«Бог покликав мене, і я пішов», — Блаженніший Митрополит Онуфрій

17 August 2022

 

17 серпня виповнюється 8 років інтронізації Блаженнішого Митрополита Онуфрія. І рівно 8 років тому відбулося це його перше велике інтерв’ю головним редакторам церковних ЗМІ.

«Фірмовий стиль» відповідей Його Блаженства — легкий, добрий гумор; привітність, зацікавленість, відвертість; небагатослівна мудрість і готовність спокійно обговорювати будь-яку проблему. Наша півторагодинна емоційна бесіда перетікала від однієї теми до іншої, і закінчити її довелося не тому, що забракло питань, а тому, що надто швидко сплинув час.

Про дитячі роки і дитячі враження; про рішення прийняти священство і про те, як далі складалося життя; про Чернівці, Джорданвіль, а тепер і Київ; про розкол, інтернет і реальні церковні проблеми — про все це та багато іншого читайте просто зараз.

 

Мого батька-священика поважали навіть радянські начальники

— Ваше Блаженство, ми знаємо, що батько ваш був священиком. Чи були іще священнослужителі у вас в роду?

— Так, я народився у сім’ї священика. Також був священиком рідний брат мого батька. Він служив у нашому селі, ще коли Буковина була окупована Румунією. А батько прийняв сан уже за радянських часів.

— Напевно, тоді було нелегко обрати цей шлях…

— Нелегко… Батько спершу працював завідуючим складом у колгоспі. Там стільки всього — починаючи від хліба, продуктів всяких і закінчуючи господарськими товарами — лопати, граблі. Я до нього приходив, маленьким ще, лазив по тих складах — цікаво було…

Батько не навчався в семінарії, закінчив пастирські курси при єпархіальному управлінні. Були такі у 50-х роках. Ми, малі, й не знали, що він пішов на курси. А потім прийняв сан.

Можу сказати, що батька у нас в селі дуже шанували. Він багато працював, мав гарну роботу і заробляв, я думаю, непогано. Але все залишив і пішов на священство. За це його поважали всі, навіть радянські начальники.

Служив він не в нашому селі. У нас тоді була одна сільрада, але розділена: село, де я народився, називається Коритне, а друге — Бережонка. От у Бережонці він і служив. Багато хрестив на дому, вінчав. Люди йому довіряли.

Пам’ятаю, як я, уже монахом, приїздив додому в гості, то пізно ввечері люди приходили до нього хрестити дітей. Під’їжджає машина, з неї виносять дитину, тихенько йдуть з нею до хати. А в хаті вже все готове для хрещення. Часом і вінчав уночі.

— Вистачало в нього часу на спілкування з вами, дітьми?

— Спілкувався, але вільного часу не так вже й багато було. Священик всього себе віддає людям, а для сім’ї залишаються якісь крихти — немов крохи зі столу. Приходить він додому після богослужіння втомлений і виснажений. Треба просто терпіти, не вивертати його навиворіт — мовляв, говори з нами, щось розказуй. Він, може, вже й язиком ледве-ледве рухає…

Але були часи, коли він нам розказував щось із житій святих. Пам’ятаю, маленьким ще був, то він розповідав про святителя Василія Великого — що був вчений, лишив усе і пішов у монахи. І як ставав він молитися, то сонце світило йому ще в потилицю, а як кінчав молитву, то сонце світило вже в обличчя. Тобто, всю ніч він молився — від заходу до схід сонця. Так мені запам’яталося це, що я тоді подумав: «Я таким хочу бути!» Потім про це забув, виріс таким, як і всі діти…

Але в церкву я весь час ходив. Не завжди з охотою, правда… (усміхається й тримає паузу — ред.) Хотілося у футбол грати: у неділю в першій половині дня команди збираються, а мама: «До церкви, збирайся до церкви». Батько йшов дуже рано, ми не ходили з ним. Він вставав — ще темно було, читав правило і потім ішов, а ми вже на початок, коли часи, Літургія. Мама нас збирає, веде, і було, що я нарікав: «Боже, так добре, хлопці грають у футбол, а я маю до церкви йти!»

