Наші в Польщі

Фотопроєкт про українців, що залишили дім, аби знайти прихисток у маленькому містечку Ополе на заході Польщі

Цей проєкт ініційовано мерією Ополя, щоби задокументувати історичний момент, коли маленьке місто надає велику допомогу тисячам людей, які її потребують. А також — показати полякам, хто до них приїхав: що це за люди, що вони пережили, що цінують у житті та про що мріють зараз.

Авторка проєкту Катерина Сенченко добрала героїв різного віку, статі, професій — музикантів, спортсменів, пенсіонерів, учених,

які приїхали цілими родинами, з дітьми чи тваринами, знайшли дорогу в Ополе разом із друзями чи самостійно. Ці люди — з різних куточків України. Але їх, як і всіх українців, об’єднує одне велике бажання — перемогти ворога та повернутися повернутися до мирного життя.

СВІТЛАНА КОВАЛЮК (45 років), ПОЛІНА (21 рік), КИРИЛО (14 років), УМКА (вік невідомий).

Мій чоловік військовий, пішов у армію 24 лютого. Найстрашніше було, коли росіяни проривалися через українські блокпости. Лунали вибухи, над містом літали винищувачі. Пам’ятаю, ми з донькою якраз вигулювали собаку — і різко впали на землю, очікуючи вибуху. Натомість наш маленький пес почав гавкати, захищати нас.

Почувши, що росіяни складають списки українських військових, щоб викрадати потім їхні родини, ми вирушили до Польщі. Хтось передав до нашого автобуса тварин — собак, кішок. Одній стало зле через зневоднення, і польські медики поставили їй крапельницю просто на кордоні. Поляки сердечні і до людей, і до тварин, це нас розчулило. Рятуючи кішку, ми на три години затрималися на кордоні, але головне, що з тваринкою все гаразд.

ІРИНА НІКІТЕНКО (38 років),  ВЛАД (11 років)

Окупанти захопили наш Енергодар 3 березня. Вони стріляли з танків, вся квартира ходила ходором, вікна дзеленчали. Коли точилися бої за атомну станцію, ми чули автоматні черги й вибухи ракет. Ховаючись із сином у ванній кімнаті, я молилася: Боже, нехай дитина ніколи більше не пізнає такого жаху. 

В захоплене місто більше не надходили продукти і медикаменти, тому я вирішила їхати. Росіяни випустили нас лише за другим разом. На блокпостах поводилися грубо: залякували, провокували, глузували, питаючи, чи моя кішка начинена вибухівкою.

Першого дня у Польщі було важко. У кожному сигналі нам увижалися сирени, щойно десь бахкало, ми думали, то вибух. Але нині почуваємося у безпеці, син спокійно спить, не здригається щоразу від гучних звуків. Бачу усмішку своєї дитини і розумію, що вона захищена. І що це найбільше, що ти здатна зараз для неї зробити.

КЛЕМЕНТИНА МЕЛАНІЧ (40 років), МІЛАНА КУРНЯК (10 років)

Я з Хмельницького, зараз там відносно тихо, але, бувало, бомбили, і постійно лунають сирени повітряної тривоги. На нашому з донькою від’їзді наполіг чоловік. Ми відповідальні перед своєю дитиною, і біганина в укриття по кілька раз на день її травмує. Виїжджали 6 березня. Я маю невелику машину, тому чоловік віддав мені свою, більшу, ще й причепив нагорі додатковий багажник.

В Ополі живуть наші далекі родичі. Зустріли нас просто на кордоні, я передала кермо і змогла нарешті поспати бодай пару годин. Коли нас поселили, я розплакалась — постелили нову постільну білизну, поставили водичку, два стаканчики, поклали солодощі, як роблять у готелях.

З перших днів я шукала волонтерської роботи, щоб бути якось корисною. Згодом через агенцію знайшла роботу на заводі — у три зміни, це важко, але зараз взагалі складно влаштуватися. Я безмежно вдячна полякам, вони дуже багато роблять для українців. Думаю, жодна інша країна так не перейматися.

