Подписывайтесь на наш Телеграм канал https://t.me/molodostInUa

Новости

«Шість кровиночок – на війні». Як мати чекає чотирьох синів та двох онуків з фронту, волонтерить та наближає перемогу

«Шість кровиночок – на війні». Як мати чекає чотирьох синів та двох онуків з фронту, волонтерить та наближає перемогу

17 ноября 2022

 

Мати-героїня та мати героїв Євдокія Терен щодня чекає вісточки з війни від своїх найрідніших. Усі чоловіки Терени воюють на передовій лінії фронту. Всі на війну пішли добровольцями

Мати захисників, – Євдокія Терен – живе на високогір’ї селища Путила. Її будинок – найвище на горбі. Її будинок – найпомітніший. На даху майорить жовто-блакитний прапор, неподалік пасуться дві корови, 15 овець та видніється невеличкий ставок, де господиня планує розводити рибу.

Чимало світлин – з чоловіками у військовій формі

Євдокії Терен – 85 років. З рівною осанкою та бадьорим голосом запрошує на обійстя будинку. Тут вона живе з дочкою. Сумно й не гамірно. Бо ще недавно подвір’ям бігали малі діти. Сім місяців у мене жили мої рідні з Херсона, Нової Каховки, Києва, – каже Євдокія Терен. – 14 людей усього. Все їм давала. Поралася. Було весело нам і затишно. Але що казати, вони ж люди городські. Тут у мене Інтернет поганий. Тож поїхали. А в Києві – чергові обстріли… Хай би ще гостювали в баби.

Ракетні удари, артобстріли, бої на нулі… Це все, через що пройшли діти пані Євдокії. Всі жахіття війни ця чимала родина відчула на собі.

Пані Євдокія запрошує зайти до хати. На великому столі розкладені родинні фото та видніється медаль матері-героїні. 15 дітей народила та виховала жінка.  

Маю сім синів, вісім дочок, 29 внуків та 42 правнуки, – каже жінка, з гордістю розгортаючи на ліжку великий паперовий плакат. – Ось, погляньте, це мій родовід. Виготовили його ще в 2017 році. Відтоді додалося й онуків, і правнуків.

Жінка пропонує переглянути родинні фото. Найпершою дістає світлину своїх дітей на батьківському обійсті. Всі щасливі та усміхнені.

Отак, щоб усі разом, то лише сім разів з’їжджалися до батьківського дому, – розповідає пані Євдокія, бережно розправляючи кутики фото. – Бо ж постійно усі в роз’їздах, справи. А я, мати, молюся за кожну свою кровиночку і виглядаю на порозі хати.  

Всі мої семеро синів служили в армії. Мій дід помер на війні 1917 року, – з гордістю розповідає жінка. – Ми – родина, що завжди захищала й захищатиме рідну землю. Як треба, то мої сини завжди в строю».

Коли були події Майдані молодший Ванька вивозив тіла померлих героїв. Казав: «Мамко, тут чорніється від померлих». Я ж вимолила тоді в Бога життя всім своїм синам.        

   

В перший день повномасштабного вторгнення Євдокія Терен повісила на хаті український прапор. А четверо її синів записалися добровольцями. Нічого не казали, а пішли воювати. Отож, Іллюша та Вася пішли першими. Служили разом. Далі – Коля та Юра. Вони також разом на війні. За ними ж подалися у війська мої внуки Андрійко та Сергійко. То ж живуть аж у Херсоні, – каже бабуся. – А, почувши, що вуйки пішли воювати, й собі записалися в ряди української армії.

Два кілометри ніс на плечах пораненого брата 

Ілля Терен – найдосвідченіший воїн у родині. Він пройшов у мене три війни. Спершу був у Нагірному Карабасі, ще коли відбував строкову службу в росі. Один живий там лишився. Далі – в АТО. Ну й зараз, – стискаючи кінцівки пальців, розповідає пані Євдокія. – Разом з Іллюшею на війну нині пішов і Вася. Саме Василь – окрема турбота й біль родини Теренів. «Васю поранили тяжко – кульове влучання в ділянку легень, хребет пошкоджений. Якби Іллюша його не виніс з поля бою, то й не вижив би», – ділиться мати.

