Подписывайтесь на наш Телеграм канал https://t.me/molodostInUa

Новости

Історія патрульного, який із колегами евакуював 42 тис. луганчан

Історія патрульного, який із колегами евакуював 42 тис. луганчан

06 июня 2022

 

“Евакуація з Луганщини – все…” – написав увечері 30 травня у фейсбуці начальник управління патрульної поліції Луганської області Віктор Левченко.

На цей час окупанти продовжують наступ з околиць на центр Сєвєродонецька, у місті тривають вуличні бої, від куль рашистів загинув французький журналіст, який висвітлював гуманітарну евакуацію з останніх вільних міст української Луганщини, а “дорога життя” Лисичанськ–Бахмут стала зовсім непроїзною для цивільних.

33-річний голова обласної “патрульки” був найактивнішим учасником гуманітарної евакуації, що тривала з кінця лютого. Левченко визнає: часом ішлося про такий ризик для життя, що він не міг наказувати щось підлеглим, лише показував власним прикладом.

  • “Вийшли. +37 людських життів, з них 5 малолітніх дітей. 4 коти, 2 собаки і 2 морські свинки”.
  • “Із Білогорівки (“луганська Чорнобаївка”) врятовано 2 життя. І це на сьогодні величезний успіх, бо для нас кожне людське життя безцінне”.
  • “Вчорашній рятівний рейс до оточеного та майже знищеного Сєвєродонецька і Лисичанська – 43 врятовані життя й життєво необхідна гуманітарна допомога”.

На сторінці Віктора Левченка багато таких дописів. Екіпажі патрульних їхали туди, де російські окупанти б’ють з артилерії та мінометів, витягували цивільних з пекла танкових боїв. Кожна така дорога могла бути в один бік.

Підсумок – серед “копів” один “двохсотий”, троє “трьохсотих”. Зате – десятки тисяч врятованих життів, сотні тисяч доставлених гуманітарних наборів. “Зробили для Луганщини все, що змогли…”

“Суперкоп” Левченко розповів журналістам про свій чин, за який він нагороджений медаллю “Захиснику Вітчизни” (28 березня ще як капітан) та орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (17 травня, вже як майор).

Батальйон перевізників

Патрульна поліція Луганської області біля будівлі свого управління

Ми домовлялися про це інтерв’ю двічі. Один раз Віктор переніс його через те, що цілий день тривала евакуація, перепрошував. З другого разу поговорити вдалося – бо “броньовичок” (броньований автомобіль, який для вивезення місцевих надав голова ОВА Сергій Гайдай) був у ремонті, ворожим обстрілом йому пошкодило колеса.

– Ми його ремонтуємо, щоб не наражати людей на небезпеку, не стати десь у полі, – пояснює Левченко. – Комфорту, звісно, нуль, бо це вантажний автомобіль, але від уламків, куль він урятує. Звісно, від прямого влучання і танк не допоможе. Однак основне, від чого травмуються люди, – саме уламки.

Евакуацію, яку поліцейський називає “щоденним дурдомом”, з Луганщини почали 28 лютого – через чотири дні після повномасштабного вторгнення. Залежно від обстрілів та наступу російських окупантів, змінювалися маршрути і транспорт. Коли ще курсували поїзди, людей довозили до залізничних станцій. Коли евакуація Укрзалізницею стала неможлива – бо рашисти знищили колії й полотно, мешканців Луганщини почали вивозити автобусами до Бахмута.

Евакуація залізницею

– Вдячні родичі евакуйованих навіть зробили нам шеврон “Батальйон перевізників”. Нас так називали.

Люди благали про допомогу. Ніхто наказів не віддавав. Я перший сів за кермо і спитав, хто з колег до мене приєднається. Тому що як можна такий наказ віддати?… Але патрульні пішли, сіли за кермо, і ми вивозили людей щодня, зранку до пізньої ночі: Попасна, Привілля, Гірське, Рубіжне.

