Микола Лисенко й Одеса

Микола Лисенко – видатний український піаніст, етнограф, громадський діяч, хормейстер, викладач і композитор. У кожній із цих галузей він проявив себе талановито і неординарно.

Сьогодні, коли минуло більше ніж 100 років зо дня смерті, ми дивимося на творчість композитора інакше, ніж його співвітчизники його ж покоління. Але для нас є цікавим, що творчість Лисенка постає перед нами у зовсім іншому спектрі, яке принесло із собою ХХІ століття.

Можна стверджувати, що творчість Миколи Лисенка є визначальною для нашої культури, що композитора можна вважати не просто талановитим, а великим українським композитором за все, що він зробив для української музики. Навіть те, що у музичному світі він першим створив дитячу оперу (до нього опери для дітей у серйозній музиці не існувало) ставить його у почесний ряд великих композиторів світу. Після Лисенка багато композиторів (і не тільки українських) почали працювати у цьому жанрі.

У цій статті мова піде тільки про оперну творчість і хорову діяльність Миколи Лисенка та їх зв’язок із мистецьким життям Одеси.

Федір Вовк. «Хата Солохи» – ескіз сценографії вистави «Різдвяна ніч»

У 1884 році Михайло Старицький заснував в Одесі українську театральну трупу. Зрозуміло, що родинні зв’язки прискорили появу Миколи Віталійовича у Південній Пальмірі, а брак українських пісень для вистав Михайла Старицького сприяв частішим відвідинам міста.

Учасники першої вистави «Різдвяна ніч» Миколи Лисенка (25 січня 1874 р.)

У 1884 році в Одесі готували до постановки оперу Лисенка «Різдвяна ніч» за відомим сюжетом Миколи Гоголя. Іван Нечуй-Левицький у листі від 23 лютого 1884 р. писав: «Після великодних свят опера… ставитиметься в Одесі. Наскільки я знаю тамошню публіку, то там треба ждати ще більше кутерми і біснування». Пантелеймон Куліш у листі до Володимира Барвінського, засновника у Львові українського газети «Діло», дядька у майбутньому видатного композитора Василя Барвінського, зазначив: «Опера “Різдвяна ніч” приводить усіх до нестями».

В Одесі «Різдвяну ніч» ставив російський антрепренер Мєдвєдєв. Прем’єра відбулася 8 листопада 1884 року. Ця вистава мала великий успіх, і з цього приводу Петро Сокальський надрукував у газеті «Одесский листок» (номери 257, 258) докладну рецензію, де із захопленням писав про народний колорит музики. Але критикуючи драматургію опери, Сокальський навіть не помітив новаторських змін у ній.

Незважаючи на те, що «Різдвяна ніч» йшла у Харкові та Одесі, в Києві її практично заборонили. Опера з величезним успіхом витримала чотири вистави, після яких була знята з репертуару. Лисенко намагався поновити свою оперу на київській сцені, але даремно. Гірке свідчення цієї ситуації знаходимо у листі самого композитора: «Коли дозвіл був готовий, то Савін (антрепренер Київської опери. – А. Г.) відмовився через неможливість подолати труднощі мови, брак тенора для ролі дяка, а головне, боїться найбільше Думи, від якої він залежить у справі контракту і де посідають найлютіші вороги малоруської народності й малоруського відродження в літературі, музиці тощо. Гірко, нічого не вдієш…»

Знову в Одесі «Різдвяна ніч» йшла під керуванням Михайла Старицького у 1890 році, а 1892 року під орудою В. Грицая у «Товаристві русько-малоруських артистів». Лише 1903-го опера знову з’явилася на київській сцені у зв’язку з 35-річним ювілеєм Миколи Лисенка. Вона мала успіх, але вже не такий шалений, як 1874 року. Свідки пояснювали це невдалою головною героїнею, яку було обрано через великі знайомства, а не через талант.

Інша опера Миколи Лисенка, доля якої пов’язана з Одесою, – «Утоплена». Вперше її виконали у місті 2 січня 1885 року. Вистава йшла за участю Марії Заньковецької, Миколи Садовського, Марка Кропивницького, Панаса Саксаганського. Головним художником був італієць Сарті. За відгуками преси, пройшла вона теж із великим успіхом.

