Чому викрадення Росією українських дітей є ознакою геноциду і як повертати їх на батьківщину

«У нас війна й мільйони дітей постраждали». Ця фраза написана на сайті благодійного фонду «Голоси дітей», заснованого у 2019 році для надання психологічної підтримки дітям, які постраждали від бойових дій і пережили травматичні події в Донецькій і Луганській області. Після повномасштабного вторгнення допомога фонду значно розширилася.

Разом із громадською організацією «Харківський інститут соціальних досліджень» фонд «Голоси дітей» періодично робить дослідження воєнних злочинів щодо дітей.

The Village Україна поспілкувалися з юристом благодійного фонду «Голоси дітей» Андрієм Черноусовим про те, чому повертати викрадених українських дітей із території РФ чи Криму стає дедалі важче, як росіяни мілітаризують дітей і чому Україні важливо ратифікувати Римський статут.

Про дослідження

Щомісяця наш благодійний фонд разом із громадською організацією «Харківський інститут соціальних досліджень» робить своєрідний огляд тієї чи тієї ситуації, пов’язаної з воєнними злочинами проти дітей. Ми відстежуємо шість найважчих воєнних злочинів проти дітей, визначених Конвенцією ООН про права дитини: викрадення дітей і незаконне вивезення; вербування й використання дітей; убивства й каліцтва; зґвалтування й інші форми сексуального насильства; напади на школи, лікарні й захищених осіб, які пов’язані з ними; відмова в доступі до гуманітарної допомоги.

Фактично злочини щодо дітей – це злочини геноциду проти українського народу, проти української ідентичності. Детальніше – у дослідженні.

Перше, що робить окупаційна російська влада, – переводить школи на російську мову, запроваджує російські програми, спалює українські книжки, змушує вчителів використовувати російську пропаганду. Фактично це стирання української ідентичності.

Друге – змушує брати російські паспорти, а дітям оформлює документи за російським законодавством, зокрема змінює свідоцтво про народження. А після досягнення повноліття – оформлювати російський паспорт.

Про вивезення дітей

Дітей вивозять під різними приводами: дітей без батьківського піклування – силою, просто беруть і вивозять; дітей, які живуть із батьками, заманюють чи то на навчання, чи на оздоровлення. Усім їм намагаються змінити документи. Тобто росіяни вивозять українців, а вони повертаються з російськими документами. І добре, якщо їх таки змогли забрати їхні батьки чи родичі, а чимало тих, кого поки не повернули…

Є дуже різні ситуації. Є діти, чиї батьки в Україні, а після вивезення дітей у РФ чи на окуповані території, живуть там коштом лише соціальних виплат. З такими батьками росіянам легко: запропонували виплати й усе. Хоча навіть у таких випадках не можна перекладати на них відповідальність за викрадення й утримання дітей в РФ. У деяких випадках батьки думають про дитину все-таки, про те, щоб вона не перебувала під постійними обстрілами, чи їм видається, що діти можуть дійсно оздоровитися в РФ. Здебільшого батьки є заручниками ситуації, що склалася в конкретному місті чи селі під час окупації. І їхнє рішення може бути зумовлене різними чинниками: недостатністю інформації, нерозумінням ситуації, слабким критичним мисленням чи нездатністю спрогнозувати розвиток ситуації тощо. Часто люди не можуть виїхати з окупації, та й це дуже небезпечно, тобто люди ухвалюють рішення фактично під тиском.

Фонд [«Голоси дітей»] отримує на «гарячу лінію» чимало звернень батьків і родичів вивезених дітей, які не можуть особисто забрати їх із Криму чи РФ. Хтось боїться туди їхати, оскільки росіяни проводять перевірку тих, хто перетинає кордон, у когось чоловік/дружина служить у ЗСУ, їм не можна туди їхати… Іноді до нас звертаються самі діти, які не можуть виїхати, бо вони неповнолітні, а батьки їхні – «почекуни», чекають «рускій мір»… Міжнародне законодавство захищає дітей, без супроводу дорослих вони не можуть переміщатися. І, на жаль, у цій ситуації такий захист, навпаки, перешкоджає нам їм допомогти. І це трагедія… Немає поки механізму вирішення таких ситуацій на державному рівні. Я не кажу це з погляду критики, а з погляду необхідності знайти правові механізми впливу на РФ щодо викрадених дітей.

Після одного з останніх повернень дітей Кулеба [Микола Кулеба – Уповноважений Президента України з прав дитини впродовж 2014–2021 років, засновник Save Ukraine, що, зокрема, займається поверненням дітей із РФ – ред.] сказав, що діти, яких удалося повернути, пройшли багатогодинні допити ФСБ. Тобто якщо раніше вдавалося легше повертати дітей, хтось із них утікав, то тепер, боюся, цей процес може ускладнитися. Під час війни дуже плинні процеси, усе швидко змінюється, і ті механізми, що підходили раніше, можуть не спрацювати зараз.

