Подписывайтесь на наш Телеграм канал https://t.me/molodostInUa

Новости

Я кричу на дітей

Я кричу на дітей

06 октября 2022

 

«Я часто підвищую голос або кричу й ненавиджу себе за це, але мені не вдається це змінити», — написала нам до редакції читачка Мія, мама двох школярів і маленької дівчинки. Далі у своєму листі вона дивується сама собі: «Я завжди була неконфліктною. Мені було краще пристосуватися, ніж допустити, аби десь була неприємна атмосфера, а тепер я живу в неприємній атмосфері (хай навіть лише на хвилину) кожного дня. Інколи мені найбільше хочеться втекти від того всього, щоби тільки не почуватися монстром. І тому я хочу запитати: як живуть люди деінде? Чи правда, що іншим вдається виховувати з повагою? Не кричати, пояснювати, чекати?»

Дякую, Міє, за ваше запитання. Подібні скарги я часто чую від батьків, і мені здається, що над ними варто задуматися. Ви не пишете, що конкретно є причиною вашого крику — чи то неадекватна поведінка дітей, чи дрібниці, які просто стаються. Переважно це буває десь посередині.

Діти можуть утнути щось таке, чого не повинні були б робити: вони істерять або сваряться одне з одним, що негарно й неприємно, але в принципі тут немає нічого такого, з чим ми не могли би впоратися спокійно. Часто стається так, що ми кричимо, коли дитина, наприклад:

  • - кричить, реве, істерить,
  • - поводиться агресивно: б’є брата чи сестру, нищить іграшки…,
  • - злиться щодо їжі, кидає її на землю, каже про неї «фу», «гидота» тощо,
  • - обманює,
  • - невдячна,
  • - відмовляється слухати, ігнорує нас…

З десятьма подібними інцидентами ми впоралися як зразкові мами чи тати — спокійно, можливо, навіть витончено. Але от це вже водинадцяте, ми втомлені, перенапружені, розчаровані, тому просто зриваємося. Дитяча поведінка є радше приводом, ніж причиною нашого крику, горезвісною останньою краплею.

Інколи може бути корисно усвідомити, що саме є справжньою причиною нашого крику, з чого випливає наша роздратованість. Ми втомлені? У стресі чи під тиском? Боїмося чогось? Нам згадалася якась чутлива, болісна подія з минулого? Дитина зачепила наші цінності? Ми злимося на когось іншого?

Ліки й отрута

Крик — дієвий засіб у вихованні. Коли малеча рветься на автодорогу, коли діти серйозно травмуються, коли відбувається щось справді погане, що не можна зупинити по‑іншому, наш крик діє як різкий стоп‑знак. Чудово, що він у нас є! Справді. Крик — це дуже ок.

Проблема в тому, що у вихованні ми часто зловживаємо ним. Через нестачу енергії чи винахідливості ми обираємо великий калібр — щось, що працює практично як магія. Та от тільки так ми використовуємо свій козир у ситуаціях, із якими могли би справитися по‑іншому. Коли ми часто кричимо, або діти стають нечутливими і крик перестає працювати, або ж ми мусимо стати ще твердішими: кричимо гучніше, довше, обираємо сильніші слова. Перший варіант поганий, другий — ще гірший.

Часто різниця між ліками й отрутою часто полягає тільки в порції. Крик є ліками у випадках, коли ми вживаємо його винятково, у ситуаціях, що вимагають нашого різкого «ні» чи то для захисту життя або здоров‘я нашої дитини, чи когось іншого. Він отруйний, коли батьки кричать часто неприємні та образливі речі. Коли ми потім просимо вибачення, це ок, але дитячі травми неможливо стерти; вибачення діє більше як дмухання на хворе місце, як пластир. Маленьку рану він вилікує, але на велику його не вистачить.

Неприємний крик ранить, як ляпас, а іноді й гірше. Одна моя клієнтка вже в дорослому віці настільки засмучувалася через материн крик, що для того, аби його витримати, впивалася собі нігтями в шкіру. Фізичний біль допомагав їй витримати крик і злість, вміщену в ньому. Не дивно, що діти, на яких часто кричать батьки, частіше завдають собі шкоди, частіше страждають від тривог чи депресій.

Як влаштувати по‑іншому

«Мій чоловік також має доволі нетерплячий характер, і тому хлопці постійно сваряться, і в нас удома як в Італії», — продовжує Мія. «За винятком цього, між нами всіма, як мені здається, дуже гарні стосунки. Діти люблять одне одного (крім тих моментів, коли хлопці воліли би повбивати одне одного), ми з чоловіком систематично протягом років працюємо над стосунками, сварок вистачає, але я сприймаю їх як продуктивні — ми переважно не намагаємося словесно поранити одне одного, але в нас не виходить сказати те саме спокійно. Ми приділяємо багато уваги дітям, щодня проводимо з ними час, думаю, достатньо їх хвалимо і виявляємо їм ласку. Ми часто сміємося разом, фактично щодня, як і той крик. Коли я запитую дітей, як вони сприймають те, що ми інколи кричимо, вони завжди відповідають, що все ок. Але мені це заважає, я не хочу кричати на дітей».

