Новости

Як родина з Маріуполя виховує трьох усиновлених дітей і наважилася взяти четверту

Як родина з Маріуполя виховує трьох усиновлених дітей і наважилася взяти четверту

19 January 2024

У сімʼї Руденків троє дітей, і всі усиновлені. Наймолодшому Тимофію сім років, двійнятам Михайлу та Марії – по вісім. На час першого усиновлення Олександрі та Дмитрові Руденкам було по 23 роки.

До повномасштабного вторгнення Руденки жили у Маріуполі, але у березні 2022 року, після чергового обстрілу, вони вирішили виїжджати з міста. Після кількох місяців за кордоном сімʼя повернулася в Україну і розпочала життя заново в Ковелі, на Волині. Зараз вони знову проходять через процедуру усиновлення і готові вже забрати в родину ще одного хлопчика. 

Спільно з Фундацією DEJURE поговорили з Олександрою Руденко про досвід усиновлення у 23, про виїзд з майже оточеного Маріуполя з трьома дітьми, про те, як війна вплинула на психологічну адаптацію дітей, і те, як впоратися зі своїми страхами, аби допомогти дітям. 

"Усиновити я підсвідомо хотіла ще з дитинства"

Мої батьки виховували дівчинку з іншої родини, неофіційно. У них була знайома з 15-річною дочкою, і вона залишала її в інтернатному закладі, а потім на вихідні забирала. Згодом перестала це робити взагалі, і мої батьки стали запрошувати дівчинку на вихідні.

Згодом вони видавали її заміж, вона для мене була як старша сестра. Тому у мене була думка, що хочу колись усиновити дитину. 

Я вийшла заміж у 19 років. Ми з Дмитром однолітки. Коли вперше заговорили про усиновлення, чоловік запропонував повернутися до цієї теми десь після тридцяти років, коли у нас будуть біологічні діти і своє житло. Але так сталося, що за кілька років у нас зʼявилося своє житло, і я вирішила повернутися до цього.

Ми паралельно намагалися завагітніти і збирали документи. Що вийшло б швидше, то і робили б. 

 У сімʼї Руденків троє дітей, і всі усиновлені. Наймолодшому Тимофію сім років, двійнятам Михайлу та Марії – по вісім

"І суддя, і присяжні нас так пресували, що ми з чоловіком вийшли просто мокрі"

Десь у січні 2019 року зібрали документи на усиновлення, у березні я пішла на навчання, а в квітні ми познайомилися з нашим Тимофієм. Мені було 23 роки, я була наймолодша в групі для усиновлювачів, але в соцслужбі ставилися до цього нормально. А в суді і суддя, і присяжні нас так пресували, що ми з чоловіком вийшли просто мокрі. Настільки сильно ми перехвилювалися.

Нам доводили, що ми молоді і ще можемо розлучитися, що дитина складна, з різними діагнозами. Намагалися по-різному відмовити. У травні 2019-ого було призначене перше судове засідання, потім його перенесли на червень, і далі – в липні рішення вже просто вступило в силу. 

Тимофія вибрали ми. Дивилися тоді базу даних Мінсоцполітики. У нього не було ні братів, ні сестер, ні інвалідності. По віку він нам підходив – йому було два рочки.

Ми жили тоді в Маріуполі, а Тимофій був у Донецькі області. Прийшли в соцслужбу, попросили надати інформацію про цю дитину. Працівниця подзвонила і виявилося, що хлопчик перебуває у Краматорську. Нам розповіли, що до нього ніхто не приходить, немає кандидатів на усиновлення, і ми можемо приїхати. Виїхали через день. 

"У дитбудинку була така тиша, ніби це не заклад для дітей, а морг"

Я з віруючої родини, і мій тато їздив раніше в інтернатні заклади, а я з ним. Але там жили уже дорослі діти. Я знала, що там має бути шумно. У тому дитбудинку, де жив Тимофій, була така тиша, ніби це не заклад для дітей, а морг. Там не було життя. Це мене дуже здивувало. Але більше ніяких уявлень про інтернати не було. Ми не знали, чого очікувати.

