Подписывайтесь на наш Телеграм канал https://t.me/molodostInUa

Новости

Ніка Шурда з Маріуполя стала чемпіонкою Європи. І присвятила перемогу батькові, який у полоні

Ніка Шурда з Маріуполя стала чемпіонкою Європи. І присвятила перемогу батькові, який у полоні

08 сентября 2022

 

Дмитро Шурда — тренер з боксу з багаторічним досвідом, який виховував чемпіонів України з юних маріупольців. Повномасштабну війну він зустрів на змаганнях в іншій області, але потім повернувся до рідного Маріуполя. До середині березня він займався волонтерством, а коли спробував виїхати з міста, 56-річного чоловіка заарештували. Зараз він перебуває в донецькому слідчому ізоляторі. Поки Дмитро Васильович в полоні, його молодша донька Ніка Шурда стала чемпіонкою Європи зі стрибків у воду. Свою перемогу 18-річна дівчина присвятила батькові, якого не бачила багато місяців. 

Тато повернувся зі змагань вже в оточений Маріуполь

Весь свій час Дмитро — суддя міжнародної категорії, секретар маріупольської Федерації боксу — займався вихованням молодих спортсменів. Тренування проводив у двох спортивних комплексах Маріуполя. Здебільшого працював з хлопцями віком від 7 до 19 років. Але тренував і дівчат. Молодша донька Ніка каже, з усіх своїх підопічних тато перш за все виховував чемних, гідних, дисциплінованих людей, а вже потім спортсменів.

«У нього займалися і дівчата, але переважно все ж таки хлопці. На тренуваннях тато не ділив спортсменів за статтю чи віком. Було таке, що він проводив тренування старших разом з молодшими. І це, на мій погляд, дуже важливо для молоді. Тоді вони бачать, чого можна досягти і на кого рівнятися. Я ним як батьком і як тренером дуже пишаюсь. Від його спортсменів неодноразово чула, що він дуже приємна людина і професіонал своєї справи», — каже Ніка.

Автор: архів Ніки Шурди

24 лютого Дмитро Васильович перебував у Луцьку на чемпіонаті України з боксу серед молоді. А Ніка з мамою, перебуваючи в центрі Маріуполя, про всяк випадок зібрали тривожну валізку. Одразу згадався 2014 рік. Хоча тоді бої велися тільки на околиці міста. Ситуація в Маріуполі почала стрімко погіршуватися.

«Через те, що зник зв'язок, не знали, де зараз тато. А 5 березня він добрався до Маріуполя. Ви навіть не уявляєте, як ми раді були його бачити. Батько одразу почав допомагати в одному волонтерському центрі, яким керував Дмитро Чичера. Згодом приєдналися і я з мамою. Ми працювали на продуктовому складі: фасували замовлення для великих груп людей, які ховалися у сховищах. Там були з ранку до вечора. Ця робота допомагала нам відволікатися від жахливої реальності, адже на місто з літаків вже почали скидати авіабомби».

У полоні стався інфаркт

12 березня родина з коридору перемістилася в підвал — одночасно у два сусідні будинки прилетіли бомби. Потім були влучання в школу, яка була за 300 метрів від будинку, де мешкала сім’я Шурда. Ніка згадує, що за весь цей час вона жодного разу не плакала. І вже розплакалася, коли дізналася про від’їзд.

«Я з мамою поїхала 15 березня, а тато залишився в Маріуполі. Просто на той момент в автівці його друга було тільки два місця. Всього в звичайній легковій машині нас було восьмеро. Батько сказав, що приєднається до нас згодом. Дорога з Маріуполя до Запоріжжя зайняли три доби».

І вже на підконтрольній території вони дізналися, що 17 березня їхнього батька і чоловіка затримали на блокпосту у Мангуші.

«Потім ми дізналися, що він знаходиться в сумнозвісній Оленівській колонії. А потім тато зателефонував, це сталося в двадцятих числах квітня. Дзвонив з донецької лікарні, йому санітарка дала свій телефон. Ми були дуже раді його почути. Він розповів, що у нього стався обширний інфаркт. Дивно, бо тато майже не вживав алкоголь, вів здоровий образ життя, слідкував за своїм тілом. То, мабуть, через стрес та переживання.  

З лікарні він нам телефонував раз на три дні з різних номерів, ми спілкувалися про те, як він почувається. Гострих тем навіть не торкалися, бо поруч була охорона. Батько сподівався, що його відпустять після лікарні, він же цивільна людина.