— Чому тоді, в такий час – розквіт атеїстичних настроїв – Ваш батько прийняв рішення бути священиком, що на нього вплинуло?

— Я не можу сказати. Думаю, це був потяг його душі, покликання. Якщо немає Божого призвання, то ніхто не зможе це понести. Адже він себе прирік на ганьбу та наругу. Поміж себе люди його дуже поважали, але ж у суспільстві, в державі тоді всі говорили, що попи — це мракобіси й обманщики.

— Як ви, діти, сприймали таке ставлення до батька?

— Та нас теж не хвалили. Ми ходили в церкву, ніколи від Бога не відрікалися. То нас теж обзивали, але ми терпіли. А що було робити? Був такий час, що не було варіантів.

— Ви були піонером, комсомольцем?

— Чесно кажучи, не був ні піонером, ні комсомольцем. Моя класна керівничка була жінкою мого старшого брата, тобто людина не чужа. І як сказали, що будуть приймати в піонери, то я того дня до школи не пішов і так у піонери не поступив. Але вона мене змусила вдягти галстук і ходити в ньому, бо їй і так дорікали: мовляв, за невістку в попа…

І в комсомол я не вступав. Хоча нас у прямому сенсі слова змушували: викликали в учительську, ставили на коліна (нас декілька було хлопців, які не хотіли вступати у комсомол). Ми годинами стояли на колінах…

— Скільки у вас дітей було в сім’ї?

— Четверо.

— Ви наймолодший?

— Передостанній (усміхається задумливо). Нас було три брати і після мене молодша сестра.

Старший брат також став священиком. Уже років два, як він помер, і всі інші брати і сестра померли, я один лишився.

 

 

Коли я вступав до семінарії, то «спалив» за собою всі мости

 

— Після школи, коли постав вибір життєвого шляху, у Вас були вагання, що робити в житті далі?

— У мене були великі плани! Я собі так мріяв: повчитися у вузі, закінчити його, а потім піти в семінарію.

Після школи закінчив професійно-технічне училище, потім пішов на підготовчі курси до університету. Рік провчився і вступив до Чернівецького технічного університету на вечірнє відділення. Вдень я працював — треба ж було за щось жити, бо батько не допомагав. Не те що не міг помогти, міг, але не робив цього принципово. Казав: «Я вас виростив, ви отримали освіту, тепер ви мені маєте допомагати, а не я вам». І не давав ні копійки. Тож я мусив працювати. І працюючи вдень, ввечері ходив на навчання.

У мене звідкись з’явилося страшенне бажання вчитися! Хоча у школі навчався, можна сказати, з нерадінням. Закінчив школу без «трійок», але й сам не знаю, як, бо ніколи ні книжок не мав, ні портфеля — один зошит у мене був на всі випадки життя.

А потім я з таким бажанням вчився… Працюю до 4-ої чи 5-ої години дня, приходжу на квартиру, поїм, о шостій починалися заняття в університеті і до 23.30. Поки дійду додому – вже 12-та ночі, поки улігся – пів на першу. О пів на сьому вставати, і так — кожного дня. То я спав, де міг – у тролейбусі, автобусі. Лише сів – і сплю…

— Ким працювали?

— Електриком. Спочатку працював по монтажу слаботочних ліній (закінчив училище по цій спеціальності), а потім, коли поступив в університет, працював на ткацькій фабриці електриком.

Ну і вчився. І вчився скрізь! Приїду в село, сяду на піч, візьму книжки і вирішую задачки… Люди щось говорять, а я собі своїм займаюся.

Закінчив три курси університету і думав кінчати ще два, але для того треба було перевестися або в Одесу, або в Київ і обрати спеціалізацію. Спробував перевестися — щось не виходить. А я не хотів вчитися заочно, мені подобалося слухати лекції, відповідати на семінарах, лабораторні роботи виконувати. І в університеті я був серед кращих студентів, мене навіть на радіо запрошували виступати.

