Колискова війни

4-місячний Тимофій, 7-місячна Ліза, 3-річний Марк, 8-річна Злата та Сергійчик, якому в липні мало виповнитися 10 років. Ці імена додано до числа понад півтисячі українських дітей, чиє життя вже обірвала зла воля російських загарбників...

— Спи, моє сонечко, спи. Ми вкриємося з тобою ковдрою, загорнемось у неї, як у кокон. Він закриє нас від війни на якийсь час. Іди до мене, моя ріднесенька. Я обійму тебе міцно-міцно. Поки я поряд, нічого не станеться. Не бійся. Нічого не бійся. Це вітер свистить за вікном. Просто вітер. Хочеш, я розкажу тобі казку?

Ми будемо притискатися одне до одного в темряві. Відчувати шкірою тепло та дихання. Кожною клітинкою. Поки не зіллємося в одне ціле. Війна відступить ненадовго. Бо не може вона бути правдою, коли навколо тиша і темрява. Коли твоя долонька у мене на плечі та напівсонне дихання у вухо. Коли я пошепки розповідаю тобі казки. Казки про далеку країну, де на березі синього-синього моря можна сидіти на теплому камінні і слухати шелест хвиль.

Море, моя хороша, — це як озеро, тільки набагато більше. Там солона вода та різнокольорові риби. Ми з тобою обов'язково побачимо його після війни. Я навчу тебе пірнати у хвилю і не боятися розплющувати очі під водою. Спи, моя маленька. Спи. Нехай тобі насниться море.

А поки ми удвох будемо представляти шелест хвиль і крики чайок. І замок на скелі над морем. Де живуть тато-король, мама-королева та їхня маленька принцеса. Папа-король захищатиме своє королівство від злих чарівників. І, звісно, він переможе і повернеться додому цілим і неушкодженим. А мама-королева буде пекти найсмачніші на світі млинці з полуницею та розповідати казки маленькій принцесі. А потім до них прилетить дракон. Ні, не злий, а добрий. І кататиме маленьку принцесу по небу. Зовсім як на літаку.

Літак, рідненька, — це така велика машина, що вміє літати. Ти їх ніколи не бачила. Добре, що не бачила. Тому що у нашому небі вони несуть лише смерть. Зовсім як злі дракони. Вони спалюють міста там, де зараз із ними б’ються наші друзі. Але є й інші літаки. Вони возять людей у далекі країни. Вони схожі на добрих драконів із казок. Ми полетимо з тобою разом на літаку. І ти побачиш, як земля під тобою стане маленькою-маленькою. І як під тобою пропливатимуть хмари. Великі та пухнасті. Спи, моя хороша, спи.

А потім дракон прилетить назад, і маленька принцеса разом з мамою та татом гулятиме по їхньому містечку вночі. Будуть світитися вуличні ліхтарі та вітрини маленьких кафешок. І їхні відблиски лежатимуть на бруківці. Як сонячні зайчики. Тільки вночі. І довкола будуть люди. Багато людей. Так, крихітко, вночі. Там немає комендантської години. Там можна гуляти до самого ранку. А ще там можна ходити лісом. Уявляєш? Просто ходити. І не боятися мін. Пам’ятаєш, старша сестричка казала тобі, що не можна ходити до лісу, бо там можуть жити міни? Ми з тобою теж колись будемо ходити по лісу, в якому живуть не міни, а звірі. Олені з великими рогами та полохливі зайці. А під ногами буде зелений мох. І на ньому можна буде лежати і дивитися вгору, на гілки дерев і небо. Спи, моє пташеня.

…Телефон біля ліжка вібрує.

— Мамо, це ракети?

— Це справді тривога. Не в нас. Сьогодні не в нас. Пробач мені, крихітко, що про ракети ти знаєш більше, ніж про море та літаки. Вибач.

Спи, моя рідна. Це не в нас. Це в іншому місті. Я з тобою. Нічого не може з тобою статися, доки мама тебе обіймає. Спи.

…Уранці рятувальники витягуватимуть із-під завалів малюків, які не пережили цієї ночі. Малюків, які спали в коконі теплої ковдри поруч із мамою. І засипали в останню ніч на цій землі під тихий шепіт на вухо: «Нічого не бійся. Поки мама поруч, з тобою нічого не станеться».

Леся Литвинова, ветеран ЗСУ