«Кожне тіло — це чийсь Всесвіт»

«Кожне тіло — це чийсь Всесвіт», — каже водій «Грузу 200» Олег. Вже чотири місяці він без вихідних і нормального сну возить чиїсь Всесвіти в останню їхню путь, на останнє побачення з найближчими.

«Їхнє пекло ще попереду — потрібно впізнати родича. Пошук чорного пакета з відповідним номером займає деякий час. Санітар попереджає рідних, що загиблого не одразу забрали з поля бою, і уточнює, яку особливу прикмету потрібно шукати на тілі. «Нігтики на лівій руці, два приплюснуті, він якось сильно вдарив молотком — так і зосталися плоскі», — говорить чоловік. Помітно, що йому зле від запахів, але він тримається. «Дай Бог, щоб там була рука», — тихенько шепоче санітар моргу, розкриваючи пакет. За кілька секунд просить підійти ближче для впізнання: він дістає руку, чоловік відказує: так, це ті самі рідні пальці. Упізнаного Героя вантажать на каталку, кілька тіл, які потрібно було дістати, щоб добратися до його тіла, пан Олег завантажує назад до буди. Чоловік, що отримував тіло, сидить навпочіпки, закривши обличчя руками».

«Кожне тіло — це чийсь Всесвіт»

Автор текста Мирослава Ільтьо