Війна в певний момент стає тлом, – інтерв'ю з дослідником Музею воєнного дитинства

У музей воєнного дитинства пройшла перша виставка в Україні. В ній зібрано понад 130 свідчень про збройний конфлікт на Донбасі й тимчасову окупацію Криму, а також історії дітей Другої світової війни.

Як збирали історії, чому дитячий досвід – важливий, про суб'єктність дитини, "нормалізацію" війни у суспільстві та чому важливо говорити про дитячі переживання під час збройних конфліктів – читайте в нашому інтерв'ю з істориком та дослідником музею Євгенієм Монастирським.

Виставка відбулася з 23 червня по 12 липня в Музеї історії міста Києва.

Історик Євгеній Монастирський / Фото – Христина Кулаковська

Розкажіть про себе, який внесок у музей зробили безпосередньо Ви?

Я – історик і соціальний дослідник, студент Єльського університету. Працюю у сфері досліджень соціальних наслідків збройного конфлікту на Донбасі понад 5 років. Сам з Луганська. У Музеї воєнного дитинства працюю провідним дослідником. Я безпосередньо проводжу інтерв’ю з учасниками музею, а також веду тренінги для інтерв’юерів, зокрема, про етику та методи збору інформації.

Виставка розповідає історії з повсякденного життя людей, чиє дитинство змінила війна. Як знаходили цих дітей?

Свідчення всіх людей, які пережили трагічні події війни та окупацію Криму – важливі. Ми спілкуємося з тими, хто погоджується з нами говорити і передати річ у музей і до кого є доступ. Зазвичай ми користуємося методом "сніжного кому".

Ми спілкуємось зі знайомими, знайомими знайомих, просимо друзів розповсюдити інформацію про те, що шукаємо героїв. Також люди, які хочуть поділитися своєю історією, можуть заповнити коротку анкету на сайті Музею. В жодному разі не просимо відповідати на запитання анкети онлайн, щоб не могло статися витоку даних.

"До кожного нашого героя ми ставимося як до партнера музею"

Чи завжди дослідники підходять до такої чутливої теми етично та виважено?

Ми часто зіштовхуємося з поверхневим та непрофесійним ставленням до людей, які пережили або досі переживають досвід війни з боку дослідників. Зокрема, дослідницьких організацій, які намагаються працювати на окупованих територіях або в сірій зоні. Наприклад, публікуються дослідження, у яких людей, що живуть на тимчасово окупованих територіях. питають про їхні політичні переконання.

Перш за все дослідник має гарантувати безпеку свого респондента і його персональних даних. До кожного нашого героя ми ставимося як до партнера музею.

З кожним із них ми підписуємо угоду про збереження персональних даних. Якщо герой є неповнолітнім, то цю угоду підписують батьки або опікуни. У такому випадку за нашими героями залишається право на їхні свідчення та річ, яку вони передають у музей як експонат виставки, а також право у будь-який момент звернутися до нас та забрати їх. Дізнатися, де вони знаходяться, у якому стані або прийти на них подивитися. Тому ми просимо поділитися, а не забираємо їх у них.

А чи всі герої знаходяться зараз на підконтрольній владі України території?

Є ті, що їздять на окуповану територію, але ми не перевіряємо їхній рух. Були люди, які на момент інтерв’ю проживали на тимчасово окупованій території, але, принаймні, ті герої, з якими я спілкувався, потім виїхали або згодом ті території стали підконтрольними владі України.

Скільки років наймолодшому та найстаршому Вашому герою?

Наймолодші – народжені на початку 2010-х років. Наймолодшим, з ким я спілкувався особисто, було 11-12 років. Найстаршим нашим героям зараз 24-25 років. У нас є різні опитувальники для різних вікових категорій. Тому ця бесіда відбувається у безпечному просторі з максимальним збереженням комфорту наших респондентів.

Музей воєнного дитинства / Фото – Валентин Кузан

Наше базове ставлення до всіх героїв – вони мають піти в такому ж стані, у якому вони прийшли. Ми не можемо травмувати людей, не можемо питати у них "що для них є війна?" або взагалі прямо говорити про війну.

Ми не говоримо про картинки на кшталт простріляної іграшки на фоні зруйнованої школи. Це не те, що ми робимо. Ми збираємо історії власне переживання досвіду.