Сів я тоді на площі на лавочці й подумав: «А чи треба мені далі вчитися?» Все одно не буду по спеціальності працювати, мине два-три роки, і все забуду. Загальноосвітні дисципліни, які я за три роки університету вивчив, в житті знадобилися – історія, математика, хімія, фізика. А далі проходити спеціалізацію — навіщо? І вирішив, що далі не піду. Залишив університет після третього курсу і вступив до семінарії.

— То був час відкритих гонінь на віруючих. У вас не було сумнівів, адже молодим людям перешкоджали вступати до духовних навчальних закладів?

— Як вам сказати… Не було сумнівів. Навіть коли вступав до семінарії, то «спалив» за собою всі мости. Забрав з університету документи на продовження навчання у вищому навчальному закладі, і ці документи підійшли для семінарії. Я виписався з міста, знявся з військового обліку і поїхав, не знаючи, поступлю чи ні. Але повертатися назад не збирався, це було б для мене важко. Ніхто з моїх друзів не знав, що я оберу такий шлях — в семінарію піду.

Вирішив так: якщо не вступлю, залишуся в монастирі на якомусь послусі, назад не вернуся. Але, Бог дав, мене зарахували, і не довелося використовувати свій, так би мовити, «план Б» (усміхається).

— Чернечий постриг ви прийняли за рік до закінчення семінарії, тобто, знову «спалили мости»?

— Чернечий постриг прийняв у 3-му класі семінарії. Я поступив відразу в 2-й клас, у 1969 році, а вже за рік був зарахований до числа братії Троїце-Сергієвої Лаври. Тих, хто вчився в семінарії, в братію приймали швидко. Наприкінці 1970-го поступив у Лавру, а в березні місяці 1971 р. мене постригли.

— Як ви взагалі вирішили прийняти постриг?

— Та сам не знаю, як… Так швидко все вийшло. Чесно кажучи, у своєму житті до семінарії я й монахів живих не бачив, бо монастирі всі були позакривані. Але, напевне, таке було Боже покликання — інакше не поясниш. Бог покликав мене, і я пішов.

— Під час вашого чернечого подвигу були поруч із вами люди, які ставали для вас певним духовним ідеалом?

— У Лаврі були іноки, які для нас стали взірцем життя і служіння Богові й Церкві. Особливо архімандрит Кирил (Павлов). Він і зараз живий, але хворіє, має 95 років… Він був авторитетом не тільки для мене, для багатьох. Пройшов усю війну, після війни поступив у семінарію, був дуже смиренним, кротким монахом. Напевно, за те, що він усіх любив, усі його любили і поважали.

 

У Почаївську Лавру я прийшов як слуга і поважав усіх. Ну, і вони у відповідь терпіли мене…

 

— Буреломні події ХХ століття — Велика Вітчизняна війна, післявоєнний голод, репресії, хрущовські гоніння — якими Ви їх пам’ятаєте?

— Післявоєнний час смутно пам’ятаю, бо народився вже за радянської влади — наприкінці 1944 року.

Підйом післявоєнний пам’ятаю. Дуже бідно жили люди, убогість була крайня та ще й голод. Але… Не знаю, з чим це можна пов’язати, але люди співали. Цілий день хлопці, дівчата роблять у полі, а йдуть ввечері, і по всьому селі такі пісні лунають! Рано не співали, бо виходили на світанку, а ввечері йдуть з роботи, напрацюються добряче, а таки співають.

Я собі так вважаю. Тоді була динаміка на покращення. Хоч і бідно жили, але рух уже пішов. Люди це відчували, і, напевне, це давало їм такий оптимізм.

— Знаєте, Блаженніший Митрополит Володимир колись в інтерв’ю теж казав саме про це. Що люди співали — як з радісних приводів, так і з сумних. А зараз усі мовчать. Як ви думаєте, що може Церква зробити для людей, щоб вони…

— Заспівали?