«Одесский вестник» від 8 лютого 1885 року писав: «Успіх трупи Старицького не випадковий, тому що є об’єктивна потреба в існуванні українського театру. Письменники Старицький та Кропивницький створили народну побутову драму». За спогадами сестри першої дружини композитора Валерії О’Конор, Старицький мав театр спільно з російським антрепренером Мєдвєдєвим, який мав хорошу трупу. «Вони поділилися днями, крім того, за тогочасними вимогами адміністрації українські вистави мусили йти всуміш з російськими. Грошову відповідальність на себе взяв М. Старицький… перша вистава пройшла надзвичайно гарно. Публіка і газети прийняли з запалом. Микола Віталійович від’їхав до Києва задоволеним, одначе Михайлу Петровичу трапилася дуже неприємна пригода… російський антрепренер обшахрував Михайла Петровича на тридцять тисяч…»

Серед інших творів композитора слід згадати й оперету «Чорноморці», яка виконувалася в Одесі постійно і з успіхом.

Микола Лисенко та Марко Кропивницький (у центрі) з хором трупи Кропивницького. 1882 р. У верхньому ряду крайній праворуч Микола Садовський, у нижньому – лежить ліворуч Порфирій Демуцький

Про творчі зв’язки Миколи Лисенка з Одесою можна говорити, згадуючи Михайла Комарова, який деякий час збирав матеріал для словника української мови за дорученням місцевої «Громади». На жаль, через брак коштів, його не змогли надрукувати. Але Комаров видав довідник, присвячений Миколі Лисенку. З Одесою також пов’язане спілкування Миколи Віталійовича і композитора Петра Ніщинського. Знаменитий хор «Закувала та сива зозуля» останнього Лисенко взяв у репертуар свого хору.

Перша постановка опери «Наталка-Полтавка» з оркестровкою Миколи Віталійовича теж відбулася в Одесі. Сталося це 12 листопада 1889 року. Про це згадує «Одесский вестник»: «Малоросійська драматична трупа відкрила спектаклі в російському театрі постановкою “Наталки-Полтавки”… В Одесі люблять новинки, але все ж у неділю на стару “Наталку-Полтавку” прийшло подивитися дуже багато народу – театр був майже повний. Публіка прийняла малоросійських артистів, як завжди, дуже привітно… У головних ролях виступили Карпенко-Карий, Саксаганський, Садовський та інші…»

В іншому номері цього ж журналу читаємо знову позитивну критику: «П’єса зіграна була чудово, завдяки новій оркестровці, п’єса виграла в музичному відношенні… На долю Садовського і Саксаганського випало найбільше викликів і оплесків».

Згодом усі оновлення опери «Наталка-Полтавка» в Одесі були пов’язані зі змінами у політичному житті країни: у 1936 році після Голодомору і на початку політичних репресій, потім – у період війни (1944 р.), після смерті Сталіна (1954 р.), у період «перебудови» (1985 р.).

Але найвидатніша опера «Тарас Бульба» була поставлена вперше у Харкові (1924 р.) російською оперною трупою вже після смерті видатного композитора. Після Харкова ця опера побачила світ рампи і у Києві. Третім містом була Одеса. Газета «Одесский вестник» за 1928 рік писала, що «в умовах Одеси постановка “Тараса Бульби” та відкриття ним сезону має велике значення…» Для міста це було подією «великого національного значення…»

Нові редагування цієї опери відбулися у 1937, 1954 і 1971 роках. У редакції 1937 року брали участь поет Максим Рильський та композитори Левко Ревуцький і Борис Лятошинський. Обидва були зв’язані з Миколою Лисенком родинними (Левко Ревуцький) та товариськими (Максим Рильський – син товариша Лисенка, Тадея Рильського) відносинами. Зміни політики колишнього СРСР наклали свою печатку на цих редакціях. Результатами редагування 1937 року стало звільнення української мови від архаїзмів, польських слів та виразів, новим акцентом на героїці твору, зроблених Максимом Рильським і нових музичних сценах, дописаних Ревуцьким. Зміни в редакції 1954 року були пов’язані зі смертю Сталіна.