ПАТРУЛЬНІ ЗАВОДИЛИ КИНУТІ АВТОБУСИ БЕЗ КЛЮЧА:
МИ ДОМОВЛЯЛИСЯ З ВЛАСНИКАМИ ЦИХ АВТОБУСІВ, ЩО ЇХ ВІЗЬМЕМО.

Крім того, голова військово-цивільної адміністрації може вирішувати, чи залучати той чи інший транспорт або будівлю для потреб воєнного часу. Якщо потім вирішать, що ми діяли незаконно, будемо нести відповідальність, – начальник “патрульки” посміхається.

Перші евакуаційні рейси з Луганщини

За три місяці “Батальйону перевізників” Левченка вдалося вивезти понад 42 тисяч цивільних. Це чимало.

– Сєвєродонецьк-Лисичанськ-Рубіжне – це десь 280 тисяч населення. Хтось виїхав сам. Десь п’яту частину чи чверть ми евакуювали, – пояснює офіцер.

Страшніше за обстріли

Луганщину зараз порівнюють із Маріуполем – сюди ворог кинув величезну кількість військ, сил і засобів, щоб показати успіх у війні проти України. Голова ОВА Гайдай 25 травня визнавав, що 95% території області окуповано ворогом (разом із тією частиною ОРЛО, яка була за лінією розмежування до лютого). А в останні дні орда вже частково зайшла в Сєвєродонецьк.

Віктор Левченко і голова Луганської ОВА Сергій Гайдай

– Якщо не встоїть Луганщина, ворог піде далі – на Донеччину, Харківщину. Нині наша область стримує значні сили ворога. Президент озвучував цифру: 1 до 20. І це так. Їх (росіян) дуже багато. Єдиний прогноз, який можу надати, – ми намагатимемося врятувати максимальну кількість людей, – розповідає поліцейський Левченко.

Сєвєродонецьк під обстрілами

У підконтрольних містах Луганської області нині немає ні водопостачання, ні газу. Інфраструктуру знищено, комунікацій теж нема. Тож порахувати, скільки людей залишилося, неможливо. За оцінками Левченка, це 20-25 тисяч осіб.

– Для нас це багато. Адже люди все ще лишаються. Деякі бояться вийти зі сховищ. Вони вже звикли до цього печерного життя. Це дуже страшна картина.

Коли люди не виходять із бункера, не бачать сонця, там харчуються, це дуже страшно, – повторює поліцейський. – Вони змінюються. Дуже важко з ними спілкуватися. Їм пояснюєш: транспорт броньований, ми евакуюємо безкоштовно. Кажуть: “Нам нікуди їхати, на нас ніхто не чекає, у нас немає грошей”. Пояснюєш їм, що приймають і розселяють теж безкоштовно. Розповідаєш приклади тих, кого вже вивезли, і вони потім пишуть слова подяки, що не чують вибухів і почуваються в безпеці. Але є й такі, в кого будинок снарядами знищило, а вони все одно сидять.

Віктор Левченко

Левченко зізнається: його робота дуже важка, насамперед морально. Складно вмовляти людей виїжджати – до декого доводиться приїздити по кілька разів, хтось погоджується тільки після того, як у будинок “прилетить”. Складно бачити наслідки обстрілів, надавати допомогу пораненим або спостерігати розкидані шматки тіл у містах, де три місяці тому було тихо, їздили автобуси, працювали кав’ярні.

Приїхали забирати людей із пекла Попасної, під час танкового бою, а вони:
“Не треба, ми в себе вдома”

Приблизно на третьому тижні “великої війни” евакуація ще більше ускладнилася. Російські окупанти систематично знищували форпост Луганщини – Попасну. Там були великі втрати і в українських військових, і у ворога.

– Надійшла інформація, що в локомотивному депо у сховищі перебувають близько 90 осіб: поранені, літні, люди з інвалідністю, діти, і вони потребують евакуації, – розповідає Левченко. – Голова військово-цивільної адміністрації подзвонив мені.

ПОВИСЛА НІМА ПАУЗА: ВСІ РОЗУМІЛИ, ЩО ЦЕ МОЖЕ БУТИ КВИТОК В ОДИН БІК.

