Подписывайтесь на наш Телеграм канал https://t.me/molodostInUa

Новости

Чому під час війни доводиться частіше брати відповідальність за своїх батьків

Чому під час війни доводиться частіше брати відповідальність за своїх батьків

02 июля 2022

 

Під час війни багато українців приїжджають у своє рідне місто, вимушено живуть із батьками або разом виїздять за кордон. Збільшується вірогідність виникнення ситуації, коли вже дорослим дітям, які можуть мати власних дітей, доводиться знову жити з батьками. Часом у таких випадках доводиться нести відповідальність за всю родину – не лише за своїх дітей, але й за батьків.

Чому під час війни виникає чи посилюється парентифікація та як діяти, якщо відчуваєте, що стали батьками для своїх батьків, пояснюємо разом із психотерапевтом Іллею Полудьонним і сімейною терапевткою Софією Терлез.

Як виникає парентифікація

Парентифікація – це феномен, за якого дитина набуває статусу батьківської фігури для своїх батьків, вони наче міняються ролями. Дитина змушена обслуговувати емоційні потреби батьків, ставати для них підтримкою й опорою, простіше кажучи – дорослішати раніше, ніж вона до цього емоційно готова.

Парентифікація з’являється тоді, коли на момент дорослішання дитини батьки стикаються з обсягом відповідальності, з якою вони не в змозі впоратися. Це призводить до того, що батьки не можуть далі відігравати свою батьківську роль сповна і, щоб розрядити напругу, частину відповідальності перекладають на своїх дітей, пояснює психотерапевт Ілля Полудьонний.  

Що відчувають діти

Дитина наче стає партнером для своїх батьків. Вертикаль стосунків батько/мати – дитина перетворюється на горизонтальну взаємодію. Дитина відчуває себе дорослою та зрілою. У неї з’являється відчуття влади, вона бере відповідальність за батьківський настрій і за психологічне благополуччя батьків.

Через те, що дитина наче переймає роль батьків, вона змушена стримувати та «заморожувати» свої потреби – у підтримці, захисті, творчості. Всередині виникає бум несприйняття, і дитина виростає в людину, яка в дорослому життя захоче «наздогнати» невдоволені потреби.

З одного боку, «парентифіковані» діти вміють давати собі ради по життю, але з іншого – перебирають на себе надто багато обов’язків. На роботі намагаються бути ідеальними, часто жертвуючи власними інтересами. Так само жертвують усім у стосунках із близькими та партнерами. Парентифікація починає «заповзати» в усі сфери життя вже дорослих дітей, і найважче для них – перекласти відповідальність на інших і відпустити контроль, вважає сімейна терапевтка Софія Терлез.

Причини парентифікації

Парентифікація може розвинутися тоді, коли батьки мали недостатньо підтримки всередині родини та самі є емоційно незрілими (як розпізнати таких батьків, яких типів вони бувають і як впливають на життя дорослих дітей, можна прочитати у книжці «Дорослі діти емоційно незрілих батьків» Ліндсі К. Гібсон).

Батьки, які відчувають емоційний голод і бояться втратити любов до себе, часто не виставляють для дитини кордонів, або ці кордони розмиті. Вони постійно намагаються отримати увагу та проєктують свої потреби на дитину різними способами. Тут може працювати механізм профлексії (робити іншому те, що хотів би собі, очікуючи дій у відповідь).

Також такі батьки можуть почати обговорювати з дитиною «дорослі» проблеми, наприклад, своїх коханців. Дитячій психіці це складно «вивезти».  

Крім дитячих травм батьків, парентифікацію можуть спричинити і фінансові труднощі (коли дитина змушена рано піти працювати); хвороба когось із батьків (коли вони фізично не здатні виконувати свої обов’язки); алкоголізм (батьки присутні фізично, але морально та ментально відсутні).

Або, наприклад, багатодітна мати-одиначка має настільки багато функцій, що сама ледве справляється з власним емоційним станом. Тому вона просить старшу дитину приглядати за братами та сестрами. Таких ситуацій може побільшати під час війни.  

Що стається з парентифікацією під час війни

Якщо люди стикаються з цією проблемою під час війни, то, найімовірніше, прояви парентифікації були й раніше, коментує психотерапевт Ілля Полудьонний. Тобто війна не є причиною парентифікації, вона швидше посилює та пришвидшує цей процес.

В умовах сильного стресу люди можуть регресувати та повертатися до більш ранніх форм, відсторонюватися від ситуації та заперечувати реальність. Це може статися і з батьками, яких ми звикли сприймати дорослими. Під час війни вони також можуть стати інфантильними та розгубленими.  

