Один день із життя лікарняної клоунеси

Крапельниці, білі халати, заплакані очі дітей та батьків. І вона у центрі палати – весела та невгамовна, завжди готова бешкетувати. Не боїться бути смішною та іноді дуркуватою. У лікарнях Дніпра для дітей працюють клоуни. Який у них розклад? Яке життя поза палатою? Ми провели день із Тошкою – Антоніною Тельних. 

Ранок

Восьма година ранку. Обласна дитяча лікарня. Чоловік та дві жінки, обвішані торбами, підіймаються на другий поверх. Червона, ніби трохи лялькова валіза привертає увагу дітей, батьків та медиків. Компанія проходить лабіринт коридорів, поки не дістається потрібної палати. За її дверима вони перетворяться на Тошку, Крошку та Ліхтарика.

– Уявляєте, їхала в маршрутці. І водій всім говорив "доброго ранку", а на виході бажав гарного дня! Кожному! – каже Тошка. Антоніна Тельних, наша сьогоднішня героїня, готується до роботи. Перевдягається, зволожує обличчя, починає гримуватися. 

– Чому коли ніс чіпляєш, відразу тупієш?

Грим у лікарняних клоунів стриманий. Лише кілька штрихів: губи, брови, щоки. Занадто яскраве обличчя може налякати дитину. Костюми теж скромні – без великих деталей, щоб не зачепити крапельниці та не заважати лікарям. 

– Часто запитують, чому в тебе чотири брови? Я відповідаю: бувають такі жінки, що натуральні збривають, а зверху малюють нові. А я залишаю свої брови, а вище малюю ще одні. 

Тошка майже готова до виходу. Уже у костюмі, показує свій робочий реквізит. На шиї висять флакончики з бульбашками. Пускаючи бульбашки, Тоня розповідає про табу для лікарняних клоунів. 

– У палату можна зайти, якщо ніхто не проти. Погодитися мають батьки, лікарі і дитина. Ми ніколи не сідаємо на ліжко. Це територія пацієнта. Не можна питати, як ти, як справи чи як твоє здоров'я. Це заборонено. У нас цих питань не існує. Ми заходимо в палату і не знаємо, що дитині боляче та погано. Якщо почнемо жаліти, буде тільки гірше.

Тошка, Крошка та Ліхтарик сьогодні працюватимуть у передопераційному відділенні. Звідси дітей забирають для хірургічного втручання. 

– У передопераційних палатах різна кількість пацієнтів. Може бути і вісім, і десять. Спочатку ми просто ходили по різних відділеннях, а потім завідувач сказав, що корисно дітей на операцію проводжати на позитиві. 

Тепер клоуни намагаються за тиждень охопити кілька відділень, але головне – не пропустити той день, коли роблять операції. 

– Коли заходимо в палату, ми не знаємо, що там на нас чекає. Ми завжди один у одного на підхваті, ніби в одному човні.

У першій палаті хлопчик сидить на ліжку. Це Ваня. У нього синдром Дауна та лейкоз. Хлопчик із Донецька. Опікуються ним волонтери.  На зібрані кошти найняли няню. 

На клоунів Ваня спочатку дивиться серйозно. Потім починає потроху посміхатися. А за три хвилини дає п'ять, грається кульками, трясе маракасами. Клоуни навколо дитини створюють магію, світ, де немає болю та важкого захворювання. Грають на інструменті дів'ї, запускають мильні бульбашки. На прощання хлопчик махає рукою. А коли я підходжу запитати деталі, він цілує та обіймає.

– Він дуже любить обійматися, – каже няня. Краєм долоні тре червоні очі. 

Подивитися на клоунів прибігає малеча з інших палат. Тошка, Крошка та Ліхтарик нікому не відмовляють у святі. 

– Ми відволікаємо від хвороби, від крапельниць, від усього навколо. Лікарня – це місце нерадісне і мало пристосоване для веселощів. Не бігай, не кричи, не ходи. А приходить клоун – і можна все, навіть дурниці робити. 

Маленьку Златославу через кілька хвилин заберуть на операцію. Вирізатимуть шкіряний наріст. Молоді батьки нервують. 

– Я сама мама і розумію, як їм важко відправляти дитину на операцію. Деякі батьки закриваються та відходять, а інші підходять, хоч і ховають сльози. Наше завдання – провести дитину і заспокоїти родину. Не настирливо, не лізти в душу, – каже Антоніна. 

Через кілька хвилин за Златою приходить лікарка. Матуся не витримує і починає плакати. Клоуни допомагають вгамувати сльози. 

За три години Тошка, Крошка та Ліхтарик обходять усі палати. Усе це вони роблять безкоштовно. 

– У лікарні чи від батьків ми ніколи нічого не беремо, навіть якщо намагаються всунути гроші за кульки. Люди просто не вірять у безкоштовну доброту. У житті все дуже платно, все занадто "за щось". І коли тобі щось дають, ти думаєш, що це дивно. Але в лікарні вже більше починають розуміти, що ми просто прийшли до дітей, тому що любимо їх.

