Паша і дідо Історія однієї рятувальної спецоперації

08 August 2022

 

Гуууууууп. Ворожі танкові снаряди приземляються зовсім поруч. Моторошне ехо супроводжується гучним бряцанням гусениць — російська бронетехніка їздить за кілька сотень метрів звідси.  

«Тільки б донести, тільки б донести, тільки б…» — думає він. Залишає на поверсі інвалідний візок, а його власника — старого чоловіка з кудлатою сивиною і покрученими старістю пальцями — піднімає на руки. 

— Куди ти мене несеш? 

— У безпеку, діду. Доведеться вам мені довіритись. То за вікном не просто гул — то російські танки обстрілюють вашу вулицю.  

28-річний інструктор із саперної справи фонду «Повернись живим» Павло Герман і 73-річний дід Вова, Володимир Андрійович Сірик, зустрілися в охопленому боями Ірпені. Паша дізнався про діда, замкненого у квартирі родичами, через соцмережі. Сапер кілька днів проривавсь до старого, не знаючи, чи той досі живий. А потім знайшов його голим і змореним голодом. 

В березні 2022-го до порятунку діда Вови долучилося з десяток людей: військові, які прикривали евакуацію, цивільні, що знайшли дідові прихисток, і один далекий не кровний родич — дідів тезка, який бачив старого всього раз у житті, але тепер ним опікується. 

Сам на сам із війною

На бетонній підлозі, вкритій будівельним пилом, у кілька «поверхів» складені дерев’яні палети. Зверху вони заслані пуховими ковдрами і картатими коциками — тим, що поспіхом знайшли вдома. Тут, у підвалі невеликого супермаркету у Вишгороді під Києвом, уже третій тиждень живуть 33 дорослих та дітей. За вікном 16 березня 2022 року: 20-й день російської спроби повномасштабного вторгнення в Україну і 19-й день боїв за Київську область. 

— Як це? Закрив одного в квартирі й залишив? — середнього віку чоловік підвищує голос, тримаючи мобільний біля скроні. — Там же русня по вулицях бігає. Танки їхні стріляють! 

— Вовчику, що там? Що сталося? — питає одна з тутешніх жінок, коли чоловік закінчує розмову. Вони дружили і до війни, а тут, у підвалі, підтримували одне одного особливо.  

— Далекий родич дружини не ходить сам — і його залишили в ірпінській квартирі. Уявляєш?

Уявляти таке було страшно. Ірпінь — один зі столичних сателітів, тож у межах наступу на Київ російські війська прагнули контролювати його, а також сусідні Бучу та Гостомель. Захоплення містечок дало б росіянам змогу оточити столицю і взяти її в облогу. Саме тому вже 27 лютого, після першої невдалої спроби зайти в Ірпінь колоною військ, росіяни прорвалися з Бучі в бік Ірпеня, тим самим розпочавши битву за місто, яка протривала у результаті майже місяць. Посеред мирних дотепер вулиць точилися танкові бої, російські підрозділи обстрілювали з мінометів перехрестя на шляхах евакуації мирних мешканців, бомбардували місто з повітря. Тож можна лише уявляти, як мала б почуватись людина, залишена в квартирі на самоті, без змоги виїхати чи бодай спуститися у підвал.  

— Спробуємо його витягти, — сказала другові жінка, хоч сама не уявляла, як це зробити.  

«Скажи, будь ласка, чи є у тебе хтось із волонтерів в Ірпені? Там залишився лежачий 73-річний чоловік — Сірик Володимир Андрійович. Його онук поїхав, квартиру закрив, а ключі залишив під килимком. П’ять днів тому до дідуся хтось наче заходив — залишив їжі й води. Але ж це зовсім не діло. В ідеалі, його б транспортувати кудись», — таке повідомлення я отримала від неї того дня. 

Дівчину з підвалу у Вишгороді звуть Слава Совська. Їй 31 рік, і ми — однокласниці. Повідомлення про дідуся вона написала мені на «а раптом» — бачила в соцмережах, що я періодично допомагаю евакуйовувати людей.