Тоді ніякого броньованого транспорту в нас не було – звичайні автобуси, патрульні автомобілі. Я поклав слухавку і сказав колегам: “Я їду. Хтось поїде зі мною?” Вони одразу зголосилися. Мене це здивувало. Адже всі знали, що таке Попасна. Ми довезли і вивантажили людей, яких евакуйовували, зібрали колону і вирушили.

На кожному українському блокпості українські військові дивилися з подивом і перепитували, чи точно “копи” розуміють, куди їдуть. До депо дісталися під обстрілами – все навколо горить, кадри, наче з фільмів жахів, тільки відбувається все наживо.

Тут уже йдуть бої. До нас підбіг командир роти 24-ї механізованої бригади і каже: “Що ви тут робите? У нас танковий бій. Ми спалили їм два танки. Вони наступають! Хто ви?!” Ми сказали, що патрульні. А він: “Ви що, з глузду з’їхали? Яка поліція?!” – сміється Левченко.

“Копи” спустилися у сховище і повідомили людям, що приїхали їх вивозити. Але попаснянці відмовилися – мовляв, вони в себе вдома.

Офіцер зізнається, що тон розмови підвищився:

– Я взяв за руку найбільших прихильників залишитися, вивів на вулицю і показав: “Дивіться, немає у вас більше дому! Зараз у вас дому немає. Але у вас є життя, яке ви можете зберегти, щоб потім усе відбудувати!” І люди потроху почали погоджуватися – один, другий.

Ми виносили на руках і на ношах людей з інвалідністю, поранених. У цей час нас обстрілював снайпер, були одиночні постріли. Нас прикривали бійці “двадцять четвірки”.

Ми винесли всіх. Я вважаю, що це великий успіх. Жодного не залишили в сховищі. Розуміли, що якщо їх там залишимо, вони загинуть, адже туди ніхто не довезе ані їжі, ані води, – розповідає поліцейський. – Здавалося, на це пішла ціла вічність. А насправді – годин п’ять.

Врятований собачий притулок і Хепі

Тим, хто все ж на наважився виїздити, патрульні привозять продуктові набори, воду, ліки. Намагаються заїжджати у двори в Лисичанську, Сєвєродонецьку, охопити якомога більше адрес. Отримати гуманітарну допомогу люди погоджуються швидко.

Пораненим надають домедичну допомогу та доправляють до шпиталю. У Лисичанську все ще залишаються лікарі.

Гуманітарка для місцевих – доставка патрульної поліції

Віктор Левченко розповідає ще одну історію, яка показує світоглядну відмінність між українцями та росіянами: він із патрульними вивіз із Рубіжного під обстрілами собачий притулок.

– …Майже в оточенні, навколо постійні бої. Коли ми туди приїхали, собаки були дуже схудлі. Їжі там не було не те що для собак, а для людей!

Але понад 40 цуциків завантажили в патрульні “буси” та евакуювали на мирну територію. Зараз собаки в Запоріжжі, у них все добре. Власниця притулку присилала рятувальникам відео.

В офіцера є і свій пес. Мальтійська болонка на ім’я Хепі живе з рідними Левченка – в умовній безпеці у Миколаєві. Поліцейський його туди відправив, щоб не хвилюватися про мальтеза і не витрачати час ще й на догляд за ним.

– Я немаленький, 192 см зросту, розумів, що в мене має бути якийсь бійцівський пес. Але з’явилася мальтійська болонка. Я взагалі не вважав це за собаку, – сміється чоловік. – Але в нього характер, він дуже розумний, він знає команди, по команді “струнко!” стає на задні лапи.

Вибір чесної поліції. Поранення. Дивний тил

Віктор Левченко має дві вищі освіти. Перша – спортивна. Він був професійним спортсменом, майстром спорту зі штовхання ядра, грав в американський футбол за миколаївських “Вікінгів”. Друга – юридична.