Але від підтримки лікарняні клоуни не відмовляються, тому що потрібно компенсувати витрати на проїзд та реквізит. На їхньому сайті є необхідна інформація для допомоги. 

День

У Тоні двоє дітей. Після роботи у лікарні вона забирає із школи Лева. Першокласник дуже серйозний. Не дозволяє матусі допомогти одягнутися. 

– То він при вас такий. Але я його попередила, що буду не сама. 

Поки йдемо на маршрутку, розпитую про те, як Тоня стала лікарняним клоуном. 

– У мене завжди було бажання працювати з дітьми. Дивилася ці фільми американські, коли по лікарнях ходять клоуни. І на одній зустрічі побачила Ліхтарика. Він представився лікарняним клоуном, і я така: що? Це була доленосна зустріч. Одразу запитала, як потрапити до них, і він покликав до своєї школи. 

У школу, засновану Ліхтариком – Яном Томашем Рогалою – потрапила чотири роки тому. Під час навчання там народився образ Тошки: ім’я, вигляд і поведінка. Бойове хрещення було відразу по закінченню школи. 

– Я тоді вперше потрапила в онковідділення. Під час обходу спочатку були активні діти, поки ми не дійшли до останньої палати. І Ліхтарик каже: "Це мій друг – Давидік". Заходимо, а там дитина лежить повністю на апаратах. І погляд в нікуди. Здалося, що він ніби не при тямі. Усередині встав ком. Почала себе переконувати, що я не мама, а передусім клоун. Беру маракаси, починаю з ними щось робити. Дуже скуто. Вийшли з палати перевдягатися, а у мене все ще ком. Питаю у Ліхтарика, а хлопчик взагалі щось чує? Той каже: "Я впевнений, що ці діти все чують. І те, що ти хвилю позитиву даруєш, і хвилю любові". Тоді я зрозуміла, що це нелегко. І зрозуміла, що хочу в цьому бути. Хочу хоча б щось для них робити. 

За розкладом далі у Тоні заняття з акторської імпровізації. Тут вона може розслабитися. 

– Клоун приймає все на себе, збирає весь негатив, причому бувають і агресивні діти. А інколи приходиш у ту саму палату через тиждень, а дитини вже немає. У неї лейкемія. Не врятували. І ти потім сидиш вдома і думаєш. 

На імпровізації вчать відпускати ситуацію, не боятися помилятись, не зациклюватися на життєвих помилках та не вбивати себе за них. 

– Я сюди потрапила, коли вже була лікарняним клоуном. Прийшла, щоб не боятися публічних виступів, щоб якщо щось пішло не за планом, відразу включатися. Навіть було завдання: тиждень треба було з усім погоджуватися. Це так складно! Але коли ти відкритий світу, людям, тобі не треба з собою боротися. Тобі легко не будувати все на конфлікті. 

На заняття Тоня ходить раз на тиждень. І раз на місяць виступають, збираючи десятки глядачів. 

– Для нас кожен виступ як виклик. Ти не знаєш, що тобі підкинуть глядачі, а саме від них залежить, куди зайде наша вистава. Тому для мене імпровізація – це вода, в якій я можу поплавати, і мені буде після неї добре. Потім вилізти і обтруситися. Це ніби емоційний спад. 

Вечір

А ввечері Тоня фотографує виступ своєї доньки. Фотографією почала займатися якраз після народження Лізи – це було дванадцять років тому.

– Мені дуже хотілося фотографувати дітей. А вже зараз роблю світлини весільні, сімейні, фотографую вагітних. Починалося як хобі, а зараз це мій основний заробіток. Також даю приватні уроки гри на фортепіано. А взагалі працюю у вільному графіку, і, звісно, ходжу у лікарню – тричі на тиждень. 

Діти Тоні спокійно ставляться до маминих занять. Не раз їздили у дитячі будинки, а після них запитували, що з цими дітьми не так? 

– Мені здається, малеча повинна знати це з дитинства. І коли мої починають хникати, що я поспішаю у лікарню чи ще кудись, я завжди так відповідаю: коли прийду додому, будемо гратися, скільки захочеш, а ось із тим хлопчиком можу лише дві години погуляти. У нього немає мами, немає братика чи сестрички. Мої діти знають: у житті всяке буває.

Закінчується день пізно. Тоня ледь доповзає до ліжка або засинає під час ретуші фото. І думок жодних перед сном немає. 

– У кожній людині є добро. Те, чим хочеш поділитися, але не знаєш, куди його подіти. В тобі воно кипить. І клоунада – якраз про це. Те, що в тобі є, ти віддаєш. І нічого не чекаєш у відповідь.

Наталя Куліді 
Фото: Саша Ткач
Джерело