Недавно на «Правмире» в одной из статей попалась на глаза фраза: «Любовь — это трудное, длительное, живое творческое дело, устроение связи между любящими». Да уж, кто бы мог подумать — и трудное, и длительное, и дело. А так хотелось, чтобы без труда, и сразу, и одно только постоянное пылающее чувство...

Не секрет, что понимание, кто чего должен делать после свадьбы, у мужчин и женщин, а больше, наверное, у юношей и девушек, несколько различаются. Мужчина склонен считать, что свое дело уже сделал — семья создана. Для женщины факт регистрации брака лишь только открывает осознание того, что вся работа по созиданию семьи еще впереди.

Как создавать погоду в доме и из каких материалов вить семейное гнездышко — женщине предстоит учиться на ходу, творчески подходя к процессу. Но вот с чего может всё начаться, было бы интересно послушать из первоисточников.

Вот и задумали мы к празднику Дня семьи, который 8 июля, в день памяти небесных покровителей супружества святых благоверных князя Петра и княгини Февронии, в Украине будет отмечаться впервые, провести опрос и по его итогам сформулировать емко, но кратко основные черты женщины, представляющие для мужчин наибольшую ценность в ней как в спутнице жизни. Редакция «Православия в Украине» обратилась к умным верующим мужчинам, известным семьянинам с многолетним стажем, с вопросом, вынесенным в заглавие, но получила развернутые ответы. Их и публикуем.

Нам ответили мирянин, диакон и священник. Ректор Национальной музыкальной академии им. Чайковского профессор, отец двоих сыновей Владимир Иванович РОЖОК; известный радиоведущий, регент и дирижер, отец троих девочек протодиакон Николай ЛЫСЕНКО и один из ведущих популярной Ионинской «молодежки», отец восьмерых детей протоиерей Николай МОГИЛЬНЫЙ.

***

Володимир Рожок: «Мене не перестає дивувати те, наскільки вона лірична»

Із своєю дружиною я познайомився у Харківській державній консерваторії. Я тоді приїхав на сесію, був декілька днів. Побачив її на хорі, ми обидва хормейстери, вона закінчила диригентсько-хоровий факультет, і я...

І от коли я її побачив, так вона запала мені в душу, що після цього ми зустрілися три рази — і... одружилися. На Благовіщення, 7 квітня, в нас було весілля. Кожного року ми відзначаємо цю дату, минуло відтоді 39 років.

Зараз модні громадянські шлюби — та вважаю, що це все розпуста. Ми одружилися, почали жити, в нас з’явилися сини. І нам ніхто не розказував — як це робиться зараз, чи не з перших років життя, звідки діти з’являються і таке інше. Ми просто знали, що прийде час, все будемо розуміти і знати. Так воно й вийшло.

У нас два сини. Старший син Олег — диригент-концертмейстер, закінчив десятирічку, консерваторію, аспірантуру і працює на викладацькій роботі. Молодший син теж закінчив десятирічку, музично-хоровий відділ, консерваторію, аспірантуру, теж працює у філармонії. Вони одружені, вінчалися.

***

Що стало вирішальним для мене для того, щоб одружитися саме з цією жінкою?

І тоді найбільше в ній вразило, і зараз не перестає дивувати те, наскільки вона лірична, поетична натура, душа, яка любить все красиве. Цим вона впливає на мене, як чоловіка, на дітей — хлопців, зараз — і на невісток.

Вона завжди відгукується, дуже добра. І ця доброта вже тоді йшла від її лиця, від її аури. Я все це відчув і зрозумів.

А ще вона дуже красива, в неї чудова посмішка. Від тієї посмішки і краси я й досі у захваті, і коли вперше побачив, захотілося з нею все життя пов’язати.

Так воно є, що людина одна не може жити. Всі мають право на щастя, на щасливе життя. Головне завдання чоловіка — любити жінку, свою жінку, взагалі поважати жінок. І тільки тоді може бути щастя, радість, сім’я.