У 1937 і 1954 роках «Тараса Бульбу» редагували в Києві, у 1971-му – в Одесі, де знову відбулася «нова» постановка цієї опери.

Постановка опери «Енеїда» відбулася після 1917 року. Теж в Одесі. У 1927-му у міському театрі на вечорі, присвяченому Миколі Лисенку, поставили камерну оперу «Ноктюрн».

До 150-річчя народження Миколи Лисенка в Одеському оперному театрі ставили дитячу оперу «Пан Коцький». Прем’єра відбулася 1990 року, а потім під егідою Фестивалю оперних вистав українських композиторів знову з’явилася на одеській сцені у 1992-му. На жаль, ця постановка не вирізнялася якісним підходом: декорації і костюми були узяті із різних вистав, артистичне виконання було посереднім. Опера практично отримала фіаско і швидко була знята з репертуару.

Марко Кропивницький, Микола Лисенко та Микола Садовський серед учасників Лисенкового хору. Квітень 1888 р.

Значне місце у діяльності Миколи Лисенка посідали виступи з хором. Свій перший хор він організував у 1860-ті роки зі студентської молоді. Часто ці колективи швидко розпадалися, але Микола Віталійович організовував нові.

До початку 1860-х років, тобто коли Микола Віталійович приступив до своєї діяльності, хорова справа в Україні не була розвинута, концертів суто хорових не проводили, хори відігравали тільки допоміжну, навчальну, релігійну ролі. У Києві існували хор Митрополичий і хор Р. Пфеніга в Інституті благородних дівиць. Театральні хори як самостійна структура народжуються пізніше після прикладу Миколи Лисенка. Тож роль Миколи Лисенка у розвитку професійного хорового мистецтва просто виняткова.

З появою Валуєвського циркуляру про заборону української мови у Києві відкривається «Отделение русского музыкального общества», у якому протягом 50 сезонів (з 1863 до 1913 року) відбулося 243 концерти. Серед них тільки два українських виступи: 1867 року прозвучали 2 українські пісні, а 1876-го – «Українська народна пісня» російського композитора Олександра Сєрова. Зрозуміло, як важко було боротися Миколі Лисенку і його однодумцям за українську музику.

Стверджують, що Лисенко був винятковим викладачем. Олена Пчілка згадувала, що він «був доволі суворий і вибагливий вчитель: всяке недотримання того, що вимагав він від співців, гнівило, дратувало, його, призводило до різких висловів його незадоволення. Бувши навіть сторонньою людиною, бувало прикро слухати, як Микола Вітальйович нетерпляче спиняє хор серед виконання на репетиціях якогось відповідального співочого уступу. “Ще раз! – гукає, було. – Баси гудуть, мов джемелі, без ніяких відтінків! Тенори репетують так само! Сопрано скиглять, мов охляли!”»

Хорова подорож по Україні 1897 р. (15 червня – 20 липня). Знята група у Лубнах. (Фото анотоване самим Лисенком)

Дмитро Ревуцький, який у 1901–1902 роках працював разом із Миколою Лисенком, писав, що композитор «мав надзвичайний хист розтлумачити річ, призначену до виконання, захопити виконавців нею… умів одному йому присутніми тонкими засобами заставити і хор подати цей образ слухачеві. Він весь горів палкою любов’ю до творчості народу…» Як хормейстера він описує його досить педантичним, «надзвичайно точним», «часто невблаганним і до хористів», і особливо не терплячого «негромадських вчинків».

У зв’язку зі зміною політичної ситуації з кінця 1870-х років (Емський указ 1876 року) почалися різні випади проти Миколи Лисенка як пропагандиста української культури. Виступи газети «Киевлянин» не тільки ображали, принижували гідність Лисенка як людини і художника, вони нерідко були схожі на політичний донос. Які ж треба було знайти в собі сили, щоб боротися з підступами ворогів! До того ж композитор не мав матеріальної підтримки і міг розраховувати лише на власні сили – приватні уроки і виступи хору.