— Принаймні захотіли заспівати…

— Думаю, що сьогодні світ пішов трохи іншою дорогою розвитку. Сучасні засоби комунікації, інформації заганяють людину в іншу площину життя – нереальну. Спілкування йде по інтернету, скайпу. Одне діло, коли ми сидимо й бачимо одне одного — може, не стільки слів скажемо, як більше зрозуміємо, адже часто емоції говорять більше за слова.

А ця нереальна площина людину зв’язує. Нереальність — це якась неправда, а неправда – це є гріх, а гріх зв’язує людину. Людина цього не усвідомлює, вона зв’язана гріхом, як путами, і не може розправити груди й заспівати.

— Кілька років ви були намісником Успенської Почаївської Лаври. Якою Ви запам’ятали Лавру?

— Почаївська Лавра – це монастир, який багато пережив. Чимало витерпіли її насельники за радянської доби: утиски, гоніння, намагання закрити Лавру…

Коли я приїхав туди, мені братія розказувала, що їм довелося витримати. У Москві, в Троїце-Сергієвій Лаврі, влада не могла собі цього дозволити, а на периферії влаштовувала справжній вандалізм. Під час облав братія ховалася, хто де міг. Усіх, кого знаходили, тягли волоком до машин, забирали, заарештовували, кидали до в’язниць. Монахи в тюрмах сиділи.

І насельники Лаври витримали все, вони були істинні мужні борці за віру.

Я приїхав, а там — майже всі були герої (усміхається, продовжує розповідь жваво і з гумором). Кожен — самородок: тут тобі і діамант, і аметист, і різні-різні дорогоцінні камені…

— І як Вам було там як наміснику, серед такої скарбниці?

— А я не пропонував себе їм як авторитета. Прийшов як слуга і поважав усіх – і аметистів, і діамантів, і ізумрудів. Ну, і вони у відповідь терпіли мене…

Хоч кожен і був сам собі авторитет, та якщо треба було стояти за Церкву, то стояв кожен по-своєму, але до смерті.

 

 

Скільки міг, я завжди до всіх ставився з повагою

 

— Потім були Чернівці… Можете розказати, яка вона, православна Буковина?

— Думаю, всі регіони мають свою специфіку. Так само і Буковина. Це — багатонаціональна область. Там живуть українці, росіяни, румуни, молдавани, євреї, поляки, грузини. І традиційно усі завжди жили в мирі. Кожен своє тримав, але по-житейському один з одним не суперничали, допомагали і жили дружньо.

От коли почалася перебудова, розпад Союзу, то на хвилі націоналізму стали розхитувати область: українець хороший, а більш ніхто…

Тоді доводилося багато докладати зусиль, щоб показати, що всі хороші перед Богом. У Бога немає ні українця, ні росіянина, ні американця, ні єврея, ні білоруса, а є Його чадо. Є творіння Боже, і є Творець. А те, що ми стали націями, заслуга не чесноти, а гріха. Гріх нам зробив розділення на нації. Вавилонська башта була плодом гордині людської, і щоб це безумство зупинити, Господь змішав у людей мови. До цього всі говорили однією мовою, один одного розуміли.

Колись на Афоні я був в одного пустельника — старця Йосифа в районі Великої Лаври. Ми спілкувалися: він грецькою, а  я – російською, і між нами був перекладач. Ми поговорили, потім він похитав головою і каже: «Е-е-ех, що з нами зробив гріх! Нам тепер треба перекладачі…»

Кожен хизується, що його нація краща за іншу. Та кращою перед Богом може бути не нація, а людина! Якщо нація буде одностайною у любові до Бога, то, звісно, буде й вона приємна. Але Бог мене цінує не за те, що я українець, чи росіянин, чи ще хто, а якщо я маю страх Божий, Бога боюся. Якщо Бога слухаюся, прагну творити волю Його, то я приємний Богові. Якщо ні, то якої б нації не був, я буду самий останній.

