Подписывайтесь на наш Телеграм канал https://t.me/molodostInUa

Новости

Ігор Івасиків, пожежник, лауреат премії «Національна легенда України»

Ігор Івасиків, пожежник, лауреат премії «Національна легенда України»

09 ноября 2022

 

Премії “Національна легенда України” всього два роки. Серед відзначених нею - люди, про неймовірні вчинки або роботу яких неможливо говорити без вдячності та поваги. Нова українська легенда - Ігор Івасиків, 24-річний пожежник із Миколаєва, де за час війни було лише двадцять чотири спокійних дні. Решту - несамовито обстрілює ворог. Наче мститься за те, що місто українське, що чинить спротив, що живе… Нагородивши офіцера ДСНС України, Офіс Президента вшанував усіх надзвичайників області, бо саме там сьогодні пролягає одна із вкрай складних і відповідальних ділянок роботи.

Ігор був «зі зміни» і попросив про нашу дистанційну зустріч увечері, але відпочинок вийшов такий собі… Того дня РФ обстріляла Миколаїв дванадцятьма ракетами. Вибухова хвиля докочувалася і до помешкання Ігоря… Тим не менш ми говоримо з молодим миколаївським офіцером Державної служби України з надзвичайних ситуацій. Більше слухаємо. Бо його розповідь не лише про себе. Вона про Миколаїв, війну, а ще про те, що в ці екстремальні дні, сповнені смертельних небезпек, приносить радість рятувальнику.

У ДЗВІНОК З ОФІСУ ПРЕЗИДЕНТА СПЕРШУ НЕ ПОВІРИВ

Я саме йшов на роботу, коли мені подзвонили з Офісу Президента і повідомили про те, що нагородили цим званням. Спершу не повірив. Потім на роботі вже підтвердили.

Скільки себе пам’ятаю, хотів бути пожежником. З дитинства. Рідні кажуть, що пожежні машини були моїми найулюбленішими дитячими іграшками. А потім все наче сприяло моєму вибору. Я займався спортом, спочатку легкою атлетикою, згодом був пожежно-прикладний спорт. А це володіння штурмовою драбиною, бойове розгортання, стометрівки, естафети…  Цей спорт народився в колишньому срср, але зараз набуває популярності за кордоном.

 Спортом весь час займаюся. Тому що в процесі роботи ти маєш бути здатним до серйозних навантажень та маневрів. Вогнеборець – професія, в якій молодим легше. І я не єдиний начальник караулу, котрий керує людьми в 24 роки. 

У Вінниці я закінчив училище, а потім Черкаський інститут пожежної безпеки. І на кожному етапі навчання нас дедалі більше “наближали” до того, що може траплятися на виїздах. Я ніби і готувався, але не усвідомлював, що професія пожежника настільки складна. Мої колишні уявлення про неї видаються сьогодні наївними, але насправді цивільний захист під час війни це дуже серйозний напрям нашої діяльності.

До війни я вже мав досвід порятунку людей. Пригадую, як перед вторгненням, 21 лютого, зі своїми хлопцями витягнув двох людей, майже непритомних, із щільно задимленого середовища. Ми були з масками, балонами - це була пожежа. У людей вигоріло помешкання, були пошкоджені руки… Ми тоді дуже акуратно і швидко спрацювали.   

У ЦИВІЛЬНОГО ЗАХИСТУ «РУТИНА» ПІД ЧАС ВІЙНИ МАЙЖЕ ЗАВЖДИ НА ЕКСТРИМАХ

Війна стала шоком. Я 24-го миттєво почав обдзвонювати родину та всіх заспокоювати. Якийсь час міркували, як повідомити про це бабусі, але зрозуміли, що краще її підготувати. Коли з’ясували, що родина тут, що їхати вони нікуди не будуть, ходив на роботу як зазвичай. Психологи кажуть, що треба жити щоденним життям, робити рутину. Для нас це було обов’язково, бо у цивільного захисту «рутина» під час війни майже завжди на екстримах.

