Путешествие на кладбище...

На группах подготовки волонтеров я часто рассказываю учасникам о своем опыте посещения Байкового кладбища. Вначале, малознакомые друг другу, они смотрят на меня с удивлением — «она, кажется с «мухами». Но затем, мы знакомимся ближе. «Мухи» безусловно есть, у каждого свои, никуда не дерся, но появляется доверие.

Анна Лелик

Кладовище — це ніби свій окремий світ, світ вічності. За воротами залишилося все метушіння, всі — тепер дрібні і нікчемні — проблеми. Таке враження, що тут життя зупиняється і заходиш в казковий зачарований ліс. Або інша метафора: ти — білка, що крутиться в колесі (щоденне життя), а похід на кладовище — це ти зупинився, виліз із барабана, піднявся високо на мачту корабля свого життя, побачив усі неосяжні простори життя (а не лише вид із вікна власної кімнати), вдихнув свіжого повітря свободи (внутрішній світ ніхто ніколи не зможе забрати чи закувати в ланцюги), визначив напрямок і повернув штурвал на потрібний курс...

А ще після походу на кладовище дуже гарно говориться з Богом... І чомусь поклонитися хочеться нижче, ніж звичайно.

Слова, які після походу злітають з вуст, перестають бути фальшивими, насмішливими, поверхневими і колючими. Після того, як заглянув у серце, вже не приваблює дешева обгортка...

На Байковому я знову відчула, що наші померлі не розчиняються у повітрі, не згорають в прах... Вони — з нами. Згадується епітафія: «Остановись, прохожий, отдохни. Я — уже дома, а ты — еще в пути...»

Вражає велич звершень поколінь, які вже відійшли, спадщина, яку вони залишили людству. І знову вилазить банальне питання: «А що залишу я? Що напишуть на пам’ятнику про мене? Хто я?»

Ніколи б не подумала, що черпати сили для життя можна на кладовищі.

Ще там пізнаються друзі: від чиєї безтактності хочеться відсахнутися і втекти подалі, а з кимось йдеш мовчки, у тиші, і чуєш, як говорять серця...

Якби я була професійним фотографом, я б фотографувала тільки кладовище. Скільки смислу там можна знайти і показати людям! Шкода, що я не фотограф...

І ще б я водила туди, де лежать солдати і офіцери — наших курсантів. Щоб ми зрозуміли, про які речі йтиме мова у вічності...

Спасибі тобі, Байкове. Ці люди творили у житті, і допомагають нам і після смерті.

P.S. Біля могили Бикова — тремтіння тонких ниток часу і вічна безмірна вдячність: «Помяни, Господи, душу усопшего раба Твоего...»

І останнє: як мало слів у мові, щоб розказати про те, що відчуває душа!..

Аліна Андрущенко