Подписывайтесь на наш Телеграм канал https://t.me/molodostInUa

Новости

Життя на атомному реакторі

Життя на атомному реакторі

12 сентября 2022

 

Будні окупованої росіянами ЗАЕС

«Спочатку нам здавалося, що наша АЕС — найбезпечніше місце в Україні, що саме тут точно нічого не трапиться, і якщо десь і можна сховатися, то тільки в нас.

Коли 4 березня, через тиждень нашого спротиву, станцію окупували, ми думали: ну, захопили, але нічого злого не зроблять, це ж атомна.

Коли почалися заворушення, ми знову думали: ну, стріляти ж вони не будуть.

Коли почали стріляти, ми думали: ну, не битимуть же снарядами по атомних блоках.

Коли почали бити по атомних блоках, ми зрозуміли: вони можуть зробити геть усе».

ЗЕнергодаром немає українського телефонного зв’язку. Його можна спіймати лиш де-не-де, на горищах. Тому наша співрозмовниця (назвемо її Ритою задля безпеки) розповідала про життя міста енергетиків із перервами та зривами зв’язку. Вона залишилась у місті, бо її діти й онуки покинули окуповану територію, а жінка для себе вирішила — стерегтиме їхні квартири, дачі, тамтешнє майно. Інакше росіяни все рознесуть. Сказала, що залишить Енергодар, коли оголосять загальну евакуацію. А поки що буде в місті, яке стало рідним із 1980-го…

Енергодар — одне з наймолодших міст України. Його заснували у 1970 році, коли розпочали будівництво найбільшої в Європі АЕС — Запорізької, що її відкрили 1984-го. Місто живе за ритмом атомної станції. Всі встають о 4-й годині ранку, о 5-й їдуть на роботу, адже о 7-й на станції починається робоча зміна. Школи й садочки у місті починали працювати із пів сьомої. Увечері в Енергодарі немає галасливих нічних гулянок, бо зранку всім на роботу.

— До Енергодару веде лиш одна дорога, що сполучає місто з неокупованою Україною: на Василівку, а потім — на Запоріжжя, — розповідає Рита. — Зараз там найбільший в області блокпост. 900 машин стоять на виїзд у вільну від окупантів Україну, на день пропускають до сотні. А запускають на окуповану територію волонтерів і підприємців — лише 30 машин на день. Машини із Запоріжжя записуються в чергу заздалегідь і задовго, аби приїхати і пройти блокпост.

Ритин син із невісткою та 6-річною онукою чотири доби стояли в черзі на блокпості, щоб виїхати з Енергодару до Запоріжжя. А коли пройшли його, онука спитала маму, чи не перевірятимуть більше їхню машину. Всю дорогу дитина була налякана, що росіяни заберуть у неї рюкзачок з іграшками. Чула-бо, як дорослі постійно дорогою щось ховали: аби не забрали на блокпостах. Невістка пообіцяла, що не дозволить нікому забрати її рюкзачок. «І в машині ми більше не будемо спати?» — «Не будеш, моя дівчинко, не будеш…»

Катівня на Запорізькій АЕС

Рита каже, окупанти навмисно підтримують таке скупчення в одному місці, щоб ЗСУ не могли стріляти по цій єдиній дорозі. Прикриваючись цивільними, їздять самі.

— Проходячи російський блокпост, стараємося бути спокійними. Не раз бувало, людина зі зневагою давала окупантам свій паспорт на перевірку, або не дивилася в очі, або вчасно не знімала окулярів, або розмовляла телефоном під час перевірки — і все, таких виводили з автобуса й відправляли «на підвал». Чоловіка моєї подруги забрали вчора, бо він, розмовляючи з друзями, просто рукою показав, звідки летять снаряди на станцію. Моніторять соціальні мережі, і будь-яке слово може стати приводом для «підвалу» на 15 діб. Туди ж запроторюють за порушення комендантської години. За проукраїнську позицію б’ють по нирках, вивозять у ліс, до дерева прив’язують, змушують копати могилу. Люди сидять по два-три місяці, їм не дають спати, б’ють струмом, мішка з голови днями не знімають. Через підвал пройшло вже понад 300 співробітників атомної станції. «Життя в окупації» — ніколи б не подумала, що говоритиму так про своє життя у ХХІ столітті.

Місцеві намагаються пересуватись велосипедами чи громадським транспортом, адже власні автівки, особливо дорожчих марок, можуть забрати. Тому власники машин поховали їх на дачах і в гаражах.

— Ці рашисти намагаються з нами бути ввічливими. Заходять в автобус: «Добрый день, товарищи». А всі мовчать. «Показываем документы». Всі мовчки показують. «Счастливого пути, товарищи» — і могильна тиша, ніхто не озивається. А якщо якась бабка відповість, мовляв, «И вам всего хорошего», то її дорогою облають так, що вийде на найближчій зупинці.

Енергодар хоче додому

Усі розуміють, що так не має бути.

— Ми віримо, що це не назавжди. Ми не хочемо жити в минулому. За ці місяці нас відкинули на 30 років назад. З цими їхніми червоними прапорами, демонстраціями, рекетом, бандитизмом… — говорить Рита.