Наша головна теза полягає в тому, що дитина має суб’єктність і вона продовжує жити своє життя, навіть якщо довкола падають снаряди. Ці діти є такими ж самими активними членами суспільства. І ми, як музей, намагаємось показати, що це не тільки досвід трагічний або досвід втрати дитинства. Ми намагаємось максимально суб’єктно ставитися до наших героїв і ставитися до них, як до рівних собі людей.

"Свій квиток я і не залишив, бо був впевнений, що повернуся"

Яка історія дитини Вас особисто вразила найбільше?

Мабуть, для мене однією з найбільш таких, які вразили, була історія дівчинки, яка передала музею конверт. Раніше, коли ми купували квитки ще на залізничних вокзалах, їх завертали у такі конверти з рекламою. І ця дівчина передала конверт з Луганська, де на одній зі сторін була красива фотографія залізничного вокзалу вночі.

Вона була ще неповнолітня. Переїхала з батьками. Вона сказала, що квиток нам не віддасть, бо він її пам’ять. А я дивився на цей конверт і думав, що свій квиток я і не залишив, бо був впевнений, що повернуся. Але вже майже 7 років я нікуди не повертаюся. Ця історія змусила мене подумати, що ці роки йдуть не надто швидко і я свого батька не бачив майже 6 років, бо він хворіє і живе на окупованих територіях.

Які найпоширеніші проблеми, з якими стикаються діти війни?

Ми не говоримо про проблеми. Ми говоримо про те, яким життя у дітей було до війни і яким воно стало. В їхньому досвіді вражає, що війна в певний момент стає тлом. Є люди, які проживають її, є ті, які співчувають, а є більшість людей, які вибирають не помічати її. Їх можна зрозуміти, бо якщо вони постійно будуть думати про війну, то для них це буде тортура з краплями води.

На жаль, для цих дітей війна є буденністю. Ця нормалізація війни лякає, бо ми ніколи не думали про війну як про декорацію. Ці діти продовжують нормальне життя – граються, ходять до друзів, знаходять уламки в городах і думають, що це уламки Другої світової війни. Вони багато читають.

Які речі найчастіше передають герої у музей?

Найчастіше наші герої передають три типи речей: книги, малюнки та іграшки. Вони намагаються піти у якийсь вигаданий світ, читаючи, щоб не бачити цього. Починають малювати, робити творчі речі, для них це спосіб відволіктися. Для мене це зрозуміло, я також під час блокади Луганська в серпні 2014 року просто читав цілими днями.

Чому важливо привертати увагу до потреб дітей у збройних конфліктах?

Таких дітей дуже багато. Населення деяких обласних центрів України менше, ніж кількість дітей війни в нашій країні. Вони потребують певної уваги. Дитячий досвід варто враховувати, коли ми намагаємося зрозуміти, як ми дивимося і як розуміємо війну.

Будь-який досвід війни – дорослий чи дитячий – є важливим, щоб скласти повну картину того, якою є війна для цивільних громадян.

Якщо ви подивитесь у нинішні підручники з історії України за 11 клас, ви знайдете дуже мало інформацію про переселенців або цивільних людей, які постраждали внаслідок війни. У нас знову війна – це про вчинки військових. Це правильно, наші військові й справді – герої, але поза увагою залишаються ті люди, які просто опинилися в цій ситуації, тому що ніхто не евакуював людей, ніхто не звертав на них увагу.

Цивільні, які гинули під обстрілами або пориваючись з окупованих міст, люди, які сьогодні продовжують жити у безпосередній близькості до лінії розмежування – їхній досвід нівелюється. Тому, щоб зрозуміти в повноті ці події, ми маємо звернутися не тільки до дорослих, а й до дітей, яких не дуже й питали, куди їм їхати, куди переїжджати та що їм далі робити.

При цьому у них є про це думка і вони доволі чітко бачать, що відбувається. Дитина є повноцінним членом суспільства. Усна історія від цивільних людей майже не збирається. Ми можемо опинитися у ситуації, коли у нас війна буде знову про "великі рушійні сили на фронті". Моя бабуся – дитина війни, а дідусь – ветеран війни. Досвід бабусі був другорядним, хоча їй теж було що розповісти. Так і зараз.

Історик Євгеній Монастирський / Фото – Христина Кулаковська

"Ці люди багато в чому – надламані війною, але стали міцнішими"

Як цей дитячий досвід можна буде використати?