У 2015-му Левченко пройшов відбір у Патрульну поліцію, став командувати ротою у рідній Миколаївській області. За півтора року вже був заступником комбата, далі – комбатом. Коли відкривався відділ патрульної поліції “Крим-Севастополь”, що стояв на адмінмежі з окупованим РФ півостровом, Левченку запропонували створити цей відділ. Два роки тому він очолив патрульну поліцію Луганщини.

– Мені було цікаво потрапити в нову поліцію, замість старої скомпрометованої і прогнилої. Коли почалася реформа, я не подавав одразу документи, а ось мій товариш у Києві подав і пройшов до “патрульки”. Постійно телефонував, розповідав, як все круто, по-чесному. Зрештою я подав документи в останній день набору. Був дуже здивований, коли ніхто ніде не просив грошей, не давав хабарі, і я став у стрій без жодних зв’язків. І кар’єрне зростання є, якщо ти цілеспрямований і працюєш, – розповідає Левченко.

Нещодавно 33-річний “коп” отримав звання майора – позачергово, на два роки раніше від строку. За свою якісну роботу на Луганщині.

18 квітня Левченко дістав важку контузію. Вони з патрульними перебували в будівлі управління патрульної поліції у Лисичанську, й туди прилетіла керована ракета. Споруда зруйнована майже вщент. Силовикам пощастило, що були в кімнаті чергової частини, в якій армовані стіни. Але троє патрульних після того вибуху ходити нормально не могли.

Віктора повезли лікувати у Дніпро.

– Відлежалися в шпиталі трохи, виписалися раніше, попросили медиків – і вирішили, що потрібно повернутися на Луганщину, бо там потрібна наша допомога, – розповідає офіцер поліції.

Його вразило, що всього за пару сотень кілометрів від пекельних боїв люди п’ють каву, спокійно гуляють вулицями.

– Коли їдеш Сєвєродонецьком, бачиш трупи на узбіччях після обстрілів, люди ховають загиблих родичів на подвір’ї перед багатоповерхівками.

ЛЮДЕЙ ПРОСТО НА ВУЛИЦІ РОЗРИВАЄ, ТИ ЇХ ЗБИРАЄШ ПО ШМАТКАХ. ЗА БУХАНКУ ЧЕРСТВОГО ХЛІБА Б’ЮТЬСЯ. А В ТИЛУ ЛЮДИ ВЗАГАЛІ НЕ РОЗУМІЮТЬ, ЩО ТАКЕ ВІЙНА.

Коли я приїхав у Дніпро, був чумазий, як мавпа, у бронежилеті, з автоматом – вийшов на вулицю, а на мене дивляться: хто це такий? Хоча це нормальний вигляд на Луганщині.

Віктор Левченко з евакуйованими дітьми

“Була б моя воля – депортував би примусово”

Левченко і його “козаки”, як називає патрульних, миються вологими серветками. Коли пощастить – швидкий холодний душ, щоб зайве не витрачати дорогоцінну воду.

– Я вважаю, робота в таких умовах – це насамперед виховання кожного. Наприклад, на Луганщині все ще багато дітей. Вони бігають худі, голодні. Наш обов’язок – врятувати їх, зберегти їм життя чи хоча б нагодувати, якщо батьки не хочуть виїжджати. Бо примусово депортувати ми, на жаль, не можемо. Ми – не орки, які просто завантажують людей у вагони і везуть кудись у Сибір.

Евакуація з Луганщини людей з інвалідністю

Левченко розуміє, що його слова про бажану депортацію можуть когось шокувати. Але він чесно висловлює свою думку як громадянин, а не поліцейський: дітям не місце на війні, адже вони не мають ані безпеки, ані спокою і дитинства.

Патрульний залюбки вивіз би родини з дітьми силоміць, як вивозять злочинців.

ТОМУ ЩО СИДІТИ В ОБСТРІЛЮВАНИХ МІСТАХ ІЗ НЕПОВНОЛІТНІМИ – ЗЛОЧИН,

хоча це й не підпадає під жодну “офіційну” категорію протиправних діянь.