І коли розпочався націоналістичний рух у Чернівецькій області, я скільки міг намагався в цьому не брати участі і людям завжди, де можливо було, говорив, що в Бога немає нації, у Бога є Його творіння. Він однаково любить як негра, так і білого, як білого, так і жовтошкірого. І хто більше змиряється перед Богом, хто більше старається жити за заповідями, той для Бога буде кращим.

І так потроху все затихло. Якісь невеличкі сплески були, але люди живуть у мирі та злагоді й досі.

— Дивовижно, що слово про мир люди сприйняли. Зараз закликати до миру — то невдячна справа…

— Треба показувати прикладом. Священик має проповідувати не тільки словом, а всім своїм життям. Звісно, кожна людина має так робити, але в першу чергу, це стосується священнослужителів.

Я завжди намагався, щоб мої справи не розходилися зі словами, щоб я не жив у двох площинах — одне говорю, інше роблю. Що кажу, те й стараюся робити.

Скільки міг, я завжди до всіх ставився з повагою; всіх любив — наскільки міг любити, допомагав — наскільки міг допомагати. Люди бачили, і це, думаю, діяло більше за слова. Людина на повагу завжди відповідатиме повагою.

— Взагалі дивовижно, як вас віряни з Чернівців відпустили, після 24 років вашого керування єпархією. Напевно, буковинській пастві це важко було зробити…

— Та як відпустили… Я й не відпрошувався. Як поїхав узимку на Синод, так і не повернувся.

Коли в лютому була загроза нападу на Лавру, мені зателефонували, покликали на Синод. Я відслужив у неділю, зібрався і поїхав. На Синоді визначили мені нести послух Місцеблюстителя. У Чернівці вже й не їхав, так і прожив у Лаврі півроку. А потім обрали на цю посаду.

 

Про розкол: легко порвати — важко залатати

 

— Ваше Блаженство, у вашому житті був приклад примирення — ваше спілкування з владикою Лавром, нині покійним Предстоятелем Руської Православної Церкви Закордоном. Розкажіть, будь ласка, про це. Яка це особистість — владика Лавр, і що спільного було між вами у духовних поглядах?

— Я познайомився з владикою Лавром у 1995 році. Вперше в житті я тоді поїхав до Канади. Перебуваючи там, подумав: «Подивлюся на Америку хоч одним оком». Прямо в Канаді відкрив візу й поїхав у Сполучені Штати. Від Торонто, де я зупинявся в Канаді, 90 км, і вже починається Америка. І з того боку – Джорданвіль, де розташований Троїцький монастир РПЦЗ.

З одним боголюбивим чоловіком ми поїхали в Джорданвіль, і на ночівлю я лишився в монастирі. Той чоловік, який мене возив, був парафіянином Руської Православної Церкви Закордоном, особисто знався з владикою Лавром і попередив щодо мене, що такий-то приїде.

От мене залишили обідати в трапезній. Сиджу, їм, а монахи то один пробіг туди-сюди, то другий, то третій — роздивляються мене. Вони ж як собі уявляли ченців з Радянського Союзу — з автоматом під рясою, з партійним білетом у нагрудному кармані…

Після вечері до мене в келію прийшов владика Лавр, настоятель Джорданвільського монастиря. Він чомусь був схвильований і поспішний у поведінці. Поставив мені декілька простих запитань і побіг. Вранці я поїхав у Нью-Йорк подивився храми, місто і пізно ввечері знову повернувся в монастир. Коли вранці наступного дня від’їжджав з Джорданвіля, владика Лавр прийшов мене проводити, але він був зовсім іншим. Він не спішив, говорив спокійно, проводив мене до машини, де ми з ним попрощалися.

І вже відтоді, коли я приїжджав в Америку чи Канаду, то ми з ним зідзвонювалися і зустрічалися обов’язково. Бувало таке, що я перебував у Канаді, в Америку не їхав, то він приїжджав спеціально, ми зустрічалися, розмовляли.