Протодиякон Миколай Лисенко: «Кожного разу вдивляючись в її очі, я відчував величезне бажання турбуватися про неї»

...Я побачив її вперше в храмі, і тієї ж миті в душі щось ворухнулось, якась підсвідома думка — те, що я її зараз бачу, те що вона зараз в церкві — усе це не випадково... Але я й гадки не мав, що Господь тієї миті показував мені мою долю, і що мине лише рік з хвостиком, як всупереч обставинам і звичкам, але за благословенням — ми будемо разом.

Музикант за першою освітою, я довгі роки був упевнений, що зустріну свою половинку десь у концертному залі. Зараз мене, викладача консерваторії, іноді питають: «А де працює ваша жінка?» Я не без гордості відповідаю: «В консерваторії!» «А на чому вона грає?» — лунає наступне, закономірне запитання, і людина несподівано чує мою відповідь: «Вона — не музикант»... Пауза, в очах здивування. «Кафедра іноземних мов, викладач німецької», — пояснюю я, і сам в черговий раз дивуюся промислу Божому: лише Він міг розмістити нас під одним склепінням — і в храмі, і в оселі, і, зрештою, в консерваторії — таких різних, далеких, але таких близьких, як виявив час.

Згодом я зрозумів: немає нічого дивного, що це сталося не в концертному залі, а саме в Домі Божому. Вона тоді прийшла до віри в Нього, я вже багато років намагався співати Йому під час Богослужінь. Ми опинились навколо Нього, і Він, побачивши таємницю наших сердець, склав план того, як нам належить удосконалювати себе, адже «не добре людині бути самій». А потім, кожного разу вдивляючись в її очі, я відчував величезне бажання якось потурбуватись про неї, зігріти, нагодувати, захистити від чогось, наче дитину — це відчуття доповнювалось бажанням постійно бути разом, і внутрішнім неспокоєм, коли вона бувала далеко...

На 10-му році сімейного стажу я так само важко засинаю, коли її нема поруч...

***

...А ще ми вміємо разом радіти і сміятись — не забуду, як чекав її біля консультації після УЗД — в нас вже було двійко діток, майже, як у товариша Новосєльцева, тільки в нас — дівчинка, і ще одна дівчинка. А тут Господь благословив третю дитину, і я з нетерпінням чекав на свою половинку та на новини. Побачивши, як вона виходить з дверей із посмішкою на все обличчя, я, переконаний, що на цей раз ми чекаємо на хлопця, теж почав всміхатися, аж ось... «Дівча!» — пролунав її дзвінкий, радісний голос. «Слава Богу!» — абсолютно переконано вигукнув я, і тут ми почали від душі сміятись, відчувши гумор ситуації, та, не зважаючи на конфуз, радіючи, що зародилося ще одне неповторне нове життя...

А потім була досконала радість, коли ми вдвох народжували ще одне маленьке янголятко, і вже неважливо було — хлопчик чи дівчинка. Важливо, що ми знову, як і перші два рази, були поруч, і стіни палати полового будинку не лякали — втретє вони наче зігрівали затишком рідного дому...

***

...Однак спершу було Вінчання, адже розпис ми вважали формальним моментом, на відміну від Таїнства перед Божими очима. Мені легко пам’ятати момент, коли Він благословив наше подружжя на спільне життя: це був Покров Божої Матері, і серце зігрівало переконання, що наш шлюб має неабиякий запас духовної міцності, адже захищений такою благодаттю.

Ця благодать дійсно береже наш сімейний човен від руйнування під час усіляких «цунамі», які спалахують через недосконалість душі. Але хочу навести слова своєї дружини: шлюб — це щоденна важка праця, яку за нас ніхто не зробить. Цебто, благодать Божа може допомагати, але й нам треба налаштувати себе на роботу: щоденно вкладати цеглини розуміння і прощення в будівлю сімейного щастя, постійно пам’ятаючи золоті слова: «Носіть тягарі один одного, і таким чином виконаєте закон Христов» (Гал. 6:2).