Інтернат, де жив Тимофій, був більше медичного спрямування, тобто там були переважно діти з різними захворюваннями та інвалідностями. Тому нам спершу розповіли про всі його діагнози. А потім його завели в кабінет до лікаря. Я спершу подумала, що щось переплутали, що це не та дитина. Бо ми мали всиновити хлопчика, якому от-от виповниться три роки, а прийшла півторарічна дитина максимум.

Було дуже дивно, бо він підбіг до чоловіка спершу, заліз йому на руки і сказав "тату". Ми були дуже зворушені, трохи з ним поспілкувалися, а потім нам дозволили піти в кімнату погратися. Під час гри ми зрозуміли, що він дуже розумний. Він знав всі кольори фломастерів, називав тваринок в книжечках, які ми привезли з собою, і взагалі непогано розмовляв як для свого віку і як для закладу, в якому він жив. 

Він був дуже розумний, але емоційно заморожений. За тиждень ми приїхали ще раз, більше провели з ним часу тоді. Чоловік взяв його на руки і підкидав вгору, аби погратися, а в Тимофія не було жодної емоції. Ні сміху, ні плачу, просто тиша. Нас дуже дивувало, що в нього немає жодних емоцій.

Як виявилося, рідні батьки відмовилися від Тимофія при народженні, і він перші десять місяців життя провів сам у лікарні. Його довго не переводили в заклад, а коли вже перевели, то хлопчик уже мав певні психологічні травми. 

"Адаптація: перші дні він вивчав нас, а потім став перевіряти кордони"

Перший день, коли ми його забрали, пройшов нормально. Ми приїхали вже під вечір, тому що від Краматорська до Маріуполя – 250 кілометрів. Нагодували його і просто вклали спати. Він довго не міг заснути, тому ми просто сиділи біля ліжечка з ним.

Наступного ранку він прокинувся і пішов снідати. Ми думали, що в Тимофія просто дуже хороший апетит, бо він так добре їв, що його було не зупинити. А якщо їжа закінчувалася, то в нього була істерика.

Потім ми зрозуміли, що це харчовий розлад – він заїдав стрес. Те, що він пережив в глибокому дитинстві, він компенсував їжею. Нам довелося трохи змінити харчування, давати їжу частіше, але меншими порціями. 

Перші дні він вивчав нас, вивчав будинок, все проходило спокійно. А потім став перевіряти кордони. Почалися істерики, агресія в наш бік і особливо – у бік чоловіка. Тимофій міг його вкусити, вдарити під час гри. Коли ми виходили на вулицю, він боявся магазинів. Тому ми ходили по-одному – хтось був з Тимофієм, а хтось ішов в магазин. Пізніше він зрозумів, що в магазині можна щось купити, у тому числі для нього, і істерики припинилися. 

Якийсь час Тимофій не відрізняв холод від спеки. Коли ми виходили на вулицю і була спека, він казав, що йому холодно і навпаки. Ми пояснювали, що йому не холодно, а спекотно, але в Тимофія була настільки сильна істерика, що зупинити її було просто неможливо. Треба було завести додому, дати водички. Тільки тоді він міг заспокоїтися.

Один раз довелося зайти з ним з вулиці прямо у ванну і поливати теплою водичкою. Вода його заспокоювала, і ми це одразу помітили. Це вказувало на психологічні проблеми.

Був дуже важкий період, коли перед сном Тимофій сам себе закачував, заколисував і так ніби розгойдувався. На початку він це робив навіть тоді, коли просто грався і емоційно якось перезбуджувався.

Він ставив руки на вуха, щоб нічого не чути, і всім тілом розгойдувався в різні сторону. Це лякало, і ми не розуміли, що нам робити. Пробували різні способи – качали на ручках, лягали з ним спати, забирали до себе в ліжко, просто зупиняли і пояснювали, що так не можна. Нічого не допомагало. Зараз я уже знаю від інших усиновителів, що можна його класти на себе зверху і своїм тілом качати. Від серцебиття і тепла іншої людини він швидше заспокоюється. Але тоді я цього не знала. 

Коли помер мій тато, улюблений дідусь Тимофія, це для нього був сильний стрес, він одразу повернувся до старих звичок з дитбудинку. Але уже робив це несвідомо. За якийсь час це пройшло, але потім сталася війна.