«Спробуємо забрати», — відповідаю їй, щойно заходжу в месенджер.

Треба допомогти

«Прочитав твій пост про покинутого діда, — пізно ввечері отримую повідомлення у WhatsApp. — Зараз маю трохи задач в Ірпені, то спробую його завтра дістати. Не знаю, чи вийде, але буду старатися».  

28-річний Павло Герман працює інструктором із саперної справи у фонді компетентної допомоги армії «Повернись живим». Ветеран російсько-української війни, він має звання капітана й велике серце: з-поміж сотень лайків на мій заклик допомогти Паша єдиний пропонує реальну допомогу. 

У відповідь надсилаю адресу та ім’я дідуся. Пишу, що ключ від квартири старого мав би бути під килимком поруч із вхідними дверима. 

— Та хоч через вікно, — жартує. — Аби було як у дім дістатися. Й аби дід іще був живий. В Ірпені зараз страх шо несеться. 

У пікселі, з сумкою сапера, індивідуальною аптечкою і автоматом з «обвісом», Паша наступного ж дня іще вдосвіта стрибне в автівку й помчить до своїх. Разом із хлопцями, які зараз воюють в Ірпені, він до того пліч-о-пліч воював на Донеччині та Луганщині. 24 лютого географія війни розширилася й групи саперів висунулись, окрім іншого, на Київщину. В тому, що росіяни так і не дістануться до столиці, буде також і їхня заслуга: сапери, зокрема, допоможуть підірвати мости, обмеживши російській армії рух уперед, і замінують дороги, якими ворог планував наступати на Київ. 

— Пацани, — заходить впевнено в одне з місць дислокації саперів, — є для нас робота. 

— Та без питань, — кажуть хором. — То замінування буде чи розмінування? 

— Мені треба діда забрати в одній з висоток в Ірпені. 

— У тебе дід в Ірпені? 

— Не мій. 

— Та окєй, — зголошується боєць, якого тут всі називають Денчик. — На твоїй поїдемо чи на моїй? 

Радяться й вирішують їхати Денчиковим автом — воно швидше.  Квартал, де живе дідусь, постійно під обстрілами, тож краще рушати автівкою, що має нормальну мобільність і точно не підведе. Ще трохи часу витрачають на побудову маршруту: відшукують можливі місця прориву росіян і власні шляхи відходу. Перевіряють усе ще кілька разів, і, хоч обидвоє — досвідчені вояки, та все ж бажають перестрахуватися — знають, що ситуація на Київщині змінюється щогодини. 

— Станом на ніч, — каже Денчик, — дідова вулиця була  «сірою зоною». Як там тепер, братан, хуй його знає. Давай будемо їхати — пробивати, що там і як. 

Одягають бронежилети й шоломи, перевіряють аптечки та зброю, сідають в авто. 

— Ну, погнали. 

Спецоперація «врятувати діда»

Під час першої спроби прорватись машина саперів потрапить під обстріл. Дідова вулиця дійсно виявиться непідконтрольною жодній із сил і буде місцем бою: свої знали, що хлопці планують виїзд, і тому припинили вогонь, а от росіяни, почувши відносну тишу, навпаки, взялись наступати. Сапери вимушено повернуться на базу, а наступного дня, щойно стихне бойовище, пересядуть в інше, не менш маневрене авто, і ще раз спробують забрати дідуся. 

— Паш, а Паш, — сміється за кермом Денчик. — Ми оце другий день катаєм по діда. А він там хоч живий, не знаєш?

— Не знаю. 

— Ну ясно. Їдем перевірять. Такого я ще не робив. 

Паша звіряє повідомлення, яке я йому надіслала: вулиця, номер будинку — все збігається. 

— Денчик, — каже товаришу, — давай я йду нагору, а ти прикриваєш. 

— Та без питань. Давай тільки не дві години: побачив діда, забрав — і погнали. Ну його, ще тут в Ірпені лишитися. 

