Новости
"Життя не закінчується після травми"
29 June 2023
Володимир Жемчугов - ветеран, доброволець-розвідник, відомий також як «луганський партизан». Народився в Україні, з 2007 року проживав та працював у Грузії. У 2014 році Володимир повернувся додому і став учасником руху опору проти російської окупації на Луганщині.
Після важкого поранення та полону Володимир самостійно проходив реабілітацію і вчився користуватися протезами верхніх кінцівок. Зараз він ділиться досвідом відновлення, лайфхаками й запевняє, що до всього можна адаптуватися.
Володимир розповідає про російсько-українську війну в школах. Та на своєму прикладі вчить дітей не боятися людей із протезами. Єдине, що його зупиняє — недоступність українських міст та неготовність дорослих людей відгукнутися на прохання про допомогу.
МІННЕ ПОЛЕ. ПОЛОН. АМПУТАЦІЯ РУК
Я з Луганської області, родом із Красного Луча (нині Хрустальний). До війни був підприємцем. У 2014 році, коли почалася окупація, я створив свій партизанський загін, і ми почали допомагати нашій Україні. Під кінець року вступили до лав ЗСУ — у підрозділ військової розвідки України.
У 2015 році, під час виконання завдання, я випадково зайшов на мінне поле, підірвався на розтяжці та отримав важкі травми рук. Тоді мене взяли в полон російські солдати.
Після поранення, коли я намагався виповзти з поля, в рани потрапив бруд, відбулося зараження. Мене відвезли в лікарню, там ампутували руки (кисті та передпліччя обох рук). Зробили декілька операцій по видаленню осколків. Також у результаті вибуху я втратив зір.
Рік я провів у полоні. Незрячого та без рук утримували у в’язниці в поганих умовах. У 2016 році мене обміняли на 2-х зрадників — офіцерів СБУ.
Після повернення українські лікарі не змогли нічого зробити — були дуже важкі поранення. Мене відправили в Німеччину, де провели 8 операцій на різних частинах тіла. Відновили частково зір, зробили протези для рук. Там я лікувався півроку і після цього повернувся до України.
САМ СОБІ РЕАБІЛІТОЛОГ
Так як я все лікування і протези отримував у Німеччині, то не потрапив під жодну державну програму в Україні. Щоб проходити реабілітацію з протезами вдома, потрібно поставити їх на баланс, де вони були виготовлені, а далі обслуговувати в рамках державної програми.
Протези, якими я користувався, неможливо обслуговувати в Україні. Неможливо було навіть відправити їх на ремонт. Це стало величезною проблемою. Довелося витрачати особисті кошти на їхнє обслуговування.
Я не міг пройти реабілітацію по керуванню протезами верхніх кінцівок — через те, що протезувався не по державній програмі. Тому більше 3-х років вчився всьому сам. По суті, сам себе реабілітував. Дивився ролики на YouTube, шукав інформацію, намагався щось робити. Пройшов цей шлях, і зараз вважаю себе найбільш просунутим користувачем протезів.
Коли пройшов весь процес оформлення документів і долучився до державної програми як військовий (після повернення з полону Володимир здобув звання Героя України — прим. ред.), тоді мені зробили ще одні протези. Я перша людина в Україні, яка отримала найсучасніші німецькі протези Michelangelo — у них можна повертати кисть вліво та вправо, змінювати варіанти захоплення пальцями. Але «перший млинець був комом», техніки зробили помилку, довелося їхати в Німеччину і з’ясовувати, у чому там проблема. Потім сталося повномасштабне вторгнення, і я поки що не маю змоги забрати ці протези.
ПРОЦЕС ВІДНОВЛЕННЯ ПІСЛЯ ТРАВМИ
Процес відновлення може бути довгим. Доведеться докладати дуже багато зусиль. Мінімальна реабілітація може зайняти рік. Але це також можуть бути 2 і 3 роки. Якийсь час весь день доведеться витрачати тільки на тренування. Це відбувається так — ти пробуєш, пробуєш, пробуєш, випадає щось із протезів, ти втомлюєшся, відпочиваєш. Пробуєш знову і знову. І так, поки не навчишся.
У цьому році я навчився вставляти зарядний кабель у смартфон — це було дуже важко. Але тепер я можу робити це сам.
Три роки я вчився відкривати двері у квартиру за допомогою ключів. Мені було важливо виходити та заходити додому самому, тому я витратив на це багато часу. Уже зараз придумав прив’язувати шнурки на ключі так, щоб можна було брати карабін. Навчився тримати і англійський ключ, і сейфовий ключ — там різні хвати, їх по-різному треба вставляти.
Згадував фізику — тому що різні матеріали випадають із рук по-різному. Папір, пластикова кришка від пляшки, ключ — у кожного матеріалу є свої властивості. Папір ковзає, ключ важкий, тому швидко падає, пластикова кришка вистрибує. Усе треба продумувати.
ПРО МОТИВАЦІЮ
Людині, яка отримала травму, треба якось піднімати самооцінку. Є люди, які шукають порятунок в алкоголі. Це проблема, про яку треба говорити.