Ми виїхали з Маріуполя в Німеччину, і там не лише діти, а й дорослі вже були в емоційній напрузі. Хто завгодно вже почав би себе загойдувати. Тимофій знову став це робити і перестав вже тоді, коли ми повернулися в Україну. Тут він пішов у перший клас, і вже два місяці десь цього уже не робить.

 Олександра: "Таке було відчуття, ніби Марія все життя була з нами. Вона легко зайшла в сімʼю. А от Михайлику було важче"

"Дитина з РДУГ: треба тримати баланс – бути строгим, але водночас спокійним"

В інтернаті Тимофієві ставили ураження центральної нервової системи, психологічні проблеми, але з припискою "неуточнено". Він тоді стояв на обліку у невропатолога. А коли ми приїхали до Маріуполя, то пішли вже до іншого лікаря.

Вона подивилася і сказала, що нормальна дитина, все з ним добре. Сказала, що як для дитини, що сиділа три роки в чотирьох стінах, це нормально, що він такий активний, і зняла його з обліку. А вже зараз, як ми повернулися з-за кордону в Україну, я помітила, що Тимофію стало гірше в поведінковому і психологічному плані, і ми знову пішли до лікаря.

Тут уже лікарка поставила йому розлад дефіциту уваги та гіперактивність (РДУГ) і когнітивно-поведінкові проблеми. Нас це не лякає діагноз, просто втомлює. 

Більшість проблем, які є в Тимофія, треба коригувати не ліками, а саме дисципліною. Батьки мають бути завжди заодно. Тобто якщо я сказала "ні", то і тато має сказати "ні". Тому, наприклад, якщо він починає задирати брата чи сестру, то ми не шкодуємо його, не кажемо: "Ой, це просто такий діагноз".

Ні, він має заспокоїтися і поки не заспокоїться – до гри не повернеться. Але треба бути не надто жорстким, включати диктатуру не можна. Треба тримати баланс – бути строгим, але водночас спокійним і люблячим.

Коли Тимофій ішов в перший клас, я казала, що йому треба інклюзія, асистент. А інклюзивний центр вирішив, що він і так впорається. Бо коли проводили обстеження, я була в приміщенні. Ми з чоловіком для нього як кнопка стопу. А от коли він уже пішов в школу, батьків поруч не було, то вчителька схопилася за голову. Ми знову звернулися в інклюзивний центр. Вони провели дослідження вже без нас з чоловіком і подзвонили вчительці. Тепер у Тимофія є свій асистент.

"Марійка і Михайлик самі знайшли нас: як вирішили усиновити двійнят"

Тимофія ми забрали в липні 2019 року, а наприкінці серпня одна маріупольська блогерка збирала канцелярію для місцевого дитячого будинку. Там жили діти від нуля до 18 років, і їм треба були всякі речі до школи. Ми зібрали канцтовари, привезли і віддали. А потім вже я запитала в тієї блогерки, чи можна з нею поїхати до дитбудинку. Вона сказала, що 30 серпня, перед початком навчального року буде проводитися свято для дітей, і ми можемо завітати. 

На святі було більше сотні дітей різного віку. Ми з чоловіком взяли з собою Тимофія, прийшли в зал, сіли на стільчики. Спершу в зал зайшли діти з молодшої групи. Серед них була дівчинка, яка всім махала ручкою. Таке було відчуття, що це дуже домашня дитинка, яка просто сиділа і думала, що їй тут не місце. Діти сіли навпроти нас, а вона зиркає на нас, посміхається і очима кліпає. Чоловік її покликав, вона запитала у виховательки, чи можна підійти і підійшла. Погладила по голові Тимофія, ще трохи пощебетала і побігла назад. 

Захід тривав десь сорок хвилин, а Тимофію так довго важко висидіти. Чоловік з ним вийшов, а потім на кінець заходу я вже давай шукати чоловіка. Виходжу, зустрічаю його, а він вже все дізнався, дівчинку звати Марія, у неї є брат Михайло, вони двійнята. Волонтери провели нас в групу, де був Михайло. Там було десь до 15 дітей і з них тільки пʼятеро дівчат, а решта – хлопці. Тоді підтвердився стереотип, що дівчат швидше забирають з дитбудинків. Хлопці застрягають.