Це необов’язково означає повну безпорадність батьків: прояви парентифікації можуть виникати й тоді, коли батьки постійно делегують дітям певні рішення, тому що ті їх швидше ухвалюють. Наприклад, якщо батьки та діти виїхали за кордон, то батьки, які не знають іноземної мови, можуть попросити дітей оформити за них документи.

Межа між делегуванням відповідальності та парентифікацією доволі тонка та лежить швидше в полі психологічних відчуттів, пояснює Ілля Полудьонний. Так, якщо дитина каже: «Я вже втомилася всіх заспокоювати» або «Якщо я цього не зроблю, ніхто не зробить», то, імовірно, прояви парентифікації присутні.

Попри те, що війна не є прямою причиною парентифікації, вона створює історичні умови, які нас формують. Ці умови можуть спричинити емоційну незрілість батьків, а в подальшому – і дітей. Це може призвести до «замкненого кола» парентифікації в наступних поколінь.

 

Наприклад, сучасне покоління 30–40 років – це діти дітей Другої світової війни, які зі зрозумілих причин не змогли задовольнити всі свої емоційні потреби, тому були змушені перекладати частину відповідальності на дітей. Відповідно, з їхніми дітьми й онуками може повторюватися те саме, бо їм передався «емоційний голод».

Про «спадкову парентифікацію» говорить і сімейна психотерапевтка Софія Терлез. За її словами, парентифікація має подвійне обличчя: оскільки дитина бере відповідальність за того, за кого не мала б її брати, з часом вона може розучитися брати відповідальність за саму себе та почне просити про це вже своїх дітей.

Війна може загострити парентифікацію, бо позбавляє нас відчуття контролю. Своєю чергою це викликає бажання контролювати все навколо ще більше, зокрема й своїх дітей. Водночас війна може спонукати батьків і дітей і до посттравматичного зростання – переосмислення своїх цінностей і ролей у житті.  

Коли парентифікація стає патологічною  

Якщо парентифікація триває певний період (наприклад, мама з’їздила у відпустку та повернулася), то нічого страшного не трапиться. Це навіть корисно, адже дитина може приміряти на себе роль дорослого, коментує сімейна терапевтка Софія Терлез.

Патологічною парентифікація стає тоді, коли вже доросла дитина постійно відмовляється від своїх потреб, щоби подбати про батьків. Вона наче психологічно застрягає в одній ролі та не може бути гнучкою. Так, у відповідь на скарги батьків один раз можна приїхати, полити вазони, купити їм гречку та розчесати кота. Але наступного разу за потреби можна сказати: «Мені шкода, але в мене запланована поїздка з друзями» або «Я маю займатися іншими справами».  

Як підтримати себе, якщо довелося стати батьками для своїх батьків

Коли люди старіють, вони можуть регресувати та фактично ставати дітьми. Це закономірний процес, тому рано чи пізно всім нам доведеться взяти відповідальність за своїх батьків. Але поки вони здатні брати відповідальність самі, не варто забирати в них цю можливість, яка дає змогу відчувати себе впевнено.

Попри те, що парентифікація неминуча, вона не має тривати протягом усього життя дитини. Що робити, якщо помітили, що процес парентифікації почався або загострився під час війни?

Зізнатися собі в тому, що це є, та не засуджувати себе. Прийняти відчуття, що ви завжди маєте відповідати очікуванням своїх батьків. Це буває важко, якщо немає коригуючих стосунків, тобто таких, де партнери чи друзі нам співпереживають і кажуть: «Я так само себе почуваю». Але завжди можна самому собі поставити запитання: «Чи справді я хороша та гідна людина, якщо не відповідаю претензіям і бажанням інших?» Ми часто задоволені собою лише тоді, коли нами задоволені інші.

Якщо ви усвідомили цей процес, краще не займатися примусовою психоедукацією батьків, тобто не говорити їм прямо про свої потреби та не надсилати психологічні статті. Є велика ймовірність, що вони вас не зрозуміють. Краще м’яко та з розумінням повертати їм відповідальність. Наприклад, ставити відкриті запитання про те, чому мама або тато не можуть зробити певну справу самостійно.

Спробувати брати відповідальність за себе і за свій моральний стан, розвивати почуття власної гідності в контакті з людьми, які трапляються в житті. Важливо мати такі стосунки, де дбаєте не лише ви, а й де отримуєте щось взамін.

Забезпечити самому собі підтримку, навіть якщо вона буде здаватися неприродною. Це можуть бути сеанси з психотерапевтом або розмови з друзями, а може бути похід на масаж чи манікюр. Піклування про себе – це теж дорослість.

Вікторія Кудряшова

 



Просьбы о помощи

Анонсы