Росіяни вивозять дітей з України і чинять геноцид

Дар’я Герасимчук стала радником — уповноваженою президента України з прав дитини та дитячої реабілітації 15 червня 2021 року. Після повномасштабного вторгнення РФ роботи в неї побільшало. Окупанти почали вивозити до Росії батьків із дітьми, сиріт із дитячих будинків і тепер намагаються надавати їм російське громадянство та всиновлювати. У березні Кабмін утворив Координаційний штаб з питань захисту прав дитини в умовах воєнного стану, а Герасимчук стала його співголовою. Тепер вона не тільки намагається запустити процес усиновлення дітей, а й бере участь у поверненні депортованих росією українських малюків, опікується проблемами тих, хто втратив батьків. В інтерв’ю «Бабелю» Герасимчук розповідає, чому не варто обирати дитину, наче в магазині, як Україна повертає незаконно вивезених дітей і скільки їх могла вкрасти Росія.

На Київщину напали з території Білорусі, і, за нашою інформацією, росіяни вивозили людей саме в Білорусь. Чи відомо, скільки туди вивезли дітей, чи вони там залишаються і що з ними відбувається?

Ні, ми не можемо сказати, скільки точно дітей депортували в білорусь. Вона [Білорусь] про це мовчить взагалі, а російська влада заявляє тільки про переміщення або, як вони це називають, «евакуацію» на територію РФ. Усі чудово розуміють, що вивезення в білорусь, РФ чи на тимчасово окуповану територію України — не евакуація, а примусова депортація та переміщення

Довідка

Евакуація — це вивезення людей у безпечне місце. Її проводить країна, на території якої відбувається конфлікт. Якщо росія з якихось причин хоче евакуювати людей, вона має погодити це з Україною.

Примусова депортація і переміщення — це насильницьке переміщення місцевого цивільного населення під час збройного конфлікту на інші території (наприклад, у Крим чи на окуповані території Донецької та Луганської областей — це примусове переміщення) або в іншу країну (це називається примусовою депортацією).

Якщо говорити про те, як дітей вивозять до росії, то ця інформація є на порталі «Діти війни». Останній аналіз показав, що їх переміщують до тимчасово окупованих територій Донеччини, Луганщини, Криму або депортують до РФ.

Відома історія про родину Яцюк, де було двоє дітей. У березні сім’я виїжджала через село Мотижин Київської області, і росіяни обстріляли їхню машину. Батьки загинули, дев’ятирічну Валерію окупанти підкинули в сусіднє село в перший-ліпший будинок. Старша, п’ятнадцятирічна Аріна, дістала поранень, і російські військові забрали її на танку: сказали, що вивезуть до госпіталю в білорусь. Більше дівчинку ніхто не бачив. Як можна встановити, де вона?

Треба надіслати заяву до Національного інформаційного бюро (НІБ). Далі працівники НІБ спільно з Офісом генпрокурора, Нацполіцією, міжнародними організаціями та всіма, кого ми підключаємо, проводить розшук. Це можна зробити безпосередньо звернувшись до НІБ або через портал «Діти війни».

Ганна і Денис Яцюк 

Аріна Яцюк (зліва) та Валерія Яцюк (справа)

На порталі «Діти війни» є статистика щодо переміщених дітей. Там різні числа: у відкритих джерелах ідеться про 557 тисяч дітей, а за даними Національного інформаційного бюро ї понад сім тисяч. Чому така велика різниця?

Пʼятсот пʼятдесят сім тисяч — число з відкритих джерел, яке озвучують російська влада та ЗМІ. На жаль, воно стрімко збільшується, але його не підкріплюють даними — списками дітей, тим, звідки їх вивозять. Росіяни не надають даних на вимогу української сторони чи міжнародної спільноти. Україна не може ані підтвердити, ані спростувати цю інформацію. Але ми зазначаємо її, щоб люди розуміли, що таке число є, його комунікують і бачать у ЗМІ.

Число понад сім тисяч дітей — це конкретний поіменний список переміщених дітей. Він складений згідно з заявами, що їх отримало Національне інформаційне бюро. Цей список потім уточнюють різні відомства — наприклад, Національна соціальна сервісна служба України. Його перевіряють на наявність дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування.

