Принц і принцеса садять своїх дітей у карету й відвозять до інтернату

01 ноября 2022

 

Війна залишає за собою руйнування і втрати — розділені сім’ї, дітей, які втратили батьків. Більшість публікацій нашого проекту присвячено війні, адже саме такою зараз є трагічна реальність. Проте сьогоднішня розповідь — про збереження атмосфери мирного життя, без якого неможлива повноцінна перемога. 

Наша співрозмовниця Олена Марчук — дружина протоієрея Валентина Марчука, настоятеля Свято-Миколаївського храму міста Луцька. Подружжя відоме тим, що разом веде на Facebook прямий ефір «В гостях у батюшки». Випуски отримують багато переглядів.

Проте активна місіонерська праця — далеко не все, чим займається ця пара, адже в них аж дев’ятеро дітей! Старшому — двадцять, найменшому в серпні виповнився рік. Троє з них — прийомні. Подружжю довелося пройти нелегкий шлях, аби вибудувати взаємини з непростими дітьми, чиє серце вже колись було зраджено тими, кому діти довіряли найбільше.

Протоієрей Валентин та Олена Марчук

Матінка Олена активно присутня в соціальних мережах, де розповідає про життя своєї сім’ї. Вона закінчила магістратуру з соціальної роботи і готується до вступу в аспірантуру. Продовжує наукову роботу в напрямку виховання дітей-сиріт в умовах прийомної сім’ї. Регентує, викладає в недільній школі і як флористка прикрашає храм разом з прихожанками. Очолює громадську благодійну організацію «Вірю! Надіюся! Люблю!».

За фасадом православного гламуру

— Дитинство в мене було гарне. Не люблю називати себе сиротою, бо це слово викликає якусь жалість. Якби мама була поряд, можна було б сказати, що щасливе. Не вистачало батьків.

Нас з сестрою виховувала бабуся. З нами жила наша тітка, її донька. А мамин брат був нам за тата. Ніхто навіть думки не мав про те, що нас можуть відправити до інтернату.

— Як ви познайомились з майбутнім чоловіком?

— Уперше я його зустріла на малій батьківщині. У місті Дубно є такий райончик Страклів, там на третій день Пасхи було престольне свято в храмі. Він на це свято приїхав до своїх друзів, а я пішла до своєї подружки. Там зустрілися й познайомилися. Як досі пам’ятаю: ми з ним сперечалися на тему літургіки. Це недивно, адже він уже був семінаристом.

Фото з сімейного архіву

— А ви як почали ходити до церкви?

— Ще зовсім маленькою, певно, років з п’яти. Ми вже тоді з бабусею їздили по монастирях. Здебільшого це були Почаївська Лавра, Корецький монастир. Частенько залишалися там з ночівлями. У Почаєві ми з бабусею ночували в храмі на підлозі. Саме завдяки бабусі я виросла при храмі. А в хорі почала співати з тринадцяти років.

— І тому дискутували через літургіку?

— Так, мені було тоді років двадцять, а з сімнадцяти я регентувала у Свято-Іллінському храмі міста Дубно, де служив благочинний, отець Миколай Моліс, нині вже покійний.

— Як це, бути дружиною священника?

— Спочатку просто цікаво, але з часом розумієш, що це відповідальність. Разом із тим, це велика радість. Те, що ми досягли на сьогодні, будували разом. І навіть коли йдеться про персональні напрацювання чи досягнення когось із нас, ми і в цьому підтримуємо одне одного, радіємо та вболіваємо.

Подружжя Марчуків. На службі

Багато хто бачить «гарний фасад» багатодітної родини, захоплюється зовнішньою стороною. Але за цим «фасадом» стоїть багато праці, випробувань, спільних кроків в одному напрямку. Це не про «православний гламур», а про велику роботу. І тут, звичайно, ми підтримуємо одне одного та дітей, а вони — нас. Сім’я — це загалом про командну роботу.

— Дівчата, які хочуть бути дружинами священників, розуміють, що їх насправді очікує?