Ми зайшли в групу і присіли на рівень дітей. Вони всі до нас побігли, але був один хлопчик, який так міцно мене обійняв і поцілував, що мені аж стало боляче. Тоді ми ще не знали, що це Михайло. Ми покликали Марію і запитали, де її братик. Вона вказала пальчиком саме на цього хлопчика. 

Ще пару тижнів ми думали, зважували всі плюси і мінуси. Бо троє дітей – це сильне навантаження по всіх фронтах: і емоційне, і фізичне, і матеріальне. Ми вирішили спершу взяти Михайлика і Марійку під опіку.

Документи у нас були свіжі, в соцслужбі пішли на зустріч. У грудні 2019 року ми їх забрали. Тимофій просто побачив, що вони не роблять, як він. Вони взагалі були іншими – такі позитивчики, постійно сміялися, гралися іграшками. Вони навчили його гратися, навчили живим емоціям, живому сміху. Хоча вони старші за Тимофія на 11 місяців, уже через два дні їхнього спілкування йому стало краще.

За рік нам зателефонували з соцслужби і сказали, що є усиновителька з Чернігівської області, яка хотіла б забрати Марійку і Михайлика. У нас був шок. Бо в нашому з чоловіком розумінні це неправильно, коли дитина вже звикла до одних людей, а її забирає інша сімʼя. Тоді, коли нам подзвонили, ми вирішили, що остаточно будемо усиновлювати двійнят, і, як опікуни, ми мали за законом на це першочергове право. У травні 2021 року діти були вже повністю наші. 

Зближення: як двійнята звикали до родини

Таке було відчуття, ніби Марія все життя була з нами. Вона легко зайшла в сімʼю. А от Михайлику було важче. По-перше, тому, що два хлопчики – це конкуренція за мамину увагу. По-друге, у нього такий холеричний тип темпераменту. Це не психологічна проблема, просто характер у дитини. 

Михайлик був геть неслухняний, робив все навпаки до того, як йому казали. Хоча в дитбудинку він був як янголятко. Чоловік казав не поспішати з висновками і дивитися, як Михайло буде поводитися в родині.

Він був правий, тому що діти, коли приходять у сімʼю, розслабляються і розкриваються поступово. А потім дістають увесь букет, який ховали весь період адаптації і знайомства. Так було з Михайликом. Він дуже впертий, наполегливий, йому треба, аби все було так, як він хоче.

З ним важко домовитися, але коли і ми, і він в гарному настрої, в ресурсі, я з ним говорю, пояснюю чисто і логічно, чому має бути так, як я кажу, він розуміє і погоджується. 

"Маріуполь був для мене більш ніж домом": як війна змусила родину покинути рідне місто

Ми виїхали другого березня, але я взагалі не хотіла. Я народилася в Маріуполі і прожила там 25 років. Для мене це місто було чимось більшим, ніж домом. Але Бог дав мудрість чоловікові, що треба виїжджати, бо в нас діти, ми за них відповідальні, ми не маємо зараз про себе думати. Я тоді просто прийняла його рішення. 

Наш будинок був близько до окраїни міста, з того боку, де вже повзла окупація. Біля нашого дому була база морпіхів, і в принципі за вісім років ми вже звикли до якихось вибухів. Але коли 24 лютого ми почули інші вибухи, то зрозуміли, що це щось не те. Полистали новини, і чоловік сказав збиратися і їхати в центр міста, там буде трохи безпечніше. 

За Драмтеатром був спуск вниз, ближче до моря, де розташований  денний центр, в якому працював чоловік. Туди переважно приходили дітки з різних неблагополучних родин. З іншого боку від цього центру була Азовсталь. Ми прожили в денному центрі тиждень. До нас доєдналися інші сімʼї, ми забрали ще мою маму з братами і сестрами. 

Першого березня ухвалили рішення, що, якщо вночі щось станеться, то на ранок точно виїжджаємо. О 23:00 лягли спати і через пів години, десь метрів за триста від нас, впало щось дуже важке. Весь будинок здригнувся від того удару. Ми всі підскочили, закривали вікна.

Розуміли, якщо зараз не виїжджати, то потім взагалі не зможемо виїхати. Ми могли вивезти більше речей, якби не думали, що повернемося додому ще. Тоді ми просто діяли за інстинктом. Ми навіть з денного центру не забрали ніяку техніку, апаратуру, все лишилося там. Наш будинок лишився цілим, але з нього все потім розікрали. 