Різні були в нас бесіди, але ніколи ми не говорили про об’єднання Церков, хоча все одно наші теми ходили навколо цього. А коли зрушило з місця питання про об’єднання Зарубіжної Церкви з повнотою Руської Церкви, то владика Лавр захотів, щоб у делегації, яка об’їжджатиме всі континенти, де є присутність Руської Зарубіжної Церкви, і я був. Тож у складі групи Московського Патріархату ми об’їхали Європу, Америку, Австралію. Не шкодую про цей досвід, хоча було якесь відчуття страху — що ми приїдемо, а нам скажуть: «Москалі прийшли, ану, забирайтеся звідси! Ви всі партійні, ви всі комуністи». Але такого не було. Служили, майже скрізь мені доручали говорити проповіді, і жодного образливого слова нам ніхто не сказав.

— Ви торкнулися теми об’єднання Церков. А можна запитання стосовно українського розколу? У 1992 році, коли він стався, ви були зовсім молодим архієреєм, лише 2 роки як висвяченим. Нині 20 років минуло, ви вже маєте досвід і бачите ситуацію з іншого боку. Як ви вважаєте, які чинники, фактори можуть вплинути на те, щоб розкол припинився?

— Знаєте, коли Спаситель молився у Гефсиманському саду, то казав: «Да будуть всі єдині…» Сам Господь хотів, щоб всі були єдині, але цього не сталося. Такі ми вперті люди…

І моє бажання є, щоб усі були єдині, але єдинство має бути у Христі. Якщо воно буде не во Христі, а на якихось інших засадах, то які б вони не були, єдності не буде. А во Христі єдність може бути, але вона дуже тяжко твориться. Легко порвати, а важко залатати.

— Що кожен із нас, духовенства і вірян, має робити на своєму рівні, щоб сприяти відновленню єдності?

— Думаю, для того, щоб у тому числі відновилася єдність, кожен має дбати про своє особисте спасіння. Тоді, може, ця ідея буде максимально втілена.

Але вважати, що всі об’єднаються – це нереально, це утопія. Максимальне об’єднання може бути, коли найбільша кількість людей приєднається до Христа. А це можливо лише за умови, що кожен із нас у першу чергу дбатиме про своє спасіння.

Як пастир я маю думати і про тих, хто заблукав, але насамперед маю піклуватися про тих, хто в лоні Церкви. У нас часто буває: в лоно Церкви загнав, як у концтабір, закрив ворота і пішов інших шукати, а ці тут гинуть від голоду.

Найперша задача Церкви – піклуватися про тих, хто в неї є, щоб вони почувалися добре, щоб зростали духовно. Нас багато, і всі ми перебуваємо на різних рівнях духовної досконалості. Задача священика — зрозуміти, на якій сходинці в духовному відношенні знаходиться людина, і допомогти їй піднятися на сходинку вище.

Головна задача Церкви – допомогти тим, хто всередині огорожі церковної, ставати кращим. А потім уже, якщо ще лишається енергія, ловити тих, хто бігає по пустелі…

 

Ми маємо робити те, що ми можемо. А вже наскільки наповняться наші храми людьми, це все у волі Божій

 

— Як тоді Церква має здійснювати місію, якщо чи не в кожного священика дуже багато парафіян, і сил благовіствувати просто не вистачить?

— Священик благовіствує, щонеділі, щосвята, і двері Церкви відкриті для всіх. Хто хоче — може прийти й послухати благовістя.

Благовіствувати — це не означає, що священик має в неділю чи в свято бігти на базар, коли там повно народу, чи в суботу на стадіон, коли там футбольний матч. Благовістя звершується в храмі. І Спаситель, коли ходив по землі, здебільшого заходив у синагогу, де збираються віруючі люди, і там проповідував. Бувало таке, що десь і в пустелі проповідував, але люди йшли до Нього слухати і Він для них говорив. Зверніть увагу, що не Христос ішов до людей, а люди йшли до Христа.