З поля бою брат ніс брата на плечах два кілометри. Іллюша все те бачив. Лиш можу уявити, що там відбувалося. Мовчить. Не вдається в подробиці, – бідкається пані Євдокія. – А Вася в дуже важкому стані. Лікували в Дніпрі, потім у Києві. Зараз же перевезли до Польщі. Він від травня не встає з ліжка, нерухомий. Дружина Васі з ним у Польщі. А вдома на тата й маму чекають четверо дітей. Плачемо та молимося. Ми вимолюємо в Бога йому життя.

Допомогти можна за цією карткою дружини воїна: Приват: 4149609012588978 (Отримувач: Терен Зінаїда)

Сини Коля та Юра, а також онуки Сергій та Андрій воюють на передовій лінії фронту. Я не знаю подробиць – де вони, що і як, – каже Євдокія Терен. – Вони лиш кажуть: «Мамко, все добре». Внуки ж усе передають бабці «привіт». А я знаю те добро.

– То у вас майже всі сини воюють, – перепитую пані Євдокію.

– Старшому Альоші 61 рік. То він теж хотів іти з братами. У військкоматі ж сказали, що він буде потрібніший тут. Тому волонтерить. Збирає допомогу та возить її до наших військових. Молодший Ванька служив у Югославії та не пішов, бо має шестеро дітей. Хоча тут також допомагає, – каже мати. А я ж хіба не допомагаю? Та все даю. Ото мала гроші, складені на чорний день, то всі передала на ЗСУ. З підвалу повиносила закрутки всі. Все, що мала. Та й з пенсії щомісяця по дві-три тисячі виділяю на армію. Більше того, сини навіть впізнали мої закрутки. Дзвонили й раділи, що поїли смаколиків від мами, – розповідає пані Євдокія.

Стала волонтеркою й одна з дочок Теренів

Наша Людочка вийшла заміж за сирійця. Вона бачила війну в Сирії, – ділиться жінка. – Виїхали тоді до Швеції. То зараз волонтерить для України. Для Васі, який поранений, придбала бронежилет за три тисячі доларів, ще коли воював (на жаль, і це не допомогло, – бідкається). Зараз же Васі на лікування надіслала 70 тисяч гривень. Іншим же братам, що воюють, по 17 тисяч. Але всі діти ті гроші теж переказали на лікування нашого Васі.

 Діти мені завжди повторюють: «Мамко, буде перемога. Перемога – за нами». Я їм вірю. Я теж впевнена, – каже Євдокія Терен.

– Та треба всім воювати. Не переховуватися. То ж скільки гине воїнів. Треба поповнювати ряди армії. Добивати тих кацапів. Кожен має робити, що може. Я от, вже стара, та віддаю останнє, роблю свій внесок у цю перемогу.

– Що додає Вам сил? – запитую.

– Віра й молитва, – каже пані Євдокія, піднімаючи очі до ікони, покритої вишитим рушником. – Я ж молюся постійно. Вимолюю в Бога мир та перемогу. Та і вночі майже не сплю. Все прокидаюся та вмикаю то радіо, то телевізор. Все думаю, що там, як наші?

Мої ж сини боряться за процвітання нашої України. Вони ж бідовані такі, як і я. Це ж 15 дітей треба було одягнути, нагодувати. Вони знають, що таке біда. Хіба лиш раз на столі з їжі була лиш одна кулеша?.. І не хочуть мої сини, щоб українці бідували. Ми боремося за свободу й за волю, – зауважує Євдокія Терен. Надихає рухатися далі та не опускати руки ще й надія та мрія про те, що всі діти зберуться за батьківським столом після перемоги.  

- Після перемоги заріжу барана. Насмажимо шашликів, – посміхається мати героїв. – А ще наварю нашого гуцульського банушу, кулешку барабуліну зроблю, книшів напечу. Приготую все, що люблять мої діти. Та це – вже після перемоги. Вірю й молюся, що вже скоро!



Джерело

 



Анонсы