Вже у березні місто почали серйозно бомбити. Якщо бомблять системами залпового вогню, то там дуже багато осколків. Якщо ракетами, то вони руйнують будинки, тоді виникають великі метрові отвори і можна бачити плити, що звисають. Причому подеколи спершу стріляють РСЗО, а потім додають ракети. Ракетні удари значно небезпечніші.

У березні перший страшний обстріл був, коли бомбили ракетами типу «Калібр». Про це багато писали. Ми працювали на розборі завалів. Потім був відомий обстріл нашої військово-цивільної адміністрації. Тоді нашій службі вдалося врятувати сімнадцятьох людей.

Мене запитують: скільки часу потрібно на прийняття рішення як рятувати? Я кажу: ніскільки. Приходиш і рятуєш. Дістаєш ствол на гасіння і - вперед. У будівлю облдержадміністрації влучила ракета, зруйнувавши її центральну частину. Звисали плити, деталі конструкції, але я бачив, що будівля стояла міцно.

З восьмого поверху по автодрабині евакуйовували людей. Я піднімався нею та пропонував їм сходити. Людина ставала на драбину, а я трохи нижче страхував. Десь трьох людей ми так зняли з вищих поверхів. Так здавалося, що вони не боялися. Можливо, після влучання ракети, коли зрозуміли, що живі, не було так страшно йти драбиною…

Пізніше був ще один випадок. Масштабна пожежа резервуара з непереробленою олією на території підприємства “Евері” у Миколаєві. Гасили її цілий день, з 9-ї ранку до 8-ї вечора, площа пожежі була десь сімсот квадратів. Ми були в спеціальному одязі. Я у складі ланки у спеціальному костюмі Л-1 зайшов у розпечену олію і подав ствол на гасіння, що й допомогло остаточно її ліквідувати. Але це відомі випадки.

ЩОРАЗУ ДУМАЮ, ЩО НЕ СЛІД НЕХТУВАТИ БОМБОСХОВИЩАМИ

 Ще ми «відкопуємо» з-під завалів людей після обстрілів. Я щоразу думаю, що не слід нехтувати бомбосховищами. Якщо влучає ракета, шансів вижити небагато. Бомблять майже щоночі, о другій вони починають стріляти. Недавно ракета влучила у двоповерховий дім, там розбирали завали. Надивився за пів року достатньо. З нашими підрозділами працюють психологи, це - обов’язково. Взагалі, якщо говорити про будні пожежника під час війни, - це постійні виїзди на порятунок. А якщо виїздів немає, то це робота в частині, тренування.

Але навіть під час війни можна знайти моменти, коли ти задоволений. От ви запитуєте, що мене радує.

Радію, що не доводилося відкопувати дітей. Багато дітей вивезли, часто їх переховують у бомбосховищах. Радий, коли кілька змін поспіль немає обстрілів. Радий, що люди досі дзвонять, коли треба врятувати кота з дерева. Нас в інституті навчали, що не треба нехтувати проханнями про порятунок тварин. Іноді після бомбардувань, коли місто ще відходить, тобі дзвонять люди і просять допомогти чотирилапому (або двері заклинило і собака нервує, або кіт на дереві)… Це означає, що ми досі залишаємося людьми. Радий, коли можна повернутися додому і поїсти борщ. У цьому плані я стовідсотковий українець, дуже люблю борщ. І ще був радий, коли оця моя нагорода стала приводом абсолютно для всіх родичів, навіть із-за кордону, мені зателефонувати. Усіх вдалося почути, тому що вони хотіли привітати. І ще був радий повернутися з Києва додому. Я люблю Миколаїв. Хлопці запитували: коли за Легенду проставишся? Я відповідаю: обов’язково. Але після війни.

Лана Самохвалова

 



Анонсы