12-річна киянка під час війни почала волонтерити на місцевій польовій кухні

У час війни діти стають пліч-о-пліч разом із дорослими, аби пришвидшити перемогу.

Шестикласниця Настя — найменша волонтерка на польовій кухні в одному з районів Києва: їй всього лише 12. Та попри юний вік, дівчина волонтерить на рівні з дорослими — від світанку до пізнього вечора, коли за нею приходить мама.

Мати Насті — Олена розповідає, що на цій війні її донька знайшла себе одразу.

«24 лютого я поверталася з роботи та побачила недалеко від нашого будинку групку людей, які розгорнули польову кухню, і буквально на колінах готували. Пройти повз тоді я не змогла, тож за пару хвилин вже сама тим ножем щось нарізала», — згадує Олена.

Відтоді жінка почала день у день ходити на районну польову кухню. А коли треба було побути вдома із дітьми — їх у неї двоє — то завзято готувала на власній кухні. А вже потім поспішала виносити готову їжу надвір.

«Спочатку Настя допомагала мені чистити цілий мішок часнику, який нам дали волонтери. Потім разом ми виносили заготовки дівчатам на вулицю, де вони в наметах готували страви для цивільних, які потребують допомоги, і для підрозділів тероборони чи ЗСУ, котрі обороняють Київ. А згодом Настя заявила: «Хочу повноцінно волонтерити!», — каже мати дитини.

Відтак, кожного ранку 12-річна дівчинка разом з мамою збираються на свої тимчасові «роботи»: Настя — на польову кухню, а мати — до швейного цеху, де шиє військовий одяг на передову.

На відміну від одноманітної роботи Олени, Настя кожен день має різні завдання: від пакування продуктів для гуманітарної допомоги до сортування одягу від волонтерів, який постійно треба перебирати.

«Дорослі речі складаю на одну купку, дитячі — на іншу», — каже дівчинка.

Юна помічниця не боїться роботи. Наприклад, вчора маленькими руками Настя брала великого молотка та розколювала волоські горіхи солдатам на передову. А потім розфасовувала в окремі пакетики.

Насті щиро подобається вносити свою лепту у нашу перемогу. Втім, вона, як і кожна дитина, мріє швидше повернутися до свого дитинства, бачити щасливі очі матері та врешті — продовжити вчитися грі на фортепіано.

Джерело