На ранок до нас доєдналися інші люди – колона з девʼяти машин. Був густий туман, ми нічого не бачили і не знали, що нас очікує. Трошки проїхали, і вже стояли російські блокпости.

Першим у машині їхав чоловік, я за ним, а потім – ще сім автівок. Нас перевіряли російські військові, і якби в наших машинах не було дітей, не було інших людей, то я би точно плюнула в обличчя тому військовому, який до мене підійшов. Він питав, чи ще є світло в Маріуполі, скільки там людей лишилося, чого ми їдемо, казав, що нічого погано нам не зроблять. 

Ми кілька таких блокпостів проїхали і нарешті добралися ближче до Запоріжжя, де були вже українські військові. Але там всі машини розвертали, бо йшов бій. І назад проїхати теж не можна, бо міст підірвали. І от ми застрягли десь посередині, у якомусь селі. Тоді голова сільради вибіг до нас, запросив усі машини заїхати в шкільний двір.

Розмістили нас усіх в школі, але там уже було багато людей. Нас нагодували, трохи ми перечекали, і потім чоловік попросив голову сільради дізнатися у військових, чи безпечно вже їхати. Нам дали добро. 

На кожному блокпості наші військові давали дітям солодощі. Було дуже приємно, і ми одразу відчули, що це дійсно герої, які справді захищають наших дітей. Ми переночували в Запоріжжі, потім поїхали в Чернівці.

Дітям взагалі нічого не пояснювали, бо ми самі були в такому стресі і не могли якось адекватно думати. Тільки сказали, що треба їхати, бо тут небезпечно. Ми розважали їх як могли, вмикали мультики. Наші нерви були спрямовані на те, щоб виїхати.

З Чернівців вже виїхали до знайомих в Німеччину, де прожили пʼять місяців. Під час переїздів Тимофій робив те, що скажуть батьки. У Німеччині перший місяць ми просто їли, спали і ходили в туалет, більше нічого. Просто намагалися відійти від шоку.

Поступово почали розслаблятися, і тоді Тимофій повернувся до розгойдування. Він постійно плакав від будь-якої дрібниці. Ти робиш будь-яке зауваження – а він плаче на грані істерики. І він не знав, що з цим робити, а в нас теж не було ресурсу щось пояснювати. Поступово ми стали більше гуляти на свіжому повітрі і адаптуватися до життя в Німеччині.

 Олександра: "Діти дуже хотіли в Україну, бо в німецькому дитячому садку їм було важко інтегруватися без знання мови"

Додому: як вирішили повернутися в Україну

Ми в березні виїхали, а в травні приїхали знову – переганяли мікроавтобус для гуманітарної допомоги, який потім мав їхати у Донецьку область. Це запропонували зробити чоловікові, але я не могла відпустити його самого, і ми поїхали разом з дітьми. Так ми кілька разів поверталися в Україну і назад і поступово зрозуміли, що в Німеччині жити не будемо. Тому що навіть у той момент, коли я після Німеччини вперше зайшла в український продуктовий магазин, мені стало психологічно легше. 

Я розуміла, що не можу повернутися до моря, у Маріуполь, бо там уже окупація. Але у нас в Ковелі були знайомі, які нас прийняли і дали пусту квартиру, щоб ми там оселилися просто за комуналку. Ми знайшли школу для дітей і поступово зрозуміли, що ухвалили правильне рішення. 

Діти дуже хотіли в Україну, бо в німецькому дитячому садку їм було важко інтегруватися без знання мови. Тому, коли ми запитали, чи хочуть вони в Україну, вони всі кричали "так". Ми пояснили їм, що в Україні ще триває війна, що може бути небезпечно, що будуть сирени і, можливо, обстріли. Можливо, вони не до кінця це розуміли, але нам довіряли. 

Перший раз під час повітряної тривоги було страшно. Це було тоді, коли росіяни обстрілювали енергетику, і якраз був приліт в Ковелі, нам було його видно з балкона. Але діти бачили, що ми з чоловіком спокійні, і вони були спокійні. 

