Ми евакуювали із зон бойових дій майже 50 тисяч людей. Як працює фонд «Восток SOS»

Благодійний фонд «Восток SOS» почав працювати в травні 2014 року для допомоги переселенцям, які постраждали від війни. Після повномасштабного вторгнення у 2022-му він активно займається евакуацією населення. За півтора року разом із партнерськими організаціями працівники фонду вивезли з небезпечних регіонів понад 49 тисяч людей, із них 5 тисяч – представники маломобільних груп.

Розпитали про особливості евакуації людей, які не можуть пересуватися, координатора евакуаційного напряму організації Ярослава Корнієнка. 

Про організацію

Нас добре знали на сході України, тому після повномасштабного вторгнення почали активно телефонувати на гарячу лінію щодо евакуації. У перші дні дзвінки були з Рубіжного, Лисичанська, Сєвєродонецька. Разом із нашими партнерами – благодійним фондом «Янголи спасіння» – ми вивозили всіх, хто міг самостійно пересуватися.

Із березня почали телефонувати щодо евакуації маломобільних людей. Виїхати на евакуаційному транспорті навіть за його наявності для таких людей вкрай складно, були довгі черги, у яких такі люди не можуть перебувати. І ми почали будувати логістику для організації евакуації маломобільних людей, бо їм потрібно організувати догляд після евакуації; не можемо просто розмістити їх у звичайний шелтер, де про них ніхто не піклуватиметься. Якщо вони одинокі, то їх потрібно розміщувати в спеціалізовані заклади. Не завжди людині потрібна медична допомога, іноді достатньо доглядових будинків, де їм будуть допомагати з їжею, гігієною й соціалізацією. 

Поступово ми почали евакуацію з Донецької області. Потоки людей були величезні, і ми організували вивезення їх спочатку у Дніпро, у Центр тимчасового прихистку для маломобільних «Океан добра», а згодом в інші регіони. 

Коли почалась обов’язкова евакуація в серпні минулого року, то донецький департамент соціального захисту допоміг нам розмістити понад 300 людей по всій Україні. До цього ми самостійно шукали, де розмістити людей. 

Про евакуаційні процеси

Найперше перед евакуацією – дізнатися про ситуацію, у якій опинилася маломобільна людина, і про її стан здоров’я, здатність перенести дорогу, у якому положенні, скільки часу вона може перебувати. Крім того, варто враховувати, чи є неї родичі. Якщо телефонує донька, яка просить евакуювати свою матір до Києва, це одна ситуація. Якщо ж це сусідка жінки, яка не має родичів, а люди, що носили їй їжу, також хочуть виїхати з регіону, інша справа. Когось треба спочатку в лікарні розмістити. Тому транзитний пункт, як-от у Дніпрі, дуже важливий, бо ми забираємо людину з небезпечної зони, а потім шукаємо їй місце довгострокового розселення. 

Наша організація також займається облаштуванням у державних будинках для літніх людей місць для евакуйованих, які потребують догляду. Ми ведемо перемовини з громадами, якщо вони погоджуються, то можемо навіть ремонт на себе взяти, поставити ліжка, техніку, ліфти встановити.

Правда, лише кілька областей погодилися розширити заклади для проживання маломобільних людей: Черкаська, Вінницька й Івано-Франківська. А ми об’їздили всі мирні регіони. Це має бути будівля, придатна до розширення, і згода громади. Інші регіони прийняли багато людей після евакуації, але не мають потенціалу для облаштування нових місць. 

Пік евакуації був із березня по серпень минулого року. На сході постійно були заповнені пʼять евакуаційних вагонів щодня, включно з вагоном для маломобільних. Ми іноді забирали по 25 людей із вагона в Дніпрі. Поки процес зупинився. Якщо буде серйозне просування лінії фронту, тоді знову можуть активізуватися евакуаційні процеси. Це ми спостерігали після деокупації частини Харківщини, вивезли тоді 1900 людей із Купʼянська. 

Про шелтери

Ми маємо транзитний шелтер у Дніпрі. Як правило, там зупиняються люди, які мають вирішити якісь проблеми: чи то з документами, чи соціальні, психологічні тощо. Там же мають шелтер для людей з інвалідністю наші партнери – «Океан добра». Також ми працюємо над тим, щоб відкрити тимчасовий шелтер у Запоріжжі. 

З організацією «Волонтер-68» нещодавно відкрили центр тимчасового прихистку для людей з інвалідністю в Харкові. Він вміщує до 37 людей.

В Умані облаштували близько 300 місць для людей похилого віку й людей з інвалідністю. У Плискові на Вінниччині відкрився заклад для людей з психоневрологічними розладами. У Нересниці на Закарпатті відкрили заклад для 40 людей з обмеженою мобільністю, але місцева громада не прийняла бюджет для його підтримки. Якщо не ухвалять таке рішення, будемо говорити про це публічно. 

Чимало шелтерів по країні ми підтримуємо матеріально, кудись завозимо техніку, кудись – меблі, гуманітарну допомогу тощо. 

