Подписывайтесь на наш Телеграм канал https://t.me/molodostInUa

Новости

Чи думали ви про те, як бігти у бомбосховище, коли пересуваєшся на кріслі колісному?

Чи думали ви про те, як бігти у бомбосховище, коли пересуваєшся на кріслі колісному?

12 апреля 2022

 

Чи думали ви про те, як переживати повітряні атаки та обстріли, коли у тебе травма спинного мозку? В умовах, де немає, вибачте, звичайного туалету, - не те що «доступного» для колісних крісел.

Чи уявляли ви, що люди з такими травмами і на кріслах переживали у Бучі?.. У Ірпіні, Харкові, Маріуполі…

Коли почалося повномасштабне вторгнення Росії в Україну, моя подружка Уляна Пчолкіна, яка багато років пересувається на кріслі колісному, та допомагає людям з такими травмами адаптуватися до життя, разом з чоловіком Віталієм Пчолкіним, який теж має травму спинного мозку, та їхнім котом Лютіком були у себе вдома у Бучі.

Після двох тижнів окупації вони живі і цілі, і допомагають сотням людей із травмами спинного мозку евакуюватися по Україні та за кордон, та забезпечити їх особливими засобами гігієни та ліками.

Наразі про допомогу попросили 756 людей на кріслах колісних та 421 людини вже отримали допомогу. Ми збираємо $20 000 - цього має вистачити на місяць допомоги українцям із інвалідністю: засоби гігієни, ліки, гроші на транспортування.

Тут можна і потрібно допомогти: https://kindrace.com/en/fund?fundId=5e8c2bf71f7a9b00077476b3

Татьяна Гриньова

 

 

Історія Уляни про два тижні окупації та день спасіння…

24-го лютого мене розбудив телефонний дзвінок моєї подруги з Луцька між 5 і 6 ранку. Вона мені сказала: «Уляна, швидко пакуй речі й виїзди до мене. Війна почалась».

Після дзвінка, за хвилину, прилетіло в Гостомельський аеропорт, від нас він знаходиться в декількох кілометрах. Включили телевізор, там вже почали говорити про повномасштабне вторгнення. У нас у місті та навколо було гаряче весь час: як прилетіло перший раз, так і не стихало.

27-го лютого в місто увійшла колона танків. У нас почалися артилерійські бої прямо під вікнами. В наш будинок поцілив танк, у квартиру на 4 поверсі. Після 3-го березня в місті все зникло – світло, вода, газ вимкнули відразу, ще 27 лютого. Російські військові ходили по домах, окопувалися на наших вулицях, погрожували місцевим, вбивали.

Ми з сусідами ділились між собою всім, чим можна. Знайшли у сусіда газову горілку для походів і всім під’їздом готували їсти. У нас навіть був супчик іноді, макарони могли зварити. Коли ми готували їсти, говорили з сусідкою, яка живе наді мною, розговорилися про домашніх улюбленців. Напередодні війни, її кішка померла, їй було 20 років, але лишилась переноска. Я попросила віддати її мені, адже не встигла купити своєму коту. Це було за 2 дні до евакуації. У той момент, коли я взяла цю переноску, я відчула, що все буде окей. Без кота я б не поїхала – цей наш член родини вже 8 років. Він народився 6 квітня у мене на руках. Для мене він - моя дитина.

Коли зник газ, але ще було світло, ми грілися завдяки кондиціонеру, але потім вимкнули і його. З кожним днем ставало все холодніше, а для нас, людей з травмами спинного мозку, переохолодження – це фатально. Терморегуляція і так порушена, якщо ти замерз, то зігрітися дуже складно. Ми спали в ліжку під 5 ковдрами. Сидячи спати в ванній, взагалі неможливо для людини з травмою. Якщо два дні так поспати, то можна йти вже під танк ставати, щоб тебе вбили й ти не мучився.

9-го березня прибіг сусід і сказав, що йому з міськради якийсь чоловік сказав, що буде евакуація. О 10:45 я попрощалась з квартирою, зняла навіть коротке відео, і ми пішли до авто. Ми виїхали мініколоною наших сусідів до міськради й там чекали цілий день до 16-ої. Аж тут, поїхали з паралельної вулиці цивільні автівки без супроводу. Не довго думаючи, ми вклинилися в колону.