ЄВГЕНІЯ МАКАРЕНКО (34 роки), МАРК (6 років)

Я на восьмому місяці вагітності, але геть не хотіла їхати. Наша родина родом із Борисполя, міста поблизу Києва з великим міжнародним аеропортом. Мій чоловік військовий, він воював на Донбасі у другій хвилі АТО, тож одразу відправив мене за кордон. Зрозумів, що все серйозно і швидко не закінчиться. Його одразу мобілізували, а наступного дня після початку війни я поїхала з дому.

Зараз регулярно відвідую лікарів — кажуть, з малюком усе гаразд. Мені дуже пощастило — при тому, що я майже не сплю ночами, постійно переживаю за батьків і чоловіка, вагітність протікає добре.

ВІКТОРІЯ ЄЛМАНОВА (45 років), САВВА (8 років)

Вибухи ми почули вже у перший день, бо живемо на лівому березі Києва, неподалік від аеропорту. О 4-й ранку на сусідній будинок упав збитий безпілотник, ми бачили яскравий спалах. Грати в лотерею, чи наступним стане наш, я не стала — ми зібрались і поїхали. 

Надвечір були вже в Луцьку, де прожили півтора місяця. Сирени для мого сина-аутиста були страшним стресом. Почався відкат у розвитку, повернулись панічні атаки. За кілометр від нашого житла у нафтобазу поцілила ракета. Син взагалі дуже погано реагує на гучні звуки, навіть у метро закриває вуха ручками, коли приїжджає поїзд. Почувши сильний вибух, він кричав, закривав вуха і постійно питав: «Мамо, а ще вибухатиме? Мамо, мені страшно!». Тієї ночі ми не спали, а на ранок я вирішила, що час залишати країну.

Мені пощастило знайти конкретне місце, де житимемо в Польщі, — з аутичною дитиною їхати у невідомість неможливо. Тут мені надали все необхідне. Зараз намагаємось підтвердити інвалідність, щоб віддати Савву до інтеграційної школи.

ЕЛІСО КАРТОЗІЯ-КІЧУН (47 років)

Я грузинка, але народилася в Абхазії, тому вже вдруге тікаю від війни. Одразу зрозуміла, що треба виїжджати, адже маю досвід з 92-го року. Тоді ми не були готові — ані сирен, ані бомбосховищ, люди просто тікали в гори. Півтора року ми прожили в горах під обстрілами, без світла й газу. Що садили на городі, те і їли. А коли почули, що в горах висаджуватимуть диверсантів, розлетілися по інших країнах.

Я піаністка, закінчила музичне училище вже в Україні. Коли тікала в гори, мені було лише 17. Син закінчив в Ополі політехнічний університет, чоловік також тут, працював у Польщі ще до війни. Мене в Україні тримала лише робота викладача гри на фортепіано, а син займався велоспортом в училищі олімпійського резерву. Ми давно планували переїхати, але не думали, що це станеться настільки несподівано.

КАРИНА ГОВОРУНОВА (29 років)

У моєму рідному Маріуполі не лишилося жодного цілого будинку. Ми з сестрою сиділи до останнього. Вирішили тікати лише тоді, коли каші залишилося на два дні, а їжі більше не було де взяти. Довго сиділи на фільтрації в Новоазовську, в «ДНР». Жили у школі на підлозі, нам видали матраци та подушки з ковдрами. Годували погано, ми отруїлися, нас нудило, комусь «швидку» викликали. 

А потім була довга дорога — через Росію до Естонії, далі — до Латвії, а звідти — до Польщі, де на мене вже чекав Томек, мій сьогоднішній тренер. Я написала йому ще з України, і він погодився взяти мене у футбольну команду. Я професійна воротарка, футбол — усе моє життя. Днями маю співбесіду у супермаркеті. Планую працювати, вчити мову і грати далі. Моє рідне місто знищене. Не знаю, коли зможу повернутись.

ДІАНА БОДНАР. (7 років)

На нас Путін напав, тому нам довелося втекти з дому. Пам’ятаю, що бачила часто, як їхали здоровезні такі гучні машини на війну. Вони возять кулі для танків. Я думала, що можуть вже стріляти у мій дім. Бабця казала, що поки війна не закінчиться, ми не повернемось додому. І що зараз страшний час і треба кудись тікати. 

В Україні я займалася танцями, гімнастикою, англійською. Тут я вже два тижні ходжу на гімнастику. А ще в мене є три подружки-польки, і ми добре розуміємо одна одну. 