Паша піднімається сходами. Як професійний сапер, він точно знає, що не повинен нервувати. Як людина, що залишила друга на вулиці, прострілюваній російськими танками, не може не перейматися. 

«Такс, от номер квартири. Ага, і ключ під килимком», — каже подумки. 

З першої ж спроби відчиняє двері й знаходить діда у ліжку. З кублом на голові, голий, але під ковдрою. Повністю дезорієнтований, старий спершу не реагує на звернення. 

— Володимире Андрійовичу, — Паша каже гучніше. — Це ж ви?

— Ні, — відповідає злякавшись, — це не я, не я. 

— Та ви це. Не обманюйте. Адреса збігається, ключі під дверима. І я ж бачу, що ви не ходите. Кажіть, де ваші речі, — будемо вдягатися й валити звідси. 

Залишений на самоті з війною, 73-річний Володимир Сірик, по-простому дід Вова, важко йде на контакт. Поки за вікном наростає стрілкотня і звуки прильотів від снарядів, дід навідріз відмовляється одягатися. Паша наполягає. Нашвидкоруч одягає діда в речі, які зміг знайти, бере на столі його окуляри і ще книжку «Справа нареченого-невдахи» Ерла Стенлі Гарднера. 

— Читання, — пояснює дід Вова по-старечому розважливо і спокійно, ніби його вулицю просто зараз не розносить російський танк, — допомагає мені не боятися. 

Зціпивши зуби, Паша виносить неходячого діда на руках: передає його Денчику «на погрузку» й вертається у під’їзд по візочок. 

Гуркіт щомиті росте: Денчик запитує в діда Вови, чи той зручно вмостився, тисне педаль газу в підлогу й щодуху мчить на базу. 

— Оль, — чую в телефоні, — ми забрали діда. Він живий. Але зовсім слабкий — каже, два тижні нічого не їв. Зараз перевантажимо його у мою машину, а далі куди? 

— Боже, — кажу, — везіть у Вишгород. Там його моя однокласниця з друзями зустріне. 

— Плюс. А родичі що? Може, одразу до них везти? 

— Та немає нікого. Бачиш же. 

Ні здоров’я, ні пам’яті

У світлій вітальні приватного будинку у Вишгороді дід Вова «припаркував» свій візок перед телевізором. Покрученими подагрою руками він намагається трохи посунути власні ноги і тихо стогне — зайві рухи роблять йому боляче. 

— Діду, привіт! — у кімнату впевнено заходить сапер. В одній руці тримає пакет зі смаколиками, іншу, татуйовану зображенням лісу, простягає дідусеві для привітаня. 

— То ж я, — усміхається, — Паша. Пам’ятаєте мене? 

Дідо ніяковіє. Тримається за саперову руку, вдивляється у його обличчя й мовчить. 

— Ну? Не пригадуєте? Я вас із квартири виносив пару місяців тому. Ще русняві танки стріляли, було дуже голосно. 

— Аааааа, — протягує. — То це ти мене на машинах катав? Боже, шо там було — з однієї в другу мене перекладали, туди-сюди. Я й не пойняв, що воно відбувається. Думав уже, що мене прийшли закопувати живцем.

Відколи Паша передав Вовчику дідуся із візком, дід Вова оселивсь у приватному хоспісі — чималому котеджі з власним двором у Вишгороді, де зараз мешкають 29 підопічних. Місцева адміністраторка пані Інна, а разом з нею весь тамтешній персонал — останні учасники порятунку «нашого Андрійовича», як тут кажуть. Попри небезпеку прориву в місто й без того чималу відповідальність, адміністрація погодилась прихистити діда. Перший місяць він прожив у хоспісі безкоштовно, а фінансування на подальше перебування дістав Вовчик — той далекий родич, що дізнався про дідову долю, сидячи у підвалі супермаркету. 

— Як ви тут облаштувалися, розповідайте, — каже Паша. 

— Ти знаєш, — дід Вова оживає на очах, — нема на що пожалітися. Годують, миють, таблетки дають, ще й телевізор вмикають.

— Ляпота!