Зараз вже всі усвідомили, що ми просто проскочили. Цей коридор виявився не погодженим, окупанти автобуси в місто так і не пропустили. Бої не припинялися, вони їздили на цих БТР-ах повз нас, цілились автоматами. Шматки внутрішніх органів по дорозі, розстріляні автівки, в них цивільні люди, палаючі будинки, дороги розбиті, світлофори і дроти електрики висять обірвані. Це просто нагадувало фільм жахів.

Я все пам’ятаю, неначе це було не зі мною, психіка захищається. Трупи, які я бачила, розбиті машини, швидкі. Я їх бачу, але я не панікую через них – так мені вдається триматися.

Я їхала за кермом своєї машини. Так, перше моє бажання було сісти в бус і ні за що не відповідати, «мені страшно». Але я себе зупинила. Фіг з тією машиною, справа не в тому, що її шкода лишати. Це вже таке, наживеться. Але я можу вивезти людей. Тож я взяла себе в руки, сіла за кермо своєї автівки. Той фактор, що я відповідала за людей, допомагав мені триматися і втримав мене «в сідлі». Я тремтячими руками завела машину. Якщо не ти, то ніхто – повторювала собі, як молитву. Це було страшно.

Далі ми проходили блокпости орків. Говорили, щоб я вийшла. Але я сказала, що я не ходжу, от машина на ручному управлінні. Паспорти перевіряли, телефони.

Вони такі:

– Телефон давай.

І мій пасажир дає свій, він почав його клацати. Підійшов другий орк:

– Руки покажи!

Я починаю свої показувати. А він такий:

– Не ты. Телефон отдай девочке. Едь, – і посміхається…

Тому, що перевіряв, років 22 максимум, дуже молодий, азіатської зовнішності. Другий, який нас по суті пропустив далі, був в масці і явно старший. Я дуже стресонула від цього, якщо чесно. Та ми поїхали далі.

Ми постійно їхали по відкритій місцевості, вже крізь наші нашим КПП, але мені було страшно, що по нас от-от буде авіаудар. В перший день ми доїхали до Фастова, якраз о 20-ій, коли починалась комендантська година. По дорозі ми знайшли готель, де приймають біженців. Ми там переночували й поїхали зранку на Вінницю до друзів.

Зараз ми живемо у Львові, у квартирі друзів, які зараз в Німеччині. Але вони скоро повертаються й ми зараз у стадії пошуку житла. Там, де ми зараз, плюс-мінус доступна квартира для нас. Віталіку (чоловіку) не дуже зручно, бо йому потрібні спецумови, як у нашому гніздечку, але вже як є. Я постійно в напрузі кудись бігти, це не стирається. Я не розкладаю речі, досі пориваюсь занести все в багажник. Я думаю, що цей страх - на все життя.

Ми прийняли рішення, що ми будемо поки тут, у Львові, ми вже налагодили процеси, а далі будемо бачити, як життя складеться. Я з України поїду останньою, я так думаю. Якщо я відчую, що стає не ок, то я виїду за кордон і буду ефективною там. З Бучі була можливість виїхати лише в перший день, далі там підірвали мости й почались військові дії. Тому всім людям з інвалідністю, які живуть в місцях, де поруч вже стає гаряче, я говорю, щоб їхали звідти. Щоб не стати заручниками ситуації. Евакуювати людину з інвалідністю на колясці набагато складніше. Ми не підемо пішки лісом, зруйнованими дорогами. Але такі випадки є, і це дуже складний процес евакуації.

Зараз ми евакуюємо людей з травмами спинного мозку. Допомагаємо їм з засобами при інконтиненції – це порушення функції роботи тазових органів. Тобто це засоби гігієни – підгузки, катетери, сечоприймачі, уропрезервативи. Багато таких засобів знаходилось на складі між Бучею та Ірпенем і навіть купити їх зараз майже неможливо – залишки.

Уляна Пчолкіна

 

Група Активної Реабілітації збирає $20 000, яких має вистачити до кінця квітня для координації перевезення людей із травмами спинного мозку. Наразі звернулися за допомогою понад 700 людей.

Підтримати збір можна тут: https://kindrace.com/en/fund?fundId=5e8c2bf71f7a9b00077476b3

 



Просьбы о помощи

Анонсы