— Після того, як ми з моїм майбутнім батюшкою познайомилися, я вступила до Волинської духовної семінарії на регентські курси. Мабуть, усі дівчата, які там навчалися, хотіли стати дружинами священників. Але я вважаю, що це нормально.

Якщо ти все життя в церкві, не хочеться пов’язувати свою подальшу долю з невіруючою людиною, щоб потім не стикатися з якимись проблемами, з нерозумінням свого шляху. А в семінарії вчаться хлопці, які присвятили себе Богові. Вони збираються все життя проводити в служінні Богу та людям. І для дівчини таке бажання є природним, якщо вона теж вибрала цей напрямок.

Подружжя Марчуків. На відпочинку

— Ви казали про відповідальність. У чому це виявилося для вас?

— На тебе дивляться всі. Від тебе багато очікують в контексті моралі, зовнішності, поведінки. Варто схибити бодай у якійсь дрібниці, як це одразу викликає осуд. Це відчуття відповідальності не дає тобі робити якісь хибні кроки. Ти вже є лицем Церкви. Ти представляєш ту віру, до якої закликаєш людей.

Те саме стосується взаємодії з батюшкою. У священника свій фронт, він у вівтарі, він служить. А діяльність матінки має більш соціальний характер. До неї легше підійти, щось запитати. Матінка може потім перепитати в батюшки, а тоді донести відповідь до людини. Іноді у священника соромляться щось запитати, а скоріше спитають у матінки.

Єдине, що треба завжди пам’ятати: не варто намагатися стати основною ланкою в цьому ланцюгу. Все одно ти маєш людину перенаправити до священника. І навіть якщо ти знаєш усі основи богослов’я, важливо зробити так, аби людина почула відповідь від батюшки. Треба якось так сконтактувати їх, щоб це не створило стресу, якщо людина дуже соромиться, зробити це максимально обережно.

А принц бив принцесу ногами

— Як у вас виникло бажання всиновити дитину?

— Ми завжди хотіли дівчинку, а довгий час у нас було два хлопчики. Донечка народилась аж через 10 років. Водночас з’явилося таке міркування, що, можливо, ми би всиновили дівчинку чи взяли на виховання. Навіть попри народження доні ми цієї думки не залишали. Однак вийшло так, що в нас з’явилося аж троє прийомних дітей: двоє дівчат і хлопчик.

— Чи важко було подолати бюрократію у галузі всиновлення?

— Документи ми зібрали легко та швидко. Пройшли школу прийомних батьків. Єдина проблема, з якою стикнулися, — це забрати дитину з системи інтернату. Їх не дуже хочуть відпускати, тож якийсь час здавалося, ніби нас просто водять за ніс. То немає дітей, то нема зі статусом на всиновлення, то є статусні, але в них є родичі, «вони вас будуть турбувати». Навіть з усіма документами та дозволами виникали труднощі.

— Як ви з майбутніми дітьми познайомились? Кажуть, прийомні батьки відчувають, що це саме їх діти. У вас таке було?

— Ми не обирали. Одного разу батюшка привіз їх для знайомства в гості разом з їхньою вчителькою з інтернату. Вони в нас побули півдня.

Сім’я Марчуків ще без двох молодшеньких

Не скажу, що діти одразу запали до серця. Різниця між рідними та прийомними на той час для мене була великою. А ще на руках у мене маленька доня, їй тільки рік виповнився. І я трошки була в «мамських» турботах.

Згодом, коли ми закінчили батьківські курси і вже чекали дітей, то випадково познайомилися в інтернаті з нашим Артемом. Але директор дуже відмовляв від нього, не хотів його відпускати. І коли вже стало зрозуміло, що ми його забираємо, директор нам дівчат як кошенят привів, коробки з одягом скинув і сказав: «Обирайте — забираєте його чи їх».

Нам совість не дозволила обирати, бо дівчата хотіли в сім’ю і для Артема це було важливо. Минув лише рік, як він потрапив до інтернату, тож йому було дуже складно. Він замкнувся і, за словами вчителів, навіть не розмовляв. Між собою діти не є рідними. Обирати між ними ми не могли. Довелося забрати всіх.