Ну можна сказати: а чому б священику не піти туди, де його не чекають? Справа в тому, що я можу піти в будь-яке місце, але для людини, яка не хоче мене чути, я не принесу жодної користі, хоч і буду говорити найбільш корисні і добрі слова. Якщо людина готова прийняти слово Боже, вона йде, шукає, де б його почути. А йти ловити тих, хто не хоче слухати, то це просто «працювати без КПД». Людина має бути готова прийняти слово.

А наші священики весь час благовіствують — у храмах.

— Які проблеми в нашій Церкві є реальними, а які, на Ваш погляд, надумані?

— Реальні проблеми в Церкві – це примноження гріха серед людей, у тому числі церковних. Віряни, живучи в цьому світі, долучаючись до цього світу, забруднюються гріхом.

І друга проблема Церкви в тому, що сьогодні люди дійшли до такого ступеня духовної деградації, що намагаються узаконити ті правила, які Бог засуджує. Цього не має бути.

Надуманими, на мій погляд, є такі проблеми, як, наприклад, матеріальне збагачення духовенства, храмів. Можеш збудувати красивий храм — побудуй, не можеш — побудуй менший. А так — усе, що має ціну тільки в земному житті, не має бути для нас проблемами.

— Ваше Блаженство, іноді доводиться бувати на периферії по селах, невеличких містах. Є певні проблеми – мало людей у храмах. Раніше, на початку 1990-х, людей по церквах було багато. Як знову наповнити наші храми, як взагалі підтримати людей на віддалених парафіях? Що Ви, як Предстоятель Української Православної Церкви, бачите серед головних завдань на найближчий час, щоб підтримати церковне життя?

— Люди залишають храм тоді, коли долучаються до стихії цього світу, прагнуть потрапити у струмінь сучасного життя, збагатитися, зайняти високу посаду. Вони думають, що в миру вони знайдуть більше для себе, ніж мають у Церкві. Це відриває від Церкви.

Церква не обіцяє земних капіталів, але обіцяє багатство вічне. Призначення людини – не земне життя, а Царство Небесне. Земний шлях – це короткий термін, в який ми повинні максимально проявити свою любов до Бога — у випробуваннях, різних іскусах. А вир земного життя закручує людей, і вони забувають про своє призначення. Починають ганятися за примарами багатства, слави і залишають Церкву.

Ми маємо робити те, що ми можемо. А вже наскільки наповняться наші храми людьми, це все у руках Божих, адже Сам Бог веде людину до спасіння. Ми просимо, щоб Він був милостивим до всіх нас, але кожен отримує милості стільки, скільки здатний вмістити.

 

Про іноземні мови, інтернет та мобілізацію

 

— І наостанок декілька коротких запитань. Який святий є для Вас особливо близьким?

— Я всіх святих люблю. Але якщо взяти творіння святих отців, їхній спадок, то мені дуже подобаються святителі Василій Великий і Ігнатій Брянчанінов.

Люблю своїх небесних покровителів, які моляться за мене перед Богом. Шаную преподобного Сергія, який мене прийняв у свою обитель, коли я був «поношеним для мира и уничижением у людей».

І преподобним Києво-Печерським вдячний, що вони також покривають своїми молитвами мене, грішного.

— Яке у вас улюблене місце в Україні і в світі?

— Такого місця, куди б прагнув подумки понад усе, немає. Але затишно мені там, де я народився – в Чернівецькій області, люблю там бувати.

У світі теж немає такого місця, крім Афона та Єрусалима. Багато разів був в Америці, Канаді, Німеччині, в Австралії одного разу. Кожен континент і країна по-своєму красиві, але це земля.

— Коли ви вивчили англійську?

— Вирішив вивчити, коли вперше потрапив у Канаду. У мене була певна база — і зі школи, і з університету, семінарії, академії. Але нас так учили, що говорити ми все одно не могли. Хоча потім, коли я вже почав вивчати мову, правила мені знадобилися.