Особисто для мене кайф від радості життя набагато більший за кайф від алкоголю. Я себе налаштовував так — коли в мене було якесь досягнення і я міг самостійно щось зробити (так само, як і інші люди), я кайфував. Мені вдалося зосередитися саме на цьому, знайти свій стимул.
У мене технічна освіта, і я все вдома завжди робив сам — працював з інструментами, робив ремонт. Ситуація змінилася, та я все одно намагаюся бути самостійним, хоч інколи і прошу про допомогу.
Треба змушувати себе щось робити. А рідним треба залишати людину саму на деякий час. Звичайно, спершу це шок. Але це потрібно. Також стимулюють зустрічі з людьми, які отримали схожі травми.
Волонтери запрошували мене в Київський військовий госпіталь. Щоб я прийшов і підтримав людей, які отримали інвалідність. Вони взагалі не розуміють, що робити далі. Їм дуже важко психологічно, дехто думає про самогубство. Я приходив до них у відділення розповідав про те, як живу, як працюю. Наголошував на тому, що життя не закінчується після травми.
Ще має бути мотивація і підтримка на державному рівні. Щоб можна було запевнити — ти зможеш досягнути такої вершини, якої ти не міг досягнути, будучи повністю здоровою людиною.
ЛАЙФХАКИ
Зараз я користуюсь міоелектричними протезами Otto Bock — з ними я можу тільки відкрити та закрити руку. Коли я самостійно проходив реабілітацію, доводилося самому видумувати різні рішення проблем. У мене багато лайфхаків на всі випадки життя.
Наприклад, на AliExpress я знаходжу спеціальні пристрої — підставки для планшетів, стилуси. За їх допомогою я багато працюю в інтернеті.
Щоб натискати на сенсорний екран смартфона мені потрібен стилус. Щоб мати можливість взяти телефон із плоскої поверхні, я кріплю до нього шнурок. Клею на екран захисне скло та надягаю чохол на корпус смартфона — це обов’язково.
З протезами буває важко прорахувати силу стискання — поки я вчився їми користуватися, зламав 2 телефона. І пошкодив телевізор — я поправляв екран, надто сильно надавив, рука зіскочила, а екран лопнув.
Вдома я працюю на планшеті — це найзручніший варіант. Також є комп’ютер — у нього дисплей із тачскріном. Я сам усе шукаю в інтернеті, інколи користуюся голосовим вводом тексту.
ЯК ВІДБУВАЮТЬСЯ РУХИ ПРОТЕЗАМИ
Коли розробляли протези, зважали на те, що в нашому організмі все працює від електричного струму — мозок передає по м’язам нервовий імпульс. Якщо я швидко відкриваю протезну кисть, це мій мозок подав сигнал 12 мікровольт (мкВ). Якщо повільно, це мозок подає сигнал 9 мкВ. Тут є акумулятор, електродвигун, чіп керування, редуктор.
Так і відбувається керування — за допомогою електродів, які зчитують електричний струм, який виробляється м’язами кукси при скороченні. Чип це зчитав і дав команду відкрити чи закрити протез.
Щоб навчитися робити такі рухи, треба тренуватися. У мене це зайняло десь два тижні.
КОЛІР ПРОТЕЗІВ
Діти розпитують мене про протези — їм цікаво, як це працює. Я кажу «фільми “Термінатор” чи “Робокоп” бачили?», і тоді дехто питає, чи можна потиснути мені руку, дати «кулaчок». Інколи лякаються — чого в мене колір протезів темний, хоча має бути світлий.
Це колір рукавичок, які одягаються на протез. Їхній термін використання — півроку, потім вони рвуться. Але до цього періоду теж є проблема. Десь через місяць рукавиці брудняться, затираються, у тонкі ділянки потрапляє пил. Це виглядає не дуже естетично. Тому раніше в мене були світлі рукавиці, а зараз я вирішив, що нехай вони вже будуть темнішого кольору.
ПРО ПРОБЛЕМИ НЕДОСТУПНОСТІ В МІСТІ
Для людини, яка користується протезами рук, незручними є двері, які потребують фізичних зусиль. Наприклад, у державних закладах на вході великі важкі двері з товстими ручками — їх тяжко відкривати.
Також це пропускний пункт у метро. Працівники метрополітену часто кажуть мені: «Якщо заходиш, показуй посвідчення. Як хочеш, так і діставай його». Доводиться звертатися до перехожих і просити, щоб допомогли — відкрили сумку, яка висить у мене на плечі, залізли в карман, знайшли там посвідчення і показали співробітникам метро, щоб ті мене пропустили. Звичайно, працівники бачать, що я користуюся протезами, але говорять, що над ними встановлені відеокамери. Якщо людина не показує посвідчення, їх звільняють.
Через уламкове поранення в мене порушення зору. У Німеччині зробили 4 операції, але праве око врятувати не змогли. Зараз бачу тільки лівим оком, але погано, у мене лінзи. У місті багато бордюрів, на сходах рейки — вони не помічені контрастним кольором. Є переходи, де немає освітлення. Бувало таке, що через поганий зір я не помічав перешкоди й падав.