29 квітня, у мій день народження, він зателефонував, привітав мене з 18-річчям. Сказав, що, мабуть, його сьогодні випишуть з лікарні та відпустять. Я більш за все цього бажала, це міг би бути найкращий подарунок мені на день народження. Але, на жаль, цього не сталося. З джерел, які нам надавали інформацію, ми дізналися, що татуся відвезли в донецьке СІЗО. Він просив, щоб йому передали якусь їжу, ліки та одяг, бо у нього з собою нічого не було».

Мрію поїхати на Олімпіаду

Зараз Ніка з мамою живе в хорватському місті Задар. Тут дівчина готувалася до чемпіонату Європи серед юніорів зі стрибків у воду, якій відбувся наприкінці липня.

«Я з п’яти років займаюся цим видом спорту. Це було спільне рішення батьків, вони відвели мене в секцію, мені сподобалося — і я залишилася. За цей час я стала багаторазовою чемпіонкою України, медалісткою міжнародних турнірів та фіналісткою юнацького чемпіонату світу. Але головну нагороду отримала нещодавно в столиці Румунії. Зі своєю напарницею Анною Арнаутовою в Бухаресті завоювала золоту медаль. На змаганні було 11 пар, дисципліна — синхронні стрибки з висоти три метра. Змагання були емоційними і дуже важливими, тому що я останній рік виступаю в юніорах. На цих змаганнях показала свій найкращий результат за всі роки тренування. У 2019 році був нещасний випадок на тренуванні, отримала серйозні травми — чотири переломи рук. Через це довго не займалася. Під час відновлювання неодноразово чула від різних людей, навіщо мені цей спорт, мовляв, знову покалічишся. Але ще коли лежала в лікарні, розуміла, що я повернуся. Після травми отримала звання майстра спорту».

Автор: архів Ніки Шурди

На зборах в Хорватії Ніка опинилася завдяки Федерації України зі стрибків у воду та особисто головному тренеру Іллі Кваші. Маріупольська спортсменка зізнається, що саме тренування допомагають їй не думати про невирішені проблеми — про те, що тато у полоні, що більше нема дому і про те, що відбувається в країні.

«Повноцінно тренуватися почала вже після переїзду в Хорватію. Готувалися ми 2,5 місяці — це не так багато, але нам вдалося перемогти. Наступна мета — потрапити у складі збірної на Олімпіаду в Париж, яка відбудеться в 2024 році».

Татуювання на згадку про рідний Маріуполь

Золоту нагороду з європейського чемпіонату Ніка присвятила своєму татові, якого з невідомих причин вже понад п'ять місяців утримують в слідчому ізоляторі.

«Ми залишили заявки на списки обміну, але зараз не дуже це рухається, його немає у списках військовополонених. Тому для нас зараз важливо оприлюднювати всю інформацію про нього, щоб ця справа добігла до кінця і батька випустили на свободу. Ми дуже хочемо побачити його живим і здоровим, міцно обійняти. Останні обійми були ще в холодному Маріуполі. Я так міцно ніколи батька не обіймала, у мене ледве серце витримало. Мені дуже боляче, що зараз він не може насолоджуватися життям, тому що його утримують незаконно, як і всіх інших цивільних. Я дуже засмучена, що він не бачить того, що я досягла за весь цей час. Він багато мене підтримував, дуже радів за мої досягнення. Зараз я досягла того, заради чого працювала всі ці довгі роки. Тому для мене важливо, щоб батько це знав. Я вірю, що скоро його випустять і ми зможемо побачитись, поговорити, обійнятися і що ми будемо разом, як і раніше!»

На згадку про рідний Маріуполь та Україну Ніка ще до від’їзду за кордон зробила татуювання.

Автор: архів Ніки Шурди

«Для мене це велике нагадування про те, що вся Україна — це мій дім. Сердечком позначені Маріуполь і Донецька область. Це нагадування про емоції, які колись там були, і я вірю, що ще будуть. Останні декілька років Маріуполь перетворився в інноваційне місто, у нас з’явилися нові парки, майданчики. Я обожнюю це місто, там була неймовірна енергетика, і сподіваюсь, що ще буде. Не знаю, як це пояснити, але я дуже хочу додому, дуже сумую за життям у Маріуполі. І я ніколи в житті так не любила своє місто, як люблю його зараз». 

Джерело 

 

 

 

 

 

 

 



Анонсы