Цей список доповнюється інформацією, яку ми маємо: щодо представників, родичів дітей. Ми збираємо дані по кожній дитині з різних баз даних, що є в Україні. Сформований список потім стає основою для пошуку. Національне інформаційне бюро направляє його до Міжнародного комітету Червоного Хреста, інших міжнародних організацій, які мають мандат на пошукові дії. Українська сторона має конкретні дані та факти щодо цих дітей.

Чи зрозуміло зі статистики, скільки росіяни вивезли сиріт, дітей, позбавлених батьківського піклування, чи дітей, які постійно перебувають у інтернатах?

Інформація є в НІБ. Вони можуть точно сказати, скільки дітей належать до цих категорій. Росія могла депортувати і переміщувати дітей від 2014 року з тимчасово окупованих територій — так званих «л/днр», окупованої Донеччини і Луганщини. Там були заклади інституційного догляду для дітей. На жаль, немає конкретних списків, які діти там перебували, коли почалося повномасштабне вторгнення. Україна не мала туди доступу з 2014 року. Ми не можемо сказати, кого саме вони могли вивезти з тих територій та скільки.

На початок повномасштабного вторгнення залишався лише один заклад інституційного догляду — санаторій в Маріуполі, де перебували діти. Їх примусово вивезли, викрали. Там було 17 дітей, 15 уже повернули, триває процес повернення ще двох.

На підконтрольній Україні території ми чітко знали, де які заклади були, кого встигли евакуювати, а хто залишився на тимчасово окупованій території. Російські військові блокують усі можливі домовленості щодо гуманітарних коридорів для вивезення дітей. 

Щодо повернутих дітей. На сайті вказано загальне число — 53. Ви сказали про 15. Хто ці діти, і як їх повертають?

Розкрити деталі, як повертали цих дітей, я не можу. А депортували їх по-різному. Когось разом із батьками, але потім розлучили. Когось депортували з іншими дорослими, бо батьків убили. Є діти, у яких батьків поранили під час виходу з окупованої території, а дитину просто забрали і кудись депортували. Це абсолютно різні діти, різного віку.

Що ж до цих 53 кейсів, то число постійно збільшується, бо ми далі працюємо над тим, щоб визволяти й повертати дітей. Перші два приклади повернення — Кіра (Кірі Обединській з Маріуполя 12 років. Її тата — чемпіона України з водного поло Євгенія Обединського — вбили російські окупанти. Кіра разом із іншими дітьми й дорослими вибиралася зі зруйнованого міста пішки й підірвалася на розтяжці. Зрештою росіяни вивезли її в Донецьк. На вільних територіях були її дідусь та бабуся, і протягом кількох місяців Кіру намагалися повернути з окупованого Донецька до родини. У квітні вона зустрілася з дідусем та бабусею) та Ілля (Іллі Матвієнку 10 років. Він втікав від бомбардувань Маріуполя разом із мамою Наталею. Потрапили під обстріл. Жінка отримала важке поранення голови, Іллі розірвало ногу. Попри біль, Наталя змогла дотягти сина до будинку знайомих. Там жінка померла. Російські військові переправили Іллю з Маріуполя в окупований Новоазовськ, а звідти — у Донецьк. Його вдалося забрати звідти, він тепер із бабусею, що живе в Києві). Їхніх батьків убили в Маріуполі, а їх самих примусово депортували, коли вони намагалися з іншими дорослими виїхати з міста на підконтрольну Україні територію. Депортували окремо від дорослих та розмістили в закладах охорони здоров’я. Саме звідти їх вдалося повернути.

Є кейс одинадцятирічного хлопчика Саші. Вони з мамою дістали поранень, депортували їх разом, але потім у фільтраційному таборі розлучили. Маму затримали, а зараз вона в списках безвісти зниклих людей. Пораненого Сашу перемістили до лікарні на Донеччині. Там він був понад три місяці. Нам вдалося дізнатися, де він, через три тижні — Саша зміг попросити телефон у інших пацієнтів, зателефонувати бабусі й сказати, куди він потрапив, що маму відфільтрували, а їх розлучили. Близько трьох місяців пішло, щоб повернути Сашу.

Є історія тата, який разом із трьома дітьми намагався виїхати з Маріуполя. Його затримали у фільтраційному таборі, а дітей депортували до рф. За деякий час вдалося визволити тата і возз’єднати його з дітьми.

Тридцятого травня володимир путін підписав указ про спрощену процедуру надання українським дітям російського громадянства. У рф створили реєстр наших дітей, при тому, що реєстру російських дітей-сиріт немає. Доповідають, що росіяни встановили опіку над близько двома тисячами українських дітей. Чи не є такі дії геноцидом?