У літаку до Канади до мене підсів якийсь канадець, почав зі мною розмовляти, я навіть пару слів щось там йому відповів. Мозок мій, пам’ятаю, тоді працював так, що згадав усе, навіть ті слова, які в перших класах школи вчив (сміється). Так я зрозумів, що потрібно знати мову, бо тоді почуваєшся вільно. А як мови не знаєш, то подорожуєш, неначе з мішком на голові.

— Ще якісь мови знаєте?

— Румунську, трохи грецьку. Грецьку знав непогано, але як немає практики спілкування, то знання забуваються.

— Чи користуєтесь мобільним телефоном, інтернетом, дивитеся телевізор? Звідки взагалі отримуєте інформацію?

— Телевізор дивлюся, мобілками користуюся епізодично, сам не ношу. Інтернет – дуже рідко, користуюся переважно роздрукованими матеріалами, які мені готують.

А на телефони в мене якась алергія. У Троїце-Сергієвій Лаврі я ніс послух келійника Намісника, і ми мали відповідати на дзвінки. Телефон так часто дзвонив, що в мене від нього почався якийсь тік. Відтоді я користуюсь телефоном, але так, щоб він коло мене не був.

Стосовно інтернету хотів би сказати, що якщо треба за своїми професійними обов’язками, то можна користуватися, але стільки, скільки потрібно для роботи. Але якщо це як хобі, то я б радив якнайменше туди заглядати, особливо молодим людям. На них інтернет чинить дуже негативний вплив. До мене, як до священика, звертаються багато людей, в яких діти серйозно хворіють. Діти малі, не вміють себе контролювати і без міри сидять в інтернеті. З ними починає коїтися щось незрозуміле, вони відриваються від реальності, живуть у віртуальному світі. Від цього страждає психіка, а також трапляються дуже серйозні фізичні хвороби.

Я б радив молодим людям більше читати — Святе Письмо, книги, газети, послухати когось, хто говорить слово. А менше користуватися всіма цими електронними засобами.

— Ваше Блаженство, наостанок просимо вас сказати напутнє слово для наших читачів. Війна заходить до наших осель через екрани телевізорів, через гучномовці, повідомлення в газетах. Люди починають готуватися: опановують зброю, вчаться надавати медичну допомогу. Напевне, так само зараз настав час для духовної мобілізації, і ця мобілізація не менш важлива, ніж військова. Що нам, християнам, потрібно робити зараз, які риси в собі мобілізувати в першу чергу?

— Нам потрібно себе духовно зміцнювати. Тому що часи непрості, відповідальні. І кожна людина, окрім загальних для суспільства випробувань, має якусь свою особисту спокусу. Для того, щоб бути переможцем над всіма випробуваннями, людина має бути духовно міцною, сильною. Ця кріпость духовна дається через молитву. Творення добрих справ — це теж добре, але молитва важливіша.

Треба, щоб люди приділяли час для молитви, особисто зверталися до Бога. У молитві людина може себе повністю реалізувати: принести Богові і своє покаяння, і благодаріння, попросити те, що їй потрібне, щоб Господь захищав її на всіх стежках життя. Все для себе людина може отримати у звертанні до Бога, тому молитві слід приділяти особливу увагу.

 

Проект #ДавайтеОбсуждать

 

 

Друзі! Долучайтеся до створення простору порозуміння та єдності)

Наш проєкт — це православний погляд на все, що відбувається навколо Церкви і в Церкві. Відверто і чесно, на засадах взаємоповаги, християнської любові та свободи слова ми говоримо про те, що дійсно хвилює.

Цікаві гості, гострі запитання, ексклюзивні тексти — ми існуватимемо й надалі, якщо ви нас підтримаєте!

Картка Приватбанка: 5168 7520 0354 6804 (Комінко Ю.М.)

Ви донатите — ми працюємо) Разом переможемо!