— Складно було з прийомними дітьми?

— Свої складнощі були в кожного. Наприклад, Артем, якщо заглибитися в соціальну педагогіку та психологію, мав синдром зозуленятка. Зозуля підкидає в гніздо своє пташеня, а те пташеня викидає рідних дітей із гнізда і намагається зайняти все вільне місце собою.

Зі старшими синами

Так само в нього були такі спроби — повністю витіснити старших хлопців, хоча він є однолітком з нашим старшим сином. У дев’ять років він прийшов до нас, і весь цей простір, який мав бути для всіх, він старався зайняти сам. Артем потребував усієї уваги, а особливо татової. Напевно, вдома у нього був більший зв’язок із татом. Він якось тата старався повністю забрати собі.

— У нього є рідні батьки?

— Таких дітей називають соціальними сиротами. Його батьки мали проблеми з алкоголем. У дівчат так само.

Дівчата були важкими. Одній було чотири роки, другій — три, коли вони потрапили до інтернату. А коли ми їх забрали, старшій було дев’ять, молодшій — вісім. Вони вже пройшли три інтернати. І негативний відбиток це наклало і на поведінку, і на спілкування, і на їхні ігри, і на світосприйняття.

— Як це проявлялося?

— Вони були грубими від початку. Маленька в нас не ходила до року і чотирьох місяців. Якщо вони бачили, що мене немає в кімнаті, то могли її спеціально скинути з дивану, щоб вона впала і плакала. Їм було цікаво спостерігати, що буде далі.

Марчуки ще без найменшого

Між собою їхні ігри були дуже грубими. Коли ми пішли купувати їм іграшки, одна захотіла принцес, а друга — карету з коником. І в них була така гра, що мама з татом, принц та принцеса, садять своїх дітей до карети і відвозять до інтернату. А принц бив принцесу ногами. Я питала: «Де ви це бачили?». А вони відповідали, що тато з мамою так вдома поводилися.

— Згодом це пройшло?

— Думаю, що так. Модель сімейного виховання взагалі багато дає — якщо сім’я правильна і в правильному напрямку виховує. Сподіваюся, вони зрозуміли, що спочатку має бути весілля, тільки тоді дітки, а в дітей — садочок, школа, інститут.

Подружжя Марчуків

— Скільки їм уже років?

— Одній 18, другій 19, синові теж 19. Після закінчення дев’ятого класу всі діти — як рідні, так і прийомні — вчилися у військовому ліцеї. Зараз Артем уже вступив до нашого Волинського національного університету імені Лесі Українки, вчиться на географічному факультеті. Старший син вивчає історію та право. А дівчата навчаються у Коледжі харчових технологій.

— Зараз ви відчуваєте різницю між рідними і прийомними дітьми?

— Я ставлюся до них однаково. Опікуюсь однаково. Але прийомні можуть ранити більш боляче, ніж рідні. Можливо, материне серце до своїх якесь лагідніше. Хоча сварюсь на всіх однаково, хвалю теж однаково, якщо є за що.

— Як рідні поставилися до прийомних і які зараз у них взаємини?

— Загалом їм було легко прийняти одне одного. Але я бачила, що у великій сім’ї згодом може бути дещо складніше. Нас не готують до того, що наші діти теж потрапляють у певний «інтернат». З одного боку, в них було велике бажання мати брата і сестер. Вони були готові до цього, а ми з ними це проговорювали не раз. Проте коли потім доводиться ділити маму й тата ще з кимось, спочатку це важко. Особливо коли Артем намагався, щоб його більше було з татом, ніж хлопців.

 

Дітям дзвонили й пропонували розірвати з нами контракт

— Що ви вважаєте своїм значним досягненням у вихованні?

