Історія волонтера, який під вогнем рятував жителів Ірпіня

Дмитро Дмитрук зранку 24 лютого заступив на свою зміну на одному з ірпінських заводів. Про початок повномасштабного вторгнення дізнався від директора. Два дні приглядав за заводом, потім почав волонтерити в штабі допомоги при місцевій церкві. Далі хотів іти в ТрО, бо мав військовий білет, але потім вирішив допомагати людям евакуйовуватися з міста. Зізнається: за кермом почувається вправніше, ніж з автоматом. Окрім того, знає Ірпінь як свої 5 пальців, бо тут народився й виріс. Люди, які виїжджали, залишали автомобілі. На них і вивозили людей з Ірпеня. 

В інтерв’ю Дмитро розповів, як під час евакуації підірвався на міні, як в один з автомобілів поцілив гранатомет, як йому зашивали чоло на ходу в машині швидкої допомоги та чому сердився на людей, які пропонували гроші за перевезення.

З яких міст ви вивозили людей? І в які періоди?

Евакуацією займався з моменту окупації й аж до повного звільнення міста від російських військових. Вивозив людей з Ірпеня, але також під’їжджав до блокпостів між нашим містом і Бучею. Звідти забирав людей, які пішки йшли з Ворзеля, Гостомеля, Бучі. Інколи сам їздив по дворах і житлових масивах та шукав охочих евакуюватися. Інколи просто на дорогах підбирав людей, які йшли у сторону Романівки. 

Коли закінчувалася комендантська година, контактував різними способами з військовими із ЗСУ, отримував актуальну інформацію, планував маршрути. Також отримував інформацію від волонтерів. Познайомився з іншими хлопцями, які вивозили людей — то створили невеличку команду і передавали інформацію один одному.

Чи пропонували люди гроші за перевезення? Що ви їм відповідали?

Так, пропонували, питали скільки з них, але я відмовляв. Потім це вже почало аж трохи дратувати, навіть, хотілося матюкатися. Ну бо які можуть бути гроші! Це не гроші – це фантики, вони нічого не вирішували тоді. І як брати гроші у такий важкий час? Це якось не по-людськи. Головне було врятувати людей. То ж був не заробіток, для мене ціллю було довезти людей живими. 

Замість грошей жителі залишали або машини, або пальне, або просто дякували й бажали, щоб мене беріг Бог.

Ви вивозили і поверталися попри небезпеку. Що вас підтримувало морально?

Не знаю, напевно, Господь помагав. Бувало, що ставив собі питання “Та нащо воно все треба?”, але потім проганяв ці думки геть і не здавався. Наставав день – і я знову у бій. Страху не було, я був спокійний, треба було робити свою роботу – вивозити людей. 

Чи були люди/історії, які вам особливо запам’яталися і чому? 

Я старався не слухати пасажирів, а слідкувати за дорогою, думати, як краще проїхати, щоб усі залишилися живими. Виїжджали ж під час окупації, постійно стріляли, підривали, бомбили… 

Якось вивозив трьох бабусь, то вони одночасно намагалися розповісти свої історії, але я попросив їх помовчати, бо було не до історій. Одна з них дуже панікувала, то я старався її якось заспокоїти, бо навіщо мені цей кіпіш у салоні. А було, що заїхав у двір, щоб вивезти людей, а жінка каже, що нікуди не поїде, поки не поховає чоловіка. У мене тоді саме була травма плеча, то я не зміг їй допомогти, просто дав лопату і вона сама хоронила.

Річ у тім, що напередодні я їхав, щоб вивезти 300-ту бабусю. Поспішав і наїхав на осколок від міни. Той пошкодив ходову, мене підкинуло, розвернуло і занесло в паркан. Я вивихнув руку, мені затисло плечовий нерв та розсікло чоло. Коли отямився, вибрався з машини й пішки пішов до церкви. Там мені надали першу домедичну допомогу, тобто рану на чолі обробили, але її потрібно було зашивати. Та мені було не до цього. Я вийшов з церкви, взяв іншу машину і продовжив вивозити людей. Вже ввечері мене вмовили пройти в медичний пункт, щоб накласти шви. Звідти хотіли відправити по швидкій в лікарню. Але я не хотів. Поки думав, що робити, в Ірпінь поверталися військові, серед яких був медик. От він мені у швидкій на ходу й наклав шви, а я разом з ними повернувся в місто. Тому копати тоді не міг фізично.

