко провела нам екскурсію чернівецьким Містом Добра.

Відкриваємо маленьку хвірточку та заходимо на подвір’я. Одразу видно, що діти тут найголовніші. Безліч різнобарвних іграшок, невеличкий батут та стійка із баскетбольним кільцем – усе дбайливо залишене по всій території дитяче добро контрастує з клумбами акуратно висаджених троянд та чекає на своїх власників. Напевно, потрапили на «тиху годину». Зустрічає нас мила жінка – пані Марія, яку, як виявилося, всі мешканці будинку лагідно називають бабусею Марусею. Вона пропонує нам одягнути бахіли та проводить всередину. Заходимо у велику простору кімнату: тут величезна плазма і м’які пуфики-мішки. Вечорами, як нам розповіли, тут влаштовують справжні дитячі тусовки.

Ось і головна господиня будинку – Марта Левченко – зустрічає нас і проводить одразу на другий поверх. Тут багато кімнат, в десяти з них живуть мами з дітками. На кожних дверях висить табличка з прізвищем та назвою країни і міста. Питаємо, чи це імена тих, хто пожертвував на будівництво гроші?

«Не те що гроші. Люди навіть замовляли меблі в інтернет-магазинах, привозили сюди та самі складали. Сподіваюся, так само буде і в новому, вже нашому власному, Місті Добра. І помітьте, що це не назви приватних фірм. Кругом пише «Сім’я» – все зробили прості люди. Не хотіла, щоб все це виглядало як просто якась інтернатна установа. Стараємося робити все максимально затишно, дуже по-домашньому», – каже нам господиня і тихенько стукає в дерев’яні двері.

– Ви лягли спатки? – запитує Марта

– Ой, а можна без мене? – побачивши фотоапарат, схоплюється жіночка в кімнаті.

Обіцяємо не фотографувати і обережно зазираємо в кімнату. До нас топає маленька кучерява дівчинка.

–Ну що, Ліля, куди ти вже пошпандьорила? – турботливо запитує Марта.

Дівчинка, здається, взагалі не звертає уваги і далі наполегливо рушає в нашу сторону. Подає нам свою соску – подарунок в знак знайомства.

–Бачите, яка гостинна дитина, одразу пригостила вас, – посміхається господиня будинку.

Дякуємо, але маленька не чує – повертається до ліжка і несе нам другий гостинець, цього разу вже шпильки-сонечка. Все правильно – для двох треба два даруночки. Ліля махає нам на прощання ручкою – зараз їй вже треба спати, а ми йдемо далі. Марта стукає в наступні двері, показує кімнату – зараз тут з мамою працює психолог. Побачивши фотоапарат, жінка знову просить, щоб її не було на фото.

–Та що ви тут починаєте, так гарно ж виглядаєте. Все добре, зачіска – супер, – усміхається Марта, вмовляючи жінку.

Фотографуємо і виходимо – не хочемо переривати сеанс. Підіймаємося на третій поверх. До нас долучається пані Марія. Заходимо у, напевно, одну із найважливіших кімнат будинку – медичний кабінет.

– Ой це не фотографуйте. Тільки-но приїхало, не встигли розкласти, – каже пані Марія.

– Це ті бинти привезли?– запитує Марта. – Це треба дати…

– Свєті, так?

– Угу, це їй супер буде, – каже Марта і продовжує нам розказувати. – У нас для кожної дитини є така папочка – там медична картка, всі огляди, аналізи.

–… «Інгаліпт» до нас прийшов. Може, взяти Каріні, вона так мучиться, – питає пані Марія.

– Ну звичайно!

– А що ще треба… – вибачте, я тут, поки ви фотографуєте… Що ще треба малишці?

– Я думаю, що вони рідко міняють памперси, тому треба дати упаковку «трійки» їм.

– Так, памперси «трійку» і що ще?

– Бутилочку треба, суміші в мене у машині є…

Ми продовжуємо оглядати третій поверх. Кімнат тут небагато – як розповіла Марта, мансарду вирішили облаштувати декількома найважливішими. Заходимо в сенсорну кімнату.

«Тут все світиться спокійними кольорами. Це як різновид психотерапії. Тут граються і мами, і діти, але треба, щоб одні були під наглядом інших. Ви знаєте, в мене внук, він уже трохи старший, але постійно питає мене: «Коли ти візьмеш мене сюди, щоб я тут «побалдів»?». Ось там є басейн з підсвіткою – спробуйте самі впасти в басейн і попробувати, як це класно», – пропонує нам пані Марія.

Тим часом Марта пише на пісочній дошці слово «Шпальта» і розповідає:

«Так, це дуже люблять робити. Сильно відволікає… Ви знаєте, навіть жінка малює щось, коли сидить з психологом (я бачила). От малює собі і розказує, розказує. Це допомагає не зациклюватися над змістом сказаного».

Надворі стає ясніше. Пані Марія відчиняє вікно – раніше думала, що буде дощ.

«От бачите, я ж казала, що дощу не буде. Тільки-но сьогодні зняли дах у новому Місті Добра. Не треба мені дощу», – жартує Марта.