Тому часто доводиться звертатися до людей і казати «візьміть мене за руку, будь ласка, допоможіть зійти вниз, щоб я не впав». Не всі реагують адекватно. Деякі тікають як від прокаженого, бояться доторкнутися.
РЕАКЦІЯ НА ЛЮДИНУ З ПРОТЕЗАМИ
Нещодавно я їхав у метро, у мене з вуха випав Bluetooth навушник. Поруч стояла дівчина 25-ти років, я запитав, чи може вона мені допомогти. Але дівчина злякалася. Я дочекався, коли підійде людина старшого віку, і знову попросив про допомогу.
Я вже 5 років користуюся метро, за цей час інші пасажири тільки 3 рази поступилися мені місцем. Знаєте, яка реакція буває найчастіше? Люди дивляться спочатку на мої руки, на те, що я тримаюсь за поручень, потім на мене, розуміють, щ я бачу їхні погляди і одразу роблять вигляд, що заснули.
ЯК ЗМІНИТИ СИТУАЦІЮ
Має бути державна програма інформаційної політики. Після війни в нас по всій країні будуть тисячі людей із травмами. Тому необхідно інформувати, як вести себе з військовими, з людьми з інвалідністю. Варто робити інформаційні проєкти, знімати відео. Люди краще сприймають такі теми, коли дивляться художні фільми.
ПРО ПРОСВІТНИЦЬКУ ДІЯЛЬНІСТЬ У ШКОЛАХ
Коли я відновився, дуже прагнув займатися національно-патріотичним вихованням. Пропонував проводити лекції в школах. Я займався цим рік, після чого мене помітили й запросили на роботу в Міністерство культури та інформаційної політики, де я досі працюю. Ми розробляємо просвітні проєкти, моя тематика більше всього пов’язана з війною. Я розповідаю про українців, які знаходяться у в’язницях росії, у Луганську, у Донецьку.
Зараз їжджу по Україні — по закладам вищої освіти, по школам, ліцеям. У рамках проєкту «Як починалася війна» ми показуємо ролик, змонтований із документального фільму, і роздаємо книжки різних авторів (це видання про історію України, про вирішальні події, про журналістів на війні, про бранців кремля).
Розповідаю дітям свою історію — кажу, що я мешканець Луганська, я бачив, як починалася війна у 2014 році і приймав участь у спротиву. Потім відбувається спілкування з дітьми, вони ставлять питання і ми ведемо живий діалог. У різних регіонах діти по-різному ставлять питання, найчастіше питають про те, коли закінчиться війна.
Також у міністерства є проєкт для вчителів — він присвячений тому, як у школі потрібно розповідати дітям про війну. Вміти відповідати на питання «що таке війна?», «чому росія прагне захопити Україну?», «що таке сучасна російсько-українська війна?».
Для вчителів є корисна методичка по роботі з дітьми, яку розробили разом з Українським інститутом національної пам’яті. Перший урок для молодших класів: починаючи з грецької міфології, що таке війна, чому хлопці не можуть порозумітись у класі, чому починаються бійки, чому між народами відбуваються конфлікти й починаються війни. Другий урок: чому вже більше 300 років росія воює з Україною. І третій урок: про те, як війна почалася у 2014 році, передумови, Майдан, захоплення території Донецької і Луганської областей.
Ми, на жаль, тільки починаємо відновлювати українську ідентичність. У старшого покоління вчителів була прочитана тільки одна книга «совєтської історії», і зараз це пострадянські люди, які пам’ятають брехливий підручник. Тому педагогам обов’язково треба проходити ці матеріали. Заново вчити історію України та українську мову.
- Наши проекты
- ВОЛОНТЕРСКО – ПСИХОЛОГИЧЕСКИЕ КУРСЫ
- Ionian Youth Tea Parties
- Расписание поездок для волонтеров
- Просьбы о помощи
- Стать донором
- Харьков. Волонтерско-психологические курсы
- Онкобольные дети
- Помощь пострадавшим в зоне АТО
- Детские дома
- Реабилитационный центр «Территория трезвости»
- Поездки в дом престарелых
- Дети больные ВИЧ - Охматдет
- Помощь Бучанской колонии
- Поездки и помощь в хосписе
- Паломнические поездки
- Катехизаторская молодёжная школа
- Всеукраїнське православне братство тверезості
- Допомога людям похилого віку
- Отказники и сироты в больницах
- Interparish Youth Center
- Вопросы и ответы
- Вопросы священнику
- Вопросы психологу
- Вопросы юристу
- Все ответы в хронологическом порядке
- Задать вопрос
- Молодежные проекты Киева
- Православные скауты
- Миссионерская школа
- Апологетические встречи
- Встречи православной молодёжи
- Клуб бального танца «Renaissance»
- Движение "Спаси и сохрани"
- Сестры милосердия
- Перекресток семи дорог
- Для тех кому за тридцать
- Школа проповеди «Первое слово»
- Дискуссионный клуб Фавор
- Музыканты БлагоНЕБОфест
- Детская православная школа
- Молодежный клуб «ФОМА»
- Макарьевская молодежка Киева
- Індивідуальне Шефство
- Школа глухих дітей «Чути серцем»
- Центр реабилитации для слепых