25 березня почав возити людей на іншому мікроавтобусі — Volkswagen Multivan. Але їхати на ньому було трохи складно. Він сіпався, рухався якось ривками. І от ми ввечері, після комендантської години, забрали одну родину. Мали висадити їх під Романівським мостом, а потім повернутися за ще однією сім’єю. Але оскільки машина їхала ривками, то в салоні розсипався собачий корм. Один з попутників захотів його зібрати й нахилився. Це його і врятувало. Бо саме в той момент по машині бахнуло з гранатомета. Знесли половину машини. Від цього звуку в мене досі вухо закладене. 

Мікроавтобус Дмитра, який розстріляли з гранатомета

Російські військові знали, куди стріляти. Чи це наводка якась була, чи що, не знаю… Але вони 100% хотіли, щоб ми загинули. Та Господь нас явно врятував, бо після обстрілу гранатометом мало хто лишається живий… Але ми четверо вижили. Швидко повистрибували з машини, лягли на землю, бо ж  не знали, чи будуть ще стріляти, чи ні. Коли зрозуміли, що тихо, я сказав усім бігти під міст, там безпечніше. Дуже постраждала жінка, яку ми вивозили. Її відразу забрала швидка і повезла в лікарню. Та жінка вижила, все гаразд. А коли ми прибігли під міст, військовий мені каже, що мене теж зачепило, а я й не помітив нічого. Повертаю голову, а на передпліччі з куртки виліз пух разом з кров’ю. Мені перев’язали руку і сказали їхати в лікарню, бо в руці застряг уламок і витягнути його без хірургічного втручання було дуже ризиковано для подальшої працездатності руки. 

Так знову потрапив у лікарню. Зміг там прийняти гарячий душ, мені дали чисте вбрання, а ввечері уже прооперували. Отак у мене перестали функціонувати нормально дві руки. Навіть воду спочатку не міг відкрити. Протримали в лікарні 2 дні. Я ще встиг підстригтися, а потім пішки добирався в Ірпінь. 

Скільки часу в середньому займала дорога до безпечного місця? Якою дорогою чи з якого міста їхали найдовше?  

Не пам’ятаю. Бувало таке, що ми їхали з Толіком – це рятувальник, водолаз з Києва і теж волонтер. То він їхав спереду з людьми, а я за ним і перед нами в хату летить снаряд, розриває її і перед нами повно диму. Ми не розуміємо, що відбулося, чи буде зараз повторний вибух, чи проїде танк зараз, чи що взагалі буде. Доводилося швидко приймати рішення, змінювати маршрути, щоб вивезти людей.

Волонтери Приірпіння

Евакуаційна дорога

Чи підтримуєте контакти з тими, кого врятували?

З волонтерами, які вивозили мешканців, – так. Навіть створили групу, бо після деокупації продовжували розвозити продукти і все необхідне. Тому потрібно було інформувати один одного про адреси, які вже відпрацьовані. А з жителями Приірпіння зв’язок не підтримуємо, бо ми навіть імен не знаємо. Ти привозиш людину і все, відкриваєш машину, навіть, її не глушиш, висадив і швидко назад.

Яку пораду ви б дали українцям? Волонтерам?

Я не роздаю порад, кожен самостійно приймає рішення.

Зараз Київщина в деокупації. Трохи спливло часу від бойових дій. Якби ви могли повернутися на місяць чи два тому, щоб ви порадили самому собі?

Я все робив правильно. Тому нічого б не радив собі. Все сталося так, як і мало бути.

Катерина Діліон