Це ознаки геноциду українського народу через українських дітей. Ми просимо людей повідомляти через портал «Діти війни» про відомі факти примусової зміни громадянства дітям і примусового незаконного всиновлення. Ми закликаємо міжнародну спільноту визнавати це [геноцид] і хочемо зібрати якомога більше фактів для того, щоб усе задокументувати.

Щоб не порушувати міжнародне гуманітарне право, коли діти перебувають у небезпеці та їх треба вивезти, росія має комунікувати з українською владою. Такі спроби були?

За шість місяців війни вся міжнародна спільнота чудово бачить, як Україна евакуює цивільне населення. Як ми намагаємося домовитися про те, щоб вивезти людей, але операції постійно зриваються, а домовлені евакуаційні коридори обстрілюють. Україна докладає зусиль, щоб зробити безпечну зону і забрати своїх дітей до себе. Але російській владі, звичайно, це нецікаво. Їм цікаво продовжувати, підтримувати свою легенду про визволителів та рятівників. Вони, взагалі, мали б не вивозити дітей, а дати можливість українській стороні забрати своїх цивільних громадян на підконтрольну територію, вивезти їх із зони бойових дій.

Щодо всиновлення. За законом вони теж мають координувати такі дії з українською владою?

Не просто мають координувати. Рф — підписанти Конвенції ООН із захисту прав дітей. Визнаючи процедуру всиновлення чи здійснюючи її, вони мають обов’язково отримувати дозвіл, погодження від відповідного органу в країні походження дитини. В Україні — це Національна соціальна сервісна служба. Жодних документів до неї не надсилали. Тож російська федерація порушує ратифіковану нею Конвенцію ООН із захисту прав дітей. Таке всиновлення незаконне і суперечить міжнародному праву.

Щодо всиновлення всередині України. В одному зі своїх інтерв’ю ви казали, що кількість дітей, які осиротіли під час війни, ще невідома. Це досі так?

Ми не можемо сказати, що кількість дітей, які осиротіли під час війни, ще невідома. Це досі так?

Ми не можемо сказати, що інформація повна. У нас немає доступу до тимчасово окупованих територій. Ми не можемо сказати про точну кількість загиблих, поранених, депортованих дітей. І щодо дітей, які втратили батьків, також. Станом на 1 серпня відомо про 3 172 дитини, які залишились без батьківського піклування. З них 541 втратила його через обставини воєнного стану. Це або смерть, загибель батьків, або відсутність зв’язку, якщо вони зникли безвісти. Від початку повномасштабного вторгнення 106 дітей отримали офіційний статус дитини-сироти чи дитини, позбавленої батьківського піклування.

У квітні ви запустили ініціативу тимчасового прихистку дітей «Дитина не сама». Які її перші результати?

Чат «Дитина не сама» функціонує в телеграмі. За час повномасштабного вторгнення ми отримали понад 23 тисячі заяв від українських родин, які готові тимчасово влаштувати дитину в себе. Механіка така — родина відправляє заявку в чат, через 96 годин їм приходить розгорнута інформація про цю форму тимчасового влаштування. Це перший фільтр відсіювання родин, які недостатньо чітко розуміють, що це таке. Ознайомившись із формою, потрібно заповнити розширену заявку з інформацією про родину. Після першого фільтра заявку з 23 тисяч заповнили понад вісім тисяч родин. Далі їм пропонували переглянути три короткі навчальні вебінари, пройти коротке навчання про те, як комунікувати з дитиною, які можуть бути особливості. Усі мають чудово розуміти, що вона навряд буде супервесела і задоволена тим, що потрапила в абсолютно нову родину. Для будь-якої дитини це стрес. Ми хотіли, щоб родини були готовими. Так само, як родини, які всиновлюють дітей, стають батьками-вихователями або прийомними, патронатні сім’ї. Зараз понад дві тисячі родин уже пройшли навчання, процедура тимчасового влаштування вже відбувається.