– Є двомісячні діти, які народилися вже під час бомбувань, у сховищах. І це дуже страшно. Я би рятував людей, попри їхнє небажання. Але з точки зору законодавства та демократії люди можуть самі обирати власну долю. Ми ж не русня, щоб чинити протиправну діяльність, – резюмує Левченко.

Він активний у соцмережах, робить багато фото та відео, щоб люди не забували, що в Україні війна, допомагали армії, сприяли порятунку нужденних.

На своїй сторінці в інстаграмі він часто пише: “Ваш пластмасовий поліцейський”, кепкуючи з тих, хто називає правоохоронців “селфі-копами”.

– Ця “пластмаса” зараз робить такі речі, що ніхто не скаже, що патрульні слабкі чи недолугі, – наголошує майор поліції.

Герої окупованої Луганщини

Від початку повномасштабного вторгнення, каже Левченко, він, як ніколи, утвердився, що українці – нація, яка показала світові, чого ми варті.

– Величезна орда на нас суне, а ми понад три місяці чинимо опір. Українці воюють на своєму характері, своїх принципах і своєму патріотизмі, і саме це зараз стримує цю навалу.

Звісно, серед українців є і зрадники, визнає офіцер, але їх небагато. За словами Віктора, жоден патрульний поліцейський Луганщини не зрадив присязі.

– У нас є люди, які звільнилися, яких ми звільнили, але на бік ворога ніхто не перейшов. І я вважаю, що це дуже добре. 99% – саме місцеві.

В окупованих за останні три місяці містах Луганщини залишаються колишні правоохоронці, які переховуються, намагаються вибратись.

Віктор Левченко з евакуйованими дітьми

Майору пишуть у соцмережах люди, які опинилися в окупації, просять допомогти виїхати, але, на жаль, посприяти їм немає змоги.

– Днями над залізничним вокзалом Херсона підняли український прапор. Такі випадки є і на Луганщині, хоча орки їх замовчують максимально. І це ті ситуації, які якнайкраще показують: на нас, на Україну, там чекають. Якщо чекають, ми там будемо, – переконаний Левченко, якого опір місцевих теж надихає на звершення.

Є випадки, коли з окупованих територіях лісами і полями, наражаючи себе на постійну небезпеку, люди виходили на український бік.

– Я спілкувався з таким. Чоловік вирішив, що хоче потрапити до рідних, які на заході України. Узяв рюкзак і вийшов, подолав 30-35 кілометрів, майже добу йшов. Ми його вивезли евакуаційним транспортом.

За словами Левченка, російські окупанти застосовують тактику випаленої землі. Можливо, припускають, що не зможуть утримати захоплені райони. Тож і депортують людей, грабують новітні лікарні, сільгосптехніку. Усе вивозять до Росії. Окупанти депортують людей у малозаселені регіони, звідки майже неможливо самотужки вибратися. Поліцейський припускає: росіяни сподіваються зламати наших людей і перетворити їх на частину свого “стада”.

Плани на Місхор

Патрульні Луганщини сплять по черзі, щоб почуватися безпечніше. Чи втомилися?

– Немає часу думати про втому. Ми багато чого робимо, але є козаки, які стоять зараз на передовій, і вони не втомилися, тому не втомилися і ми, – говорить Віктор.

Після перемоги він хоче взяти бодай пару тижнів відпустки, в яку не ходив уже майже два роки.

– Хочу поїхати в глухе-глухе село, де буде класний ставочок, красивий пейзаж, взяти з собою вудку, закинути її і ні про що не думати. Може, якесь м’ясо посмажити, червоне сухе вино. Я не рибалка, але чомусь саме ця думка мене гріє. Завжди було ніколи: служба, відрядження…

Майор уже склав перелік міст і сіл, куди хоче поїхати після перемоги. Звісно, святкувати її в Луганську та Донецьку. Та найбільше хоче повернутися в Місхор у Криму, де проходили тренування збірної, до якої входив Віктор, – плавати в морі і гуляти.

Джерело

 



Просьбы о помощи

Анонсы