У 30-тисячному містечку люди знають одне про одного все. У перші дні окупації одразу з’явились місцеві колаборанти, які передали росіянам списки всіх підприємців. Усіх, хто мав якісь статки, бізнес, магазини, гроші, гарні будинки.

Окупанти відразу пройшлися всіма з цього списку. Якщо люди встигли виїхати, росіяни виламували двері й виносили сейфи та цінні речі.

Потім зібрали підприємців, які залишились у місті, і наказали або віддати свій бізнес, або платити відсоток. У людей старшого покоління бізнес забирали одразу й «великодушно» дозволяли працювати там безоплатно.

На початку окупації місцеві магазини спорожніли. Водночас у місті з’явилися «люди кавказької зовнішності», які почали продавати на вулицях продукти, горілку, шкарпетки… З машин, як на початку 90-х.

— Ціни дуже високі. Наприклад, 200-грамова банка згущеного молока коштує 180 гривень, — розповідає Рита. — Всі товари на 90% російські і просто огидної якості. Вони-то звикли їсти таке. А в нас же все натуральне було. Дивіться, навіть звичайний 9-відсотковий оцет. Енергодарські господині жаліються, що їм усі кришки з консервації позривало, бо там не 9% оцет, а сама вода.

Представники місцевого бізнесу домовилися з окупаційною владою, щоб їм дозволили привозити в місто хліб, м’ясо, продукти з навколишніх сіл.

— В одному кінці міста продавали хліб, в іншому — молочне, ще десь можна було купити овочі та м’ясо. Тобто, аби купити звичайні продукти, треба витратити цілий день, обійти все місто, — бідкається жінка.

Дешево продають лише продукцію з балаганів (так в Енергодарі називають домашні теплиці). Оскільки везти в інші міста не було як, то огірки, наприклад, продавали по 2 гривні за кілограм.

«Якби ми всі виїхали, у світі була б нова Фукусіма…»

— Якби всі працівники атомної евакуювалися, ми би сьогодні з вами не говорили вже, — переконаний працівник станції, що поспілкувався з нами на умовах анонімності.

25 серпня, вперше за 38 років існування атомної станції, її відімкнули від енергосистеми України. Подібне сталось у 2011-му на АЕС у японській Фукусімі — тоді там не змогли локалізувати проблему, і загинули тисячі людей. В Україні живлення відновили, тому цього разу — «пронесло». Втім, немає жодних гарантій, що ЗАЕС знову не опиниться на межі катастрофи. Адже станція, як і раніше, захоплена ворогом.

Чим це могло обернутись для українців, розповідає наш анонімний співрозмовник. 

— Наша станція не тільки виробляє електроенергію, вона й сама є великим споживачем цієї енергії, аби охолоджувати реактори, — пояснює працівник станції. — За останні три тижні ми мали тільки одну лінію видачі електроенергії , і саме 25 серпня відбулося її відімкнення, коли ми втратили зв’язок з енергосистемою України. А оскільки споживання було чимале, терміново було необхідно охолоджувати реактори. За повного знеструмлення запускаються дизелі, що дозволяє нам перевести реакторні установки в безпечний контрольований стан.

Чоловік каже, за 38 років роботи станції такого не було ще жодного разу.

— Три системи безпеки станції, в теорії, мають забезпечити перехід на безпечний режим упродовж трьох діб. Якби протягом цих трьох діб ми не налагодили систему, нас чекали б радіоактивні проблеми.

Якщо палива не охолоджувати, воно починає плавитись, температура сягає 3000 градусів, плавиться корпус реактора й бетонні конструкції, що призводить до теплового вибуху. Тож коли після зупинки реактора йде колосальне енерговиділення, його необхідно виводити. А втративши енергопостачання, станція не може його виводити. Усе відбувається дуже швидко, тому зупинити процес нереально.

«Для нас росіяни — промислові туристи»

Наш співрозмовник каже: окупанти не втручаються в роботу персоналу ЗАЕС. Суто технічна частина лишається під контролем українських працівників.

— Для нас вони — промислові туристи, бо не впливають на технічний процес, — каже він. — Грають у карти на підвіконнях, у телефонах сидять. Можуть ходити у нас за спинами, дивитися, що ми робимо. Наші енергетики постійно напружені. Ніхто не знає, що може прийти в голову озброєним нелюдам.

25 серпня, коли станція «сіла на нуль», як кажуть енергетики, все українське керівництво кинулось рятувати ситуацію. Росгвардія не пропускала їх через прохідну в позаробочий час. Кричали, що стрілятимуть. І тоді один з чоловіків вигукнув: «Плювати, можете стріляти, мені треба рятувати людей». І пішов прямо на дуло автомата. Окупанти не наважились вистрелити, і за ним пішли всі його колеги.

— Не треба нас жаліти або співчувати. Ми вдома, на рідній землі, ми працюємо на українському підприємстві і отримуємо українську зарплату. Ми віримо, як ніколи, що вони підуть геть.

Джерело

 

 



Анонсы