Немає причин побоюватися, що крик у родині Мії міг би зашкодити дітям. Водночас, найімовірніше, деякі або більшість ситуацій, у яких є крик, можна було б вирішувати спокійно, і тоді атмосфера вдома могла б бути спокійнішою та приємнішою.

Міє, ваше прагнення не кричати я розумію. Однак перш за все мені потрібно пом‚якшити ваші муки сумління й ненависть до себе, про які ви пишете у зв‘язку зі своїм криком. Така емоція приносить вам сильний дискомфорт, який потім може призвести до того, що, попри всі ваші зусилля, ви знову зірветеся. Спробуйте зрозуміти себе, бути добрішою до себе, пробачати собі підвищення голосу на дітей.

Також прислухайтеся до своїх відчуттів, сприймайте свої емоції. Якщо ви відчуваєте, що вам не подобається поведінка (одного з) дітей, відреагуйте на це своє невдоволення. Коли ми намагаємося бути добрими та м’якими усупереч негативним емоціям, ці емоції стають сильнішими, поки врешті‑решт не зламають нашу волю. А потім ми «зриваємося», кричимо.

Тому реагуйте на свої емоції раніше. Якщо вам не подобається поведінка дітей, скажіть їм про це. Це матиме подвійний ефект: з одного боку, ми не затримуємо в собі свої емоції, а з іншого, діти мають можливість реагувати на ваші слова — припинити поведінку, яка вам заважає, не підкидати дров у вогнище.

Дайте собі хвилинку

Коли станеться так, що профілактика не спрацювала й у вас закипів гнів, який веде вас до крику, спробуйте навпаки трохи зачекати зі з’ясуванням своїх емоцій. Не те, що ви б заперечували чи відкидали свої емоції, але тільки дайте собі хвилинку часу. Це нелегко, але дає гарний результат. Допомагає залишити простір — зовсім трохи, наприклад, відійти в сусідню кімнату.

Відчиніть вікно, вмийтеся холодною водою, ходіть, відчувайте своє тіло. Можливо, потім ви скажете те саме, але спокійнішими словами, приємнішим тоном, тихіше. Якщо у вас запальний характер і постійно трапляється так, що вже за хвилину ви страшенно шкодуєте про те, що ви щось сказали або крикнули, таке відкладання реакції може бути дуже корисним.

Замість підвищення гучності голосу спробуйте комунікувати своє прохання іншими смисловими каналами. Якщо ви хочете, аби діти, скажімо, вдягалися, разом зі словами також покажіть їм одяг чи навіть дайде їм ого до рук. При цьому подивіться їм в очі й попросіть їх повторити, що їм слід зробити.

Так ви залучите до комунікації, крім слуху, також зір чи дотик і посилите дієвість своїх слів в інший спосіб, крім гучності. А якщо вам усе одно потрібно вплинути на дітей силою звуку, спробуйте справді лише підвищити голос: говорити гучніше й чіткіше, але не кричати.

Ви задоволені життям?

Поруч із «технічним» розв’язанням проблеми крику — як комунікувати й що робити — тут йсе одно ще є доволі фундаментальне питання задоволення життям. Я не думаю, що тут ідеться про ситуацію Мії, але, пишучи про крик, не можу не згадати про той факт, що незадоволені батьки кричать на своїх дітей помітно більше, ніж батьки задоволені.

У багатьох матерів і батьків, які приходять до мене порадитися про свій крик, спостерігаємо фундаментальне незадоволення тим, як вони живуть, як проводять свій час, що можуть і не можуть, мусять і не дозволяють собі. Часто йдеться про незадоволення через те, що вони «підкоряються» дитині або тим, де, з ким і як вони проводять своє життя. Буває добре замислитися, чи можна було би змінити життєву ситуацію і як саме, аби вона була більш задовільною, чи як можна було би прийняти те, що є.

Часом настає день, коли все просто навалюється. У молодшого ростуть зуби, старший із самого ранку вже увосьме істерить, у мами ПМС і вона практично не спала вночі… У такі моменти буває добре, коли є кого попросити про допомогу й коли не соромно про неї говорити. Попросити чоловіка, покликати бабусю, подругу чи сусідку й піти пройтися самій або ж відправити всіх на вулицю, а самій лягти у ванну. Виплакатися, поспати, зателефонувати комусь близькому та виговоритися…

Кажуть, слово може боліти більше, ніж удар батогом. І не обов’язково гучне. Наші слова впливають на дітей навіть тоді, коли ми вимовляємо їх нормально чи й тихо. Навіть коли вони не були призначені для їхніх вух. Навіть коли дитина на позір їх проігнорувала чи і прямо відкинула. Розуміймо, що, коли, чому і як ми говоримо дітям. Коли нам вдається не кричати й не ранити, це йде на користь усій родині.

Переклад: Тетяна Сопронюк

 



Анонсы