— Не те слово! Вдома, канєшно, такого не було. 

Як саме втратив можливість ходити, дід Вова точно не знає. Каже, має провали у пам’яті і «ще бозна-скільки болячок». За версією, яку дідо розповідає у хоспісі, його ноги віднялися після нещасного випадку, мовляв, понад 20 років тому йшов узимку по вулиці, посковзнувся й зламав стегно. Потім не отримав необхідної реабілітації, додалися давніші проблеми із тазовими суглобами і ноги самі собою заклякли. Хоча й нерухливі, кінцівки все одно дошкуляють діду Вові: щоразу, коли намагається змінити їхнє положення чи навіть трохи посунутися, ноги розбивають тіло різким болем. 

— Моя дружина давно померла, — раптом каже про особисте. — Ще був син, але його вбили. Родичі що? Ну, в Ніжині є, ви ж знаєте таке місто? Сам я взагалі з Чернігівської області. З села, ага. 

— А в Ірпені як опинилися? — запитую. 

— Та звідки ж я знаю… — відвертається, обома руками впирається у підлокітники на візку і ледь чутно стогне — знову йому болить. 

— Як це звідки? — втручається сапер. — Ви ж, коли ми їхали, розповідали, що в Ірпені працювали на заводі. Казали, що з дружиною переїжджали. Пригадуєте?

— Ага, точно-точно. Я, коли був ходячий, то був на всі руки майстер: і слюсарем був, і токарем. Все міг руками: любу задачу давай — я зроблю. Не те що тепер — уже ні здоров’я, ні пам’яті. 

Про онука, який жив до війни у дідовій квартирі в Ірпені, розповідати не хоче. Значно ближчим за кровну рідню йому виявився Вовчик — чоловік далекої родички, хоч дотепер і бачив діда всього лише раз у житті, 20 років тому. 

Коли під обстрілами у підвалі дізнався про старого, Вовчик намагався зв’язатися з тим-таки онуком, але, почувши, про що мова, той перестав брати слухавку, а потім і взагалі заблокував Вовчика. 

Рятуй, якщо можеш

— А любооов дівоча не минає, ні, — усміхнений дід Вова голосно співає на відео колись популярну пісню. Його перші дні після рятунку зафільмувала Слава: після обстеження у лікарні, підстрижений, покупаний, вислуханий і почутий, дід Вова підіймає «пісяшку» коньяку й святкує яке не яке, але своє, власне, життя. 

Відколи Паша виніс старого на руках, хлопці на роботі по-доброму почали його підколювати, називаючи працівником саперно-рятувального відділу. Хоча поза очі й публічно в колективі кажуть, що пишаються ним. 

Про Павла Германа написав у соцмережах Головнокомандувач ЗСУ, генерал Валерій Залужний, а сам Паша, хоч це не входить у його прямі обов’язки в фонді, їздив розміновувати, зокрема, цивільні об’єкти на Київщині — із саперним щупом оглядав хати місцевих, гуртожиток приватного зоопарку «12 місяців» і чималу транспортну фірму. На початку квітня Герману також довелося перевіряти на вибухівку тіло вбитого українського бійця — росіяни не гребують залишати вибухонебезпечні «сюрпризи» навіть у тілах ними ж убитих. 

Завжди заклопотаний, Паша віджартовується, коли вдесяте запитую у нього про мотивацію робити більше, ніж інші. Усміхається й каже, що «ця двіжуха», певно, пов’язана з вихованням: у селі на Миколаївщині, звідки Герман родом, його з перших років життя вчили поважати старших.  

Пожежник за першою і сапер за другою освітою, Павло вірить, що насправді всі життя цінні: каже, пішов би по будь-кого, незалежно від віку чи статі. Якби треба було — повертався б кілька разів. 

— Виховання це чи щось інше, — підсумовує, — але я вірю, що треба рятувати щоразу як можеш. Війна розділяє людей, а ще показує, що все дуже швидко змінюється: сьогодні ти допомагаєш, а завтра сам можеш опинитись на місці того, хто потребує помочі.

Джерело