Виходимо із кімнати в коридор. Знову звертаємо увагу на таблички на дверях. Вже на двох із них пише «Канада». Питаємо, чи найчастіше допомагають саме люди з-за кордону.

«Ні-ні, то одна сім’я, просто їх там троє. Найбільше допомагають українці. Причому, прості», – пояснює Марта.

«От ви не бачили, прийшов тільки-от чоловік. Чули, може, як у дзвінок дзвонив? Ну от, то він зайшов, приніс чотири пачки каші, «Нурофени», «Інгаліпти» і одяг та взуття своєї дитини. Багато хто приходить. І, зазвичай, чогось саме мужчини тут сльозами вмиваються. Вони в нас такі – дуже хороші. Іноді навіть просять не показувати дітей, щоб тут не розридатися», – розповідає пані Марія.

Спускаємося на перший поверх, разом із пані Марією оглядаємо кухню.

«Це наші дівчата готують тут їсти, бачите? А тут ми сортуємо сміття, – каже жінка і показує на пакунки, акуратно підвішені на цвяшках. – Тому що нас багато, доводиться дуже дорого платити за вивіз сміття. Так і навчили мам скручувати пластянки, харчові відходи даємо сусідам – для тваринок. Ну і весь папір сортуємо окремо. Може, спочатку це не дуже зручно, але хочемо привчити наших дівчат слідкувати за цим, щоб у майбутньому робити правильно», – пояснює жінка.

Кухня невелика, але дуже затишна. Як нам пояснили, щодня мами заступають у чергування та готують їжу для всіх.

«Ну так, іноді приїжджають і такі, що картоплю не вміють тримати в руках. Особливо випускниці інтернатів – дуже хочемо їх навчити більше, щоб пристосовувалися до буденного життя. Іноді бувають і невеличкі скандали з чергуванням, якщо мама тільки приїхала. От діти повинні снідати о восьмій ранку, а якась мама, яка мала готувати їжу, о дев’ятій сидить з телефоном і каже: «Ну щас, щас, чекайте». Придумала невеличке покарання – забираю мобільний. Тоді вже нічого не залишається, ось та мама встає і починає готувати», – розповідає пані Марія.

Але ввечері, після виконання всіх справ та обов’язків, у мам є особлива традиція.

«Щовечора, десь о 9-10, коли всі діти вже сплять, на кухні ми чаюємо. Обговорюємо свої проблеми, розказуємо недоліки мам, а вони нам – наші. Всі говорять відверто, нема жодних образ. Бачите, там печеньки в нас є. Постійно вечорами чаюємо, так тихенько-тихенько розмовляємо про все на світі. Ну дівчата в нас дуже хороші», – пояснює жінка.

Помічаємо порожній акваріум на одній із полиць. Пані Марія розповідає, що його принесли вже давно, але через велику електричну напругу так і не вдалося поселити тут рибок. Питаємо, чи є в будинку якісь домашні улюбленці.

«Хом’ячків чи папужок нема, бо тут різні діти – в когось алергія. Але в нас є киця Миця. Я вам зараз покажу», – каже жінка та виходить із нами на вулицю.

«До нас прийшла вагітна кішка кілька місяців тому. Ну що робити, звернулася за адресою ж. Кажу: приймайте, робіть їй місце, будемо приймати пологи. Вона тепер собі тут живе, нікуди не йде», – долучається до розмови Марта.

Надворі бачимо саморобний будиночок. Всередині – декілька маленьких клубочків шерсті. Тут живе киця Миця зі своїми дітками. Хатку їй зробила дівчинка, яка вже стала разом із мамою випускницею.

«От це вчора прийшла до нас Мартина доця, – каже пані Марія і дістає з хатки маленького чорного котика. – Всіх хотіла собі забрати додому. Ось цього навіть назвала Черниш. Котикам лише по 2 тижні, але вони вже такі, «упітані». Тут в нас і сосиски, і сардельки – віддаємо Миці. Ну а що робити, вона ж їх годує».

Відпускаємо сполохане кошеня назад до мами. Оглядаємо подвір’я. Шкода, що не застали тут дітей.

«Та ви що, дівчата, тут такий постійно галас. Хто на батуті стрибає, хто на машинках катається. Кажу іноді собі, от пошвидше би піти звідси, – жартує пані Марія. – Знаєте, буває їду додому і кажу собі: все, вже не буду тут у Марти через стан здоров’я. А потім сиджу вдома на телефоні: «Так, а як Свєткина мала, а як той, а тій купили все необхідне?». Чоловік вже каже, щоб я збиралася і їхала сюди, бо дістала його цим телефоном», – пояснює жінка.

– Нема що казати, діти в нас хороші – найкращі, – каже нам пані Марія на прощання.

– Найкращі в них вихователі…

(Допомогти може кожен охочий: Чернівці, Нова пошта, склад 6, Левченко Марта 0502436971
Кошти можна перерахувати на карту 5168 7555 2562 7598 Левченко Марта)

Колісник Анна
Фото Юлії Драган
Джерело