В мене є бажання, щоб Путін вмер, тоді закінчиться війна. Я повернуся додому і куплю дві кульки у формі ведмедиків.

МАРІАННА КОТЕНКО (26 років), МИХАЙЛО (3 тижні)

Я приїхала до Польщі на дев’ятому місяці вагітності. Наважилася, налякана багатьма відео про українок, що народжували у підвалах. Ми не знали, коли на Київ знову нападуть, і не мали сил щоразу ховатися в укриттях.

У Польщі я побачила багато добра. Волонтери зустріли нас просто на кордоні, нагодували, пригостили гарячими напоями. Це мої перші пологи, далеко від рідних і друзів. Я важко народжувала, але лікарня й лікарі чудові, і все безкоштовно. Нещодавно хотіла повернутися додому, до Вінниці, але там знову почалися обстріли, загинули люди... Поїздку й досі відкладаю.

АННА ВИШНЕНКО-ПРОКІП (36 років), ЄГОР  (2 роки)

В нас у Запоріжжі постійні бомбардування. Через загрозу, що бомба влучить в АЕС, я вирішила забрати звідти дітей. Містяни на вокзалі охоплені панікою — коли ми виїжджали, мене лякали їхні дикі очі. 

Подейкували, то був останній евакуаційний потяг. Я стояла з дітьми перед ним, двері були поруч, але мене почали зусібіч відштовхувати і я ледве втрималася на ногах. Якби впала, нас просто розтоптали би. Від розпачу мені довелося голосно крикнути — і люди раптом прийшли до тями, ніби прокинулися від жаху.

ОЛЕНА ПОШИВАНА (57 років)

Я сліпа. За фахом — вчитель іноземних мов. Коли наше місто вперше бомбили, я якраз проводила урок чеської мови. Попрощалась зі студентами і побігла в укриття — на станцію метро неподалік. 

З ранньої юності Польща асоціювалася мені з найтеплішими почуттями, найдорожчими спогадами. Маю тут хороших друзів. Насправді, коли я була молода і гарна, то була закохана в поляка. В Ополі у мене є подруга Аліна, теж сліпа. Вона мене прийняла і дозволила жити з нею, поки не знайду себе тут, не стану незалежною. Вперше за два місяці змогла нарешті прийняти ванну і спокійно виспатися у нічній сорочці.

Я дуже хочу бути корисною, можливо, як викладачка польської для іноземців. І щиро дякую полякам, які допомагають нам пережити цей страшний час.

ЕРІКА МАРДАР (9 років)

Я поїхала з дому, бо Росія напала на Україну. Прокинулася зранку, тато стояв біля вікна, а мама мала сумне обличчя. Сказала, що почалася війна, і мені теж стало сумно. Війна — це коли літають літаки, падають бомби і ракети, а ми мусимо йти у підвал, і мені весь час сумно. 

У Польщі я спочатку ночувала у великому наметі. Волонтери давали цукерки, іграшки всякі. Мої найулюбленіші — ведмедик і слон. Я займаюся художньою гімнастикою вже п’ять років, і тут теж можу. Це весело, спочатку розстрибуємося, потім танцюємо під музику.

Коли закінчиться війна, я приїду у Дніпро і обійму тата, кота і брата.

ОЛЕКСАНДР ТАРИШЕВ (66 років)

Я професор, доктор технічних наук, працюю в Інституті мікробіології і вірусології НАН України. За плечима маю сім сезонних наукових експедицій в Антарктику на українську станцію «Академік Вернадський». Ми з колегами розуміли, що, попри воєнний час, треба зберегти українську науку. Допомогли колеги з Ополя, з якими ми вже три роки співпрацюємо для отримання «зеленого» водню.

Виїхати до Львова вдалося 1 березня, евакуаційним потягом. На київському вокзалі було не проштовхнутися, паніка, розпач. У Польщу також діставався потягом, просто до розподільчого центру під Краковом. Там усе було чітко налагоджено — нас зігріли, напоїли гарячим чаєм і відправили далі, кому куди треба. Цілий евакуаційний табір розподілили за пів години.

Колеги з Опольського університету влаштували мені дуже комфортний прийом, надали житло, все необхідне. Наразі прагну повернутися до наукової роботи, щоб заплановані НАН бюджетні проєкти продовжилися тут, в Ополі.

Джерело