Протоиерей Николай Могильный: «У нас с матушкой какая-то уж совсем неординарная ситуация получилась...»

Наш случай с матушкой — нестандартный, как, в общем-то, и все случаи. Ведь пути Господни неисповедимы, и каждый человек — уникальная личность, поэтому и ситуации не могут быть похожими.

Но у нас с матушкой какая-то уж совсем неординарная ситуация получилась.

На самом деле, брак у нас по благословению. Нас познакомил матушкин духовник. Как-то он позвонил мне и говорит: «Есть одна девушка... Не удивляйся, но она уже твоя жена. Вы уже повенчаны на небесах, и вам осталось только прийти и, так сказать, перед людьми одеть венцы и заключить брак».

Понятно, что это вызвало отторжение и у меня, и у матушки. Кроме того, мы внешне довольно разные люди, из разных слоев общества. Этот диссонанс мы сразу почувствовали и, как результат, — произошло отторжение.

А потом стали случаться какие-то чудеса. В многомиллионном городе мы стали пересекаться. Да и не только в городе. Матушка работала в Киево-Печерской Лавре гидом (она знает несколько языков), а я учился в Духовной семинарии. Но даже и на территории Лавры пересекаться так часто — довольно сложно.

Господь нас сталкивал настолько часто, что мы, несмотря на первоначальное отторжение, начали уже издалека друг другу улыбаться — настолько комичными были эти «случайные» ситуации.

Потом пришло понимание, что все это не случайно, и как бы мы ни старались отвернуться, Господь терпеливо указывал нам друг на друга. И вот только тогда уже возникла симпатия.

Хотя я все равно до последнего боролся и не мог поверить — уж слишком много было внешних «против». Матушка у меня была артисткой балета, и как-то не очень верилось, что балерина поедет за мной, куда бы я ни попал по распределению после семинарии, будет вести хозяйство, нарожает кучу детей... И тогда мне очень помогло благословение моего духовника, покойного протоиерея Михаила Бойко. Он сказал мне: «Деточка, если ты идешь в брак властвовать или наслаждаться, то не женись — ты будешь несчастлив с любой женщиной. Но если ты идешь в брак созидать, служить своей половинке и своим ближним, тогда ты будешь счастлив с любым человеком».

...У нас не было влюбленности, как в романах или фильмах — все было тихо и спокойно. Было ощущение чего-то очень важного, ответственности перед будущим.

Но когда поженились, сразу почувствовали, настолько мы одинаковые люди: одинаково мыслим, одинаково видим мир. Как-будто это было просто закрыто до Таинства Венчания. Как только мы обвенчались, совпадения до смешного стали доходить: я, например, кручусь целый день, занят чем-то, беру трубку домой позвонить — а мне уже высвечивается звонок, матушкин номер. И наоборот. И таких моментов единения было очень много.

Сейчас мы живем в деревне. Коров и свиней, правда, у нас нет. Но есть дача. И матушка все лето с детками на даче. Благодаря ее труду и труду наших деток, мы имеем все свое — картофель, свеклу, морковь, все соления и консервации, сушки, варенья... — все матушка за лето закрывает в окружении восьмерых детей.

Так что вот такие чудеса бывают в жизни. Знаете, мне нравится одно выражение. Любовь — как старое вино: чем больше лет, тем оно лучше, тем ценнее, тем более оно приобретает правильный вкус и аромат.

Со временем пришло ощущение внутреннего наполнения. 16 лет мы уже вместе... Не знаю, как на счет пуда, но килограмм десять соли мы с матушкой уже, наверное, растворили в себе... Поживем-увидим, что будет дальше.

Источник

Эту публикацию можно обсудить на нашем форуме