— В Україні існує тенденція: якщо діти є прийомними, а не всиновленими, то така сім’я функціонує, доки їм не виповниться 18. Нашим дітям теж дзвонили з соціальної служби і пропонували розірвати контракт з нами, переходити на повне державне утримання й жити на свою стипендію в гуртожитках, де вони навчаються. Ніхто не захотів. І це — наше найголовніше досягнення.

В очікуванні на восьму дитину

Наприклад, у наших дівчат на курсі є дівчинка, яку прийомна мама до вісімнадцяти років виховувала, і перший курс дитина ще була з батьками. А тепер мама на літо її не прийняла, не приїздить до неї та й взагалі сказала: «Живи сама в гуртожитку, ти вже доросла».

У наших дітей такої думки не виникає, щоби десь піти, втекти. Був випадок — їхня однокурсниця по військовому ліцею, теж прийомна, десь втекла. Загуляла. Шукали її вдень і вночі. Я спитала в своїх дівчат, чи не думали вони такого робити, а вони відповіли, що й близько подібного не хочуть. Їм добре з нами.

— Ледь не забули про батюшку… Яким він є як батько для всіх ваших дітей?

— Хочеться пожартувати, що мама зла, а тато добрий. Тато завжди їх похвалить, кудись відвезе, погуляти чи розважитись — до парку, на ролики, морозива купити. А мама більш суворо виховує.

Але, звісно ж, такий розподіл є дуже умовним. Та й батьківською роллю не обмежується життя людини. Діти бачать нашу працю на парафії, спостерігають за тим, як кожен із нас працює над собою, як ми ведемо комунікацію з людьми в соціальних мережах та житті, як кожен із нас навчається та вдосконалюється у своїх галузях. Діти бачать приклад. Коли батьки розвиваються як особистості, діти це відтворюють.

«Неперевершено чарівна і МОЯ!» Фото та підпис з Facebook-сторінки прот.Валентина Марчука

А ще з дітьми приходить дуже багато талантів. Наприклад, я навчилася сама робити прикраси для дівчаток — обручі, банти. Біля храму зазвичай на храмове свято ми влаштовуємо благодійний ярмарок, де це продаємо. Кошти перераховуємо або онкохворим діткам, або зараз на потреби ЗСУ.

— Що ви можете порадити людям, які планують усиновити дитину?

— Реально оцінювати свої можливості. Ідеться навіть не так про фінансовий фактор, як про моральні та психологічні аспекти. Важливо розуміти, чи зможеш ти це витримати.

Варто зняти рожеві окуляри та відкинути стереотип про те, що дитинка буде вся така з білими кучерями, блакитними очима та бантиками. Це лише картинка в уяві. Насправді в житті все буде гірше. Ці діти бачили все, якщо вони є соціальними сиротами з неблагополучних сімей. Вони побували в інтернатах. Тож на початку буде непросто.

А ще тверде бажання всиновити дитину має бути в обох батьків і вони мають безмежно любити одне одного. Не можна бути на 99% упевненим, а на 1% коливатись. Якщо ти коливаєшся навіть на 1%, не варто цього робити. Та якщо така упевненість є, то попри всі труднощі ви пройдете з такими дітьми цікавий шлях та навчитеся більше любити.

«Кожен, напевне, бачив закохану людину. До чого ж щасливі в неї очі! Вона ніби летить над землею, даруючи всім навколо якусь світлу радість…» Фото та підпис з Facebook-сторінки прот.Валентина Марчука.

Решта сімейних фото — з Facebook-сторінки Олени Марчук

Дар'я Дубницька

 

Друзі! Долучайтеся до створення простору порозуміння та єдності)

Наш проєкт — це православний погляд на все, що відбувається навколо Церкви і в Церкві. Відверто і чесно, на засадах взаємоповаги, християнської любові та свободи слова ми говоримо про те, що дійсно хвилює.

Цікаві гості, гострі запитання, ексклюзивні тексти — ми існуватимемо й надалі, якщо ви нас підтримаєте!

Картка Приватбанка: 5168 7520 0354 6804 (Комінко Ю.М.)

Ви донатите — ми працюємо) Разом переможемо!