Про історії евакуації

Є дуже багато різних історій евакуації. Один із перших випадків – евакуація родини з трьох людей, де жінка була хвора на рак, її син мав психічний розлад із дитинства, а її мати також перехворіла раком і була лежачою, не могла ковтати. Ми їх евакуювали в Дніпро. І жінці потрібно було робити або операцію, або хімію, але водночас вона не хотіла відпускати сина й маму, бо була єдиною, хто за ними доглядав. 

Урешті ми переконали її залишити сина й маму в приватному пансіонаті на той час, поки вона буде проходити хімію. Потім якийсь час вона лежала разом із ними в приватному будинку пристарілих, поки не одужала, а після цього ми розмістили їх у центр тимчасового прихистку «Океан добра».

За два місяці її мама померла, а вона з сином виїхали до Німеччини. Ми сконтактували з німецьким центром соціального захисту й змогли розмістити в доглядових будинках й у звичайне житло в Німеччині близько сотні людей. 

Інша історія: у Бахмуті жінка похилого віку доглядала за лежачими чоловіком й онуком. Її донька покинула їх, поїхала на заробітки в Європу. І жінка з останніх сил доглядала двох чоловіків. Вона дуже плакала, не хотіла віддавати онука, але таки наважилася, бо тверезо оцінила свої можливості й ситуацію, що була в місті. Після того, як ми забрали її онука, я не знаю, як склалася її доля.  

Про тих, хто відмовляється

Є різні причини відмови від евакуації. Хтось боїться невідомості, хтось боїться бути покинутим більше за страх обстрілів і війни. Є й ті, хто чекає «руського міра», але їх не багато. 

Найболісніше – батьки з дітьми на найближчій до фронту території. Чимало випадків, про які повідомляли в ЗМІ, – перебування дітей в Авдіївці, Соледарі, Бахмуті… 

Ми намагаємося одразу пояснити людям, що не покинемо їх, поки не поселимо в безпечний простір. Заспокоюємо їх, працюємо з їхніми зауваженнями. Якось я дві години розмовляв із жінкою з Херсонщини, у якої чотири кішки. Зараз вона живе в шелтері в Дніпрі і щаслива, що евакуювалася.

Часом доводиться показувати фото місць розселення, щоб заохотити евакуюватися. Іноді це спрацьовує, але не завжди. Часто люди тягнуть до останнього.

Якось мені зателефонував знайомий із ЗСУ і спитав: «Ярик, якщо із Бахмута вивезуть 17 людей – на той момент уже в Бахмут неможливо було потрапити волонтерам (це було місяці два або три тому) – ну, і він каже: чи ви зможете забрати людей?» Я кажу: «Так, звісно, якщо навіть зараз 17 людей із Бахмута дістанете, то ми їх підхопимо й усе надамо». 

День-два тиші – я розумію, що не вдалося їх евакуювати, найімовірніше, й о шостій ранку мені телефонує чоловік, каже, що він із Бахмута й у нього трошки некоректна була інформація, ніби я маю його забрати з дому. Я йому все пояснив і сказав, щоб чекали військових, які їх заберуть. А поки з ним розмовляю, постійно чую вибухи. Телефоную своєму другові й питаю, чи евакуюють їх. Він каже, що намагаються, але оперативна ситуація така, що це неможливо поки що, бо треба виконувати бойові завдання. Я телефоную цьому чоловікові, а він каже: «Добре, у мене є звʼязок тільки на балконі, я, якщо що, буду виходити й періодично телефонувати». Після цієї розмови я не зміг йому жодного разу додзвонитися. Що сталося з ним, я не знаю, але судячи з обстановки, їхній будинок склався, тому що вони не виїхали вчасно.

Є люди, яких доводиться евакуювати двічі. Фронт, наприклад, у Донецькій області рухається то в один, то в інший бік. Люди повертаються, коли обстріли стихають, але все раптово змінюється і їх знову треба евакуювати. 

Був випадок, коли дівчина, яку ми евакуювали, поїхала до батька у Вугледар, а там узагалі не можна дітям перебувати. Прилетів снаряд, уламок потрапив у руку. Їх разом довелося ще раз евакуювати. І таких випадків багато.    

Про результати роботи

Я аналізував, чи наша робота приносить результат. І зрозумів, що якщо людина повноцінно жила до війни, мала щастя всередині, то й в евакуаційному потязі всміхається й дякує. Якщо людина була нещасною до війни, то знайде причини для суму й тепер. В одній кімнаті будинку для літніх може перебувати і щаслива, і нещасна людина. Хоча, звісно, ми хотіли б, щоб у всіх таких будинках дотримувалися стандартів: стандартів спілкування з людьми, стандартів соціалізації, стандартів облаштування приміщення й доступності до них тощо. 

Були випадки, коли нам не вдалося евакуювати маломобільних людей – було вже пізно – і вони помирали у своїх будинках від голоду, холоду, снарядів. Думаю, усе-таки краще людину вивезти, поселити її в нормальних умовах, дати можливість їй жити. Хтось на новому місці знаходить щастя, нових людей. Можливо, колись зможуть повернутися додому, якщо там буде безпечно.

Джерело