Треба говорити про злочини проти людяності, про воєнні злочини. Ті свідчення, які ми збираємо, можливо, колись стануть принаймні додатком до тих трибуналів, які колись мають відбутися над воєнними злочинцями. Всі люди – військові та цивільні, які пережили цю війну, мають право на репарації.

Ми говоримо про території, але не говоримо про людей, які є громадянами України, які є частиною народу і часто відчувають себе покинутими. При цьому, частина наших героїв бере активну участь вже в громадському житті, а хтось присвятив себе цьому. Ці люди багато в чому надламані війною, але стали міцнішими.

Не варто ділити, але, на вашу думку, діти, які жили під обстрілами відрізняються від тих, які зростали під мирним небом?

Не можу сказати, що вони сильно відрізняються. Але у цих дітей часто є очевидне наявне відчуття громадянськості, належності до країни й готовності щось робити. Вони несуть цей досвід, який зробив їх витривалішими. Але їхній психологічний стан не завжди помітний і явний в тому, як вони себе почувають.

І це велика проблема в Україні, бо в нас майже не працюють системи психологічної допомоги людям, які постраждали від війни. І з цим ми також стикаємося під час роботи. Ми бачимо тих, кому очевидно потрібна допомога. І якщо у нас є можливість запропонувати цим людям звернутися до партнерських організацій, які допомагають або до їхніх рідних, щоб підказати, ми намагаємося це робити.

"Діти часто беруть на себе функції дорослих"

Чим відрізняється сприйняття війни дітьми та дорослими?

Базовим є те, що батьки часто не вважають дитячий досвід або їхню волю такими, з якими треба рахуватися. Бо батьки займаються тим, що рятують родину. Вони є “менеджерами евакуації” й суперечностей з дітьми не відбуваються, бо діти часто позбавлені цієї суб’єктності. Однак діти часто беруть на себе функції дорослих.

Вони піклуються про бабусь та дідусів, перебирають на себе ролі дорослих у роботі по дому та догляду за молодшими братами та сестрами, несуть відповідальність та грають роль дорослих. Їхня відмінність полягає у тому, що діти бачать суб’єктність батьків, а батьки не часто бачать їх як гравців цієї ситуації.

Скільки соціологів, психологів працювало з дітьми?

Наразі постійних інтерв’юерів до п’яти – від Львова до Харкова. Ми працюємо з досвідом переселення, з досвідом війни. Зокрема, з тими, хто знаходиться близько до лінії розмежування та такими, хто вже, фактично, виїхав, але був свідком війни. Наразі всі наші інтерв’юери та дослідники здебільшого історики, соціологи або люди, які займаються соціальною роботою.

Історик Євгеній Монастирський / Фото – Христина Кулаковська

Дослідники Музею проводять також інтерв’ю з учасниками з Боснії, Герцеговини, Сирії, Лівану, Афганістану. Чи багато таких дитячих історій вдалося зібрати та за скільки років?

Цим займається музей, який знаходиться у Сараєво. Це окремий проєкт і їм не з усіма країнами виходить працювати. Умови роботи у Сирії, наприклад, важкі. Це просто майже неможливо. Український офіс збирає свідчення дітей війни з Росією та дітей Другої світової війни, з якими ми також вже маємо декілька записаних інтерв’ю.

Також ми хочемо далі говорити з дітьми, батьки яких військові. Бо коли твої батьки вже кілька років на фронті або не повернулися взагалі, це теж великий травматичний досвід, який має бути репрезентований. Крім того, у нас є ідея звернутися до дітей воєнних журналістів і волонтерів.

Ви запозичали закордонний досвід для формування цього музею?

Ми є відокремленими філіалом боснійського музею War Childhood Museum. Всі рішення приймаємо в комунікації з центральним офісом, який знаходиться у Сараєві, однак боснійцям було важливо, щоб музеєм займалися саме місцеві фахівці.

Команда українського офісу складається повністю з фахівців з України, які добре знають локальний контекст. Нам допомагали колеги з Боснії та Герцеговини. Ми самостійна структура, але працюємо разом. І за основу ми брали їхню методологію – опитувальники та підхід роботи через артефакт. Зокрема, досвід колег допоміг у створенні експозиції. Однак наша війна триває досі, тому деякі підходи роботи ми адаптуємо до українського контексту.

Аліна Туришин