Подписывайтесь на наш Телеграм канал https://t.me/molodostInUa

Новости

Як додали сирітство і безпритульність після двох світовий воєн

Як додали сирітство і безпритульність після двох світовий воєн

13 сентября 2022

 

З кінця лютого 2022 року понад 3 мільйони дітей в Україні стали внутрішніми переселенцями, ще 2,2 мільйони виїхали за кордон. За 5 місяців після повномасштабного вторгнення Росії, тільки за офіційними даними, загинуло 350 дітей, ще 650 зазнали поранень. Тисячі втратили одного або двох батьків. Життя і здоров’я десятків тисяч дітей досі у небезпеці. Наслідки війни нагадуватимуть про себе ще довгі десятиліття.

Розповідаємо, як долали проблему сирітства та безпритульності в Україні та за кордоном після двох світових воєн.

 «Не було посмішок — лише мовчання». Соціальна криза після Першої світової

Під кінець Першої світової війни вся Європа переживала потужну соціальну кризу. Мільйони біженців, військовополонених, внутрішніх переселенців наповнили майже всі європейські країни. Величезна кількість жертв на фронті і в тилу призвела до небаченого масштабу сирітства і безпритульності дітей. Американський солдат Вільям Грув згадував, як вперше побачив групу «дітей війни» у післявоєнній Польщі: «Вони виглядали як маленькі старі чоловіки та жінки… Здавалося, що багато хто з них несе тягар років на своїх маленьких серйозних обличчях. Там не було посмішок  лише мовчання. Ця малеча впродовж кількох років пройшла через такі страждання, які переживають люди впродовж всього життя»

Діти-сироти у Франції. 1918 р. Фото з сайту https://www.theworldwar.org/

Після війни кожній країні довелося вигадувати свій рецепт, як подолати важкі соціальні наслідки. У Франції, наприклад, у 1918 році налічувалося близько мільйона сиріт та напівсиріт. Ще під час війни уряд почав думати, як допомогти осиротілим дітям. Для цього у липні 1917 року у країні був введений спеціальний статус для дітей, які втратили одного або обох батьків. Їх називали «підопічними нації» (фр. pupilles de la Nation). 

Вважалося, що державна допомога має замінити батьківське піклування. На практиці все зводилося до низки пільг. Діти-сироти чи напівсироти мали змогу безплатно навчатися та отримувати медичні послуги. Також уряд надавав систематичну фінансову допомогу і всіляко сприяв «підопічним нації» у працевлаштуванні. Значну підтримку «дітям війни» також надавали благодійні організації.

Однак чи не найбільшою допомогою для осиротілих було усиновлення та удочеріння. Часто такий обов’язок брали на себе вдови. З одного боку, вони виконували важливу соціальну місію, з іншого — отримували грошову допомогу від держави, яка допомагала облаштувати післявоєнне життя. 

У радянській Україні: виживання, а не виховання 

Бойові дії на заході Європи закінчилися у 1918-му, а в Україні ще більше двох років не припинялося військове протистояння. Врешті, перемогли більшовики, які змусили всіх жити по-новому. Соціальні проблеми теж вирішили розв’язувати по-революційному. 

Передусім більшовицький режим оголосив сім’ю буржуазним пережитком. На найвищому рівні зазначалося, що «стихійний процес розпаду сім’ї вимагає сімейне виховання замінити соціальним. Основною й найпридатнішою для досягнення зазначеної мети формою дитячого колективу є дитячий будинок».

Ще у 1920 році Наркомат освіти УСРР публікував у розпорядженнях: «Покрити всю завойовану робітничо-селянською кров’ю землю дитячими будинками …, це той маяк, який світить провідною зіркою для всієї пролетарської виховної системи».

Дитячий притулок у Брест-Литовську 1919 р. © ICRC

Передбачалося, що всі діти у радянській Україні навчатимуться у дитячих будинках, де в інтернатних умовах планували виховати «нову людину», позбавлену тягаря минулого і згубного впливу сімейного середовища, яке прививало дітям цінності, несумісні з комуністичною ідеєю. 

Декілька місяців експерименту показали: втілити цей задум нереально. Дитячі будинки залишили тільки для сиріт і безпритульних дітей. У 1920 році в Україні таких налічувалося понад 1,5 мільйона. Умови життя і навчання були жахливими. Так, огляд одного з дитячих будинків Бахмута у 1921 році засвідчив:  «Переведені сюди діти в кількості 16 осіб, у дуже холодну та погано обладнану кімнату, де всі діти згодом захворіли через сирість та холод…, протягом наступних двох тижнів з 16 дітей померло 10… 

Діти утримуються незадовільно, змушені вдвох спати на одному ліжку. Причина  не вистачає соломи для матраців, теплого одягу немає, капелюхи для хлопчиків, хустини та панчохи для дівчат відсутні повністю… Туалети — в брудному та неробочому виді, ями переповнені. За відсутності пального все життя притулку паралізоване, немає можливості вести роботу в швальні та інших майстернях… Діти їдять у їдальні з тарілок, що стоять перед ними, вони руками виловлюють кльоцки, а юшку п’ють через край, бо в їдальні відсутні ложки».

План із виховання людини «світлого комуністичного майбутнього» розбився об реалії післявоєнної і післяреволюційної розрухи. Йшлося не про виховання, а про виживання. Неспроста керівництво дитячих будинків закликало облаштовувати земельні ділянки та майстерні, які мали б допомогти забезпечити навчальні заклади найнеобхіднішим. Оскільки більшість дитячих будинків початку 1920-х років організовували у конфіскованих поміщицьких маєтках чи садибах заможних міщан, то для цього була необхідна матеріальна база. Щоправда, продуктивність дитячої праці була вкрай низькою, а вихованці дитбудинків були приречені на злидні.