Якщо батьки україноорієнтовані, то, найімовірніше, у дітей буде більше шансів повернутися до України. Те, що в нас зараз: процеси дуже плинні.

Дуже важливо, що ордери Міжнародного кримінального суду видані щодо Володимира Путіна в парі з Марією Львовою-Бєловою [Уповноважений при президенті РФ із прав дитини – ред.]. Тобто питання депортації дітей – на дуже високому рівні.

І це означає, що рано чи пізно, коли йтиметься про перемовини, діти будуть предметом торгу. І ми повинні повернути якомога більше дітей і, зокрема, зменшити цю можливість торгу [з боку РФ].

Команда «Голоси дітей» у Європейському парламенті

Про кількість вивезених дітей

За офіційними українськими даними (на сайті «Діти війни» станом на початок травня), ідеться про 19 тисяч 393 вивезених дітей, повернути вдалося 364. Неофіційні дані: вивезених майже 700 тисяч. Ми орієнтуємося на більшу цифру, оскільки лише в Маріуполі за приблизними оцінками було понад 100 тисяч дітей.

Щодо решти даних (конкретної кількості злочинів, учинених щодо дітей) ми посилаємося на офіційну статистику Офісу генпрокурора: 480 загиблих, 964 поранених… Важко говорити зовсім точно, оскільки повної інформації з досі окупованих територій немає.

Щодо сексуального насильства, то, на жаль, його також фіксують правоохоронці щодо дітей. Приблизно 15–20 кримінальних проваджень відкрив Офісу генпрокурора. Це точно не той масштаб, про який розповідала Людмила Денісова. [колишня Уповноважена Верховної Ради з прав людини] Це не сотні й тисячі, але кожен насильницький злочин щодо дітей – це дуже травмована дитина, і вона потребує допомоги, захисту й притягнення до відповідальності винних.

Про мілітаризацію дітей

Це навіть не приховується. Це є частиною так званого патріотичного виховання.

Рухи й організації «Юнармия», «Движение», «Большая перемена» є в кожній школі, і батьки зобов’язані віддавати туди дітей із шести років. Це нав’язування дітям мілітарного виховання, замість того, щоб розвивати їхні вміння й навички, як це практикується в демократичних державах. Така пропаганда була в Криму з 2014 року, але раніше на це не дуже звертали увагу, мабуть, були інші важливі проблеми.

Про примусову мобілізацію

РФ активно вносить зміни до законодавства, щоб залучати дедалі більше молоді до участі у війні. Тому ще не знаємо, що далі придумають.

Поки не можемо стверджувати про втягування дітей у війну, випадків, щоб під дулами автоматів змушували йти воювати неповнолітніх, ми наразі не маємо. Але росіяни дуже активно використовують пропаганду, щоби збільшити кількість мобілізованих.

Про злочин геноциду

І зміна документів, і примусова паспортизація, і пропаганда – це одні з елементів злочину геноциду. Фактично це затирання української ідентичності.

Як доводити? Так, складно. Тому Моніторингова місія ООН каже, що поки злочину геноциду не зайшли. Але «машина» ООН дуже детальна. Вона дуже глибоко, але повільно, копає, накопичуючи докази.

Неможливе міжнародне правосуддя без національного. Якщо хтось думає, що приїде Карім Хан [прокурор Міжнародного кримінального суду – ред.] чи Гаага й притягне всіх до відповідальності, то помиляється. Якщо ми не зробимо своє так зване «домашнє» завдання, то нічого не буде.

А одним із пунктів цього завдання є ратифікація Римського статуту. Україна частково визнала його дію щодо злочинів на Майдані та щодо повномасштабного вторгнення. Але щоб повністю запрацював механізм притягнення до відповідальності, треба ратифікувати статут.

Так, я знаю, чого боїться наша держава [у разі ратифікації Римського статуту Україна зобов’язана буде притягати до відповідальності за воєнні й інші міжнародні злочини українських військових, які їх учинили – ред.]… На жаль, є проблеми, ніхто не святий. Але якщо ми притягаємо до відповідальності російських військових, закликаємо міжнародну спільноту взятися за Путіна й військово-політичне керівництво РФ, то й самі маємо ратифікувати Римський статут. Щоби повністю запрацював механізм відповідальності, це треба зробити. Щоб усі бачили, що ми також відчуваємо повноту відповідальності. Це буде потужним кроком до правової держави. Це про імідж держави, про повноту відповідальності.