Протягом 1889–1894 років усю працю вже проводили з аматорським хором. Кожної зими давали по 3 концерти та 5 вечорів по «артистичним собраніям» і клубам. Будучи невтомним пропагандистом народної пісні, композитор прагнув для свого хору якнайширшого розголосу по всій Україні.

Він задумав і реалізував п’ять великих турне по всій Україні, по великих і малих містах. Особливо гаряче його приймала Полтавщина, погано було у Кременчузі й Одесі з матеріальної точки зору. Подорож із хором до Одеси стала єдиною; відбулася вона у 1893 році під час різдвяних канікул.

«Користуючись вакаціями, я зібрав хор душ у 24 добрих голосів… Обучив його… об’їхав Чернігів (два концерти), Ніжин (2), Полтава (2), Адес (2). Скрізь мене вітали, приймали дуже приязно: овації великі чинили… Полтава особливо гаряче приймала. У Адесі було б теж добре, коли б не свій земляк, артист С., якому я довіривсь урихтувати мій концерт у його ж театрі. Він з-за заздрості до карбованців зрадив мене якнайганебніше, рекламу убив… не вивчив нічого, що слід. Розповсюджував усюди, що білети куплені, касу зачинив у 12 год. дня. Бо дивіденти я жодним способом не міг мати, – видатки на хор були страшенні… Помешкання і харч були мої. Враження на публіку було дуже добре».

Газета «Одесский листок» тоді писала, що «хор состоит из 23 прекрасно обработанных голосов».

Микола Лисенко з помічниками по хоровій справі. Зліва направо сидять: Арсен Бакалінський, Кирило Стеценко, Микола Лисенко, Яків Гулак-Артемовський; стоять: Олександр Кошиць, Олекса Коваленко, К. Гончар.

У січні 1893 року в Одесі гастролювала трупа Миколи Садовського. Об’єднавшись із хором Миколи Лисенка вони дали разом чудовий концерт. Тоді до Одеси у 1893 році приїхав і Петро Чайковський, який диригував своїми концертами. Познайомившись із Лисенком, Петро Ілліч запропонував свою допомогу у постановці його опер у Петербурзі. Через нерішучість Миколи Лисенка, а згодом і смерть Чайковського цей задум не здійснився…

…Минуло багато років. З політичними подіями змінювалася і театральна політика. Сьогодні в одеському оперному зрідка йдуть три українських вистави: «Катерина» Миколи Аркаса, «Запорожець за Дунаєм» Семена Гулака-Артемовського і відновлена рік тому опера-балет «Вій» Віталія Губаренка. З усіх сценічних творів Миколи Лисенка в репертуарі театру «числиться» лише «Наталка-Полтавка» (але багато років не з’являється на сцені).

Національні театри Львова, Києва, Харкова і навіть Донецька мають у своєму репертуарі теж тільки «Наталку-Полтавку», у Києві ще ставиться «Тарас Бульба». На відміну від Одеського оперного ці твори все ж ідуть на сценах цих театрів (крім донецького).

Боротьба за присвоєння Одеському оперному театру статусу національного закінчилася у 2007 році, коли за наказом президента театру було присвоєно це звання. Однак цей факт, підвищення заробітних плат і надання звань, не змінив відношення до української опери. На сцені театру з’явилися змішані, наприклад, «Музичні хіти світового кіно» та органні, симфонічні концерти (а це діяльність філармонії), виступи «зірок» естради з Росії та інших республік, які не мають ніякого відношення до оперного жанру.

Інколи вокальна музика Миколи Лисенка звучить в Одеській консерваторії. Але, педагоги і студенти скаржаться на їхню складність. Та це, скоріше, свідчить про погану вокальну підготовку молоді.

І все ж, попри нехтування сьогодні творчістю майстра, ми стверджуємо: композиторська і хорова діяльність Миколи Лисенка виконали велике культурне завдання зі створення національної професійної музики. На початку минулого століття і до кінця 1990-х років велику роль у цьому відіграла й Одеса.

Аліна ГРЕГУЛЬ, музикознавець, Італія