Плани на майбутнє: "Ми скоро забираємо ще одного хлопчика"

Взагалі, ми збирали документи на іншу дитину, але її евакуювали закордон і для нас була дуже складна процедура усиновлення цієї дитини і повернення її з-за кордону. Треба було їхати за кордон на офлайн-знайомство, а для нас з трьома дітьми це складно організувати. Потім ми дізналися, що для неї знайшлися інші усиновлювачі, і так зрозуміли, що це, мабуть, не наша дитина. 

Але коли ми проходили навчання з усиновлення, до нас звернулася очільниця обласної соцслужби. Ми були єдиною парою, яка вже вчетверте проходила через процедуру усиновлення. Вона за пару днів нам подзвонила і запропонувала усиновити хлопчика – його підкинули у будинок дитини в Луцьку дві жінки.

Дитина була погано одягнута, без документів, з синцями, дуже худа. Його лишили просто у візочку на порозі. До нього приходило на усиновлення вісім чи девʼять пар на знайомство, але всі відмовлялися, бо хлопчик темношкірий. 

Мені було байдуже, я могла б усиновити будь-яку дитину. Але рішення треба було ухвалювати зважено, тому я довірила це чоловіку. У нас в родині немає расистських поглядів, але ми розуміли, що це відповідальність, бо дитина подорослішає, їй треба буде пройти через різні етапи самоідентифікації.

Нас не хвилювало, що хто скаже за те, що ми білі, а він – ні. Нас хвилювало, як він почуватиметься в нашій родині. Тому після знайомства я навіть не чіпала чоловіка, поки ми не приїхали в соцслужбу. Начальниця запитала – ну що? І він відповів просто коротко: "Працюємо, щоб забрати дитину". Ми переживали, як ми будемо з дитиною, чи буде прийняття. Але на останній зустрічі чоловік його тримав вже на ручках, грався, годував, водичку давав. Тому тепер нам не страшно. 

Хтось скаже, що такий звʼязок, як у нас з цими дітьми склався, це щось нереальне. Але якщо Тимофія ми знайшли, то Марійка і Михайлик самі знайшли нас. Коли ми виходили з того дитбудинку, то я пригадала, що бачила їхні анкети раніше. Але тоді чоловік сказав, що ми налаштовані тільки на одну дитину. Думаю, що в той момент Бог сидів на небесах і сміявся. 

Джерело

 

 

Video

Когда не стоит слушать других.
Когда не стоит слушать других.

Список телефонів довіри для підлітків. Дітям необхідна підтримка як батьків так і вчителів. Для цього в Києві працює безліч телефонів довіри, зателефонувавши на які можна отримати консультацію та необхідну психологічну допомогу.

Наши питомцы очень нуждаются в финансовой и материальной помощи. Монастырь не в силах помочь такому количеству животных своими силами, поэтому обращаемся ко всем неравнодушным людям с просьбой помочь нашим животным в это трудное для них время.

Для благотворительного проекта по разработке православной духовной атрибутики требуется помощь дизайнера !

По этому номеру телефона вы можете получить квалифицированную консультацию по вопросам относительно туберкулеза...

Огласительные беседы желающими принять Святое Крещение!!!

Приглашаем всех желающих в Студию детского творчества при храме святителя Григория Богослова! В Студии работают две школы: Школа живописи и Школа прикладного искусства.

В храме свт. Луки Крымского каждое 2-е воскресенье месяца проходят молебны с акафистом Божией Матери Неупиваемая Чаша, о страдающих от алкогольной, табачной, наркотической, игровой зависимостей и любящих их близких людей.

До уваги батьків особливих дітей! Проводиться набір діток в «Центр змішаного типу для дітей з функціональними обмеженнями» ГО «Родина»

Розшукуємо пацієнтів з онкологією, які зіткнулись з проблемами у лікуванні, а саме: нестача ліків, зловживання з боку медперсоналу, перепродаж ліків по завищених цінах тощо.

Запрошуємо вивчати мову жестів!

Участились случаи мошенничества в сфере помощи онкобольным детям. Мошенники, представляясь родителями больных детей просят помощь на лечение.

Благотворительная продажа работ (картин, поделок, аппликаций) сделанных руками детей и волонтёров на Изостудии при Институте рака ул. Ломоносова 33/43

Волонтерское движение "Молодость неравнодушна" существует на ваши пожертвования. Ваша помощь значит, что мы сможем продолжать работу!