Діти, які потребують тимчасового влаштування, не обов’язково втратили батьків. Наприклад, дитина проживала з мамою і бабусею. Дорослі поранені, на лікуванні, а дитину тимчасово влаштовують до родини знайомих людей. Або знайшли дитину під завалами, що з родичами — незрозуміло. Поки їх шукають, дитина також перебуває в сім’ї. У нас є такий кейс. У Харкові, де знайшли хлопчика, його влаштували в сім’ю, що мала з ним тісний, налаштований контакт. Ця родина певний час відвідувала його в лікарні. Коли хлопчика виписали, він вирушив до них на тимчасове влаштування. За деякий час на тимчасово окупованій території знайшлася мама — вона не змогла виїхати і не може вибратися зараз. Тож хлопчик далі живе в цій родині, а мама постійно на зв’язку з ними, поки не знайде можливості вибратися. Бувають різні випадки. 

Дар’я Герасимчук.

Процес усиновлення в Україні наразі фактично припинений?

Ні, зараз можна сказати, що він уже запущений. Під час війни в будь-якій країні процедура всиновлення заморожується, бо її неможливо виконати поетапно і там нічого не можна спростити. Певний час це було «на стопі», але ми вирішили все-таки спробувати розморозити. Декілька місяців Міністерство соціальної політики разом із групою експертів, членами координаційного штабу з питань захисту прав дітей спільно працювали над змінами, які потрібно внести в постанови, що регламентують процедуру всиновлення. У серпні цю постанову ухвалили, і тепер можна сказати, що процес усиновлення в Україні відновлюється. Так, буде багато індивідуальних кейсів і випадків, які потрібно регулювати в ручному режимі. Продумати зараз усе неможливо. Багато дітей переміщуються чи вже перемістилися до інших регіонів. Першого червня ми презентували цифровізацію процедури всиновлення, вона буде повністю готова до кінця жовтня.

Чи зможуть усиновлювати іноземці?

Ні. Зараз багато складнощів із приїздом іноземців до України, встановленням контакту з дітьми. Якщо дитина в евакуації за кордоном, це теж певний виклик, хто там займатиметься всиновленням. Тож ми зараз спробуємо лише процедуру в межах держави.

Раніше ви розповідали, що кількість звернень на всиновлення збільшилася. Часом відомі люди говорять, що думають над усиновленням дитини після війни. Дійсно є тенденція?

Так, певний сплеск є. Українці — дуже емпатійна нація. Ми всі чудово розуміємо, що зараз діти як ніхто потребують підтримки дорослих, родин, і в родинах їм точно буде краще. Коли ми проводимо навчання для сімей, що зголосилися тимчасово прихистити дітей, ми розповідаємо їм і про інші форми опіки, і про всиновлення, і про те, що вони могли би стати кандидатами в батьки-вихователі, створити дитячий будинок сімейного типу чи прийомну сім’ю. Так ми використовуємо ресурс цих людей. Можу сказати, що певна частина батьків, які прийшли на тимчасове влаштування після навчання, вже збирають документи, щоб стати кандидатами в усиновителі. Є батьки, які збирають документи, бо хочуть створити прийомну сім’ю чи дитячий будинок сімейного типу.

Але тут є нюанс. Дорослі завжди мають пам’ятати: це не вони мають право всиновити дитину, а дитина має право бути всиновленою. Ми всі хочемо бути маленькими великими героями. Принаймні для дитини, яку беремо. Часто зараз дорослі медійні, публічні особи  комунікують, що хотіли би взяти дитину, яка втратила батьків під час війни. Та насправді родин потребують не тільки ті діти, які втратили батьків. Це не завжди маленькі діти з пологового або до року-трьох. Це і діти з інвалідністю, і різні-різні дітки. І в першу чергу потрібно пам’ятати, що кожна дитина заслуговує на родину. На жаль, дорослі дуже часто перебирають. Чому в нас велика черга всиновителів? Тому що люди чекають і хочуть за своїми параметрами. Знаєте, як у магазині: «Я хочу дворічного блондина з блакитними очима, і щоб обов’язково був схожий на мене». Розумієте? А тут не так все відбувається. Треба, щоб дорослі українці змінювали свою думку. Адже всиновлення — це дуже відповідальний крок, і це не геройство, а нормально.

Чи правильно ми розуміємо, що після війни буде стратегія відходити від будинків, інтернатів і розвивати більше сімейні типи опіки, щоб діти були в родинах?

Ця стратегія була і до повномасштабного вторгнення. Останній рік, коли мене призначили на цю посаду, я постійно комунікувала, що кожна дитина в Україні має зростати в родині. Зараз, коли ми бачимо зруйновані дитячі будинки, є проблеми з евакуацією, не варто повертатися до старої практики. Час максимально впроваджувати сімейні форми виховання.

Джерело