Безпритульні на параді. 1925 р. 

Попри труднощі, система притулків швидко зростала. Уже наприкінці 1922 року в Україні діяло 1511 дитячих будинків, 33 трудові колонії, 14 трудових комун, 9 дитячих містечок, 22 будинки для підлітків. Робота цих навчальних закладів зводилася до того, щоб якомога швидше підготувати вихованців до роботи і працевлаштувати.

Поступово осиротілі діти входили у доросле життя, завдяки спеціалізованим закладам падав рівень безпритульності. Врешті, у 1935 році радянський уряд опублікував постанову «Про ліквідацію дитячої безпритульності і бездоглядності». Документ офіційно затверджував, що соціальну проблему подолано, водночас посилювалися міри відповідальності батьків та опікунів за неповнолітніх дітей. Дитбудинків різко поменшало, державні заклади так і не змогли замінити родину. 

Після Другої світової. Різні світи — різні моделі

Друга світова принесла в Україну чергову хвилю сирітства та дитячої безпритульності. Серйозно вирішувати їх почали тільки після завершення бойових дій. За офіційною статистикою, на кінець Другої світової в Україні налічувалося понад 1,3 мільйона дітей-сиріт і напівсиріт. У радянській Україні не вигадували нічого нового і звернулися до відпрацьованої моделі дитячих будинків.

Також повторилися типові проблеми. Наприклад, у дитячому будинку № 7 у Чернівцях навесні 1946 року під час перевірки зафіксували, що діти спали по двоє на ліжку, постільна білизна та одяг дітей були старі та брудні. Майже всі вихованці дитбудинку хворіли на коросту, епідермію та стригучий лишай.

Водночас з’явилися нові розпорядження щодо влаштування майбутнього дітей-сиріт. Йшлося перш за все про хлопчиків, після 7-го класу їх автоматично направляли у ремісничі училища. З осені 1953 року ці навчальні заклади спочатку приймали вихованців дитячих будинків, а вже потім всіх інших абітурієнтів. У середині 1950-х років радянська влада заявила, що повністю вирішила дитячі соціальні проблеми.

Працівники та вихованці дитячого будинку в с. Івановичі Житомирської області. кін. 1940-х-поч. 1950-х. Фото з сайту https://pulyny.news/

У 1956-му комуністична партія також оголосила рішення про створення нових навчально-виховних установ для соціально незахищених дітей. Так з’явилися школи-інтернати. Їхнє завдання було чітким: виховувати дітей  «у дусі високих ідеалів комунізму, із моральними цінностями будівників нового суспільства». Попри задекларовані високі ідеали, практика розчаровувала. Часто після шкіл-інтернатів молодь входила у доросле життя озлобленими на суспільство напівпрофесійними жебраками і волоцюгами, а подекуди — відчайдушними злочинцями-рецидивістами. 

Інший шлях

Розруха у післявоєнній Європі викликала серйозні дискусії щодо майбутнього сотень тисяч сиріт і безпритульних дітей. Звичним вирішенням проблеми були притулки, де діти опинялися під наглядом вихователя чи наглядача, а щоденний побут подекуди нагадував в’язницю.

Альтернативу старій системі запропонував австрієць Герман Гмайнер. Він стверджував, що для осиротілих дітей потрібно створювати середовище, максимальне схоже на сімейне.

Гмайнер запитував і одразу ж відповідав: «Чого насамперед потребують осиротілі і покинуті діти?  — Звісно ж, це родина, родина у якій вони можуть нормально розвиватися». Поступово він розробив концепцію дитячого містечка, де сиротами опікувалася турботлива вихователька (яка замінювала рідних батьків). Дитина у новій родині мала братів та сестер, а рідні брати й сестри й надалі жили разом. Нова сім’я отримувала будинок, де було достатньо простору для всіх. Будинки з прийомними родинами утворювали дитяче містечко на чолі з директором, який займався всіма адміністративними справами.

Дитяче містечко в Імсті. Фото з сайту https://www.sos-kinderdoerfer.de/

Ентузіаст вирішив на практиці втілити свою ідею. Спершу, у лютому 1948 року, він звернувся до багатьох державних, релігійних та приватних організацій, однак відгуку не було. Поступово Гмайнер зібрав довкола себе однодумців, і без жодної допомоги з боку держави почав реалізовувати свій задум. Знадобилося близько трьох років, щоб перша родина заселилася у будинок дитячого містечка в австрійському місті Імст. Так розпочала свою роботу нині міжнародна організація СОС Дитячі Містечка (SOS-Kinderdorf).

Дітей у містечках не ізолювали від суспільства. Вони разом із усіма відвідували школи, могли вільно пересуватися містом, гратися з іншими дітьми чи виконувати звичайні домашні справи. Поступово нова ідея завойовувала популярність у Європі та світі.

Упродовж кількох десятиліть діяльність організації поширилася на країни Азії, Африки та Південної Америки (з 2003-го СОС Дитячі Містечка також працює в Україні). Модель дитячих містечок довела свою ефективність, нині важко знайти кращу альтернативу для виховання дітей мов у родині.

Попри всі зусилля державних, приватних і міжнародних організацій, тисячі дітей досі перебувають у небезпеці та часто залишаються наодинці з труднощами, особливо через війну. Події останніх років засвідчують: ця соціальна проблема далека від вирішення. Упродовж десятиліття громадянської війни у Сирії 28 тисяч дітей загинуло, понад 800 тисяч стали сиротами та напівсиротами, мільйони — біженцями. Нині ж трагедія втраченого дитинства знову повторюється на наших очах. Тепер — в Україні.

Тарас Самчук

 



Анонсы