Я ніколи не була в дитячому будинку, якось не цікавилась доти, доки не почула оголошення про поїздки на «молодіжці» в Іонинському монастирі. Там я була вперше, а коли робили різні оголошення, то серце відгукнулося на поїздку в дитячий будинок. Я вже нічого не слухала, а шукала координатора...

Настав день першої поїздки. На душі були хвилювання, вагання, страх як перед екзаменом: ти не знаєш, який буде білет, які запитання. Напевно, це і був екзамен, але життєвий. Цей страх і хвилювання супроводжували мене всю дорогу. Я їхала і покладалась на волю Божу...

Ось і дитячий будинок. Мене зустріли два Ангели: Ілля і Вова. Вони швидко вхопили за руку і повели до класної кімнати. Перше, що здивувало мене — Ілля дуже сильно і міцно схопив мене за руку. Це відчуття чомусь надовго залишилося у мене в серці. Я швидко потоваришувала з Вовою, але спершу було важко спілкуватися, бо потрібно обдумувати — а тоді казати. Через годину я помітила, що страх і хвилювання пройшли, мені стало якось легше, була впевнена, зібрана.

Як потім виявилося, Вова був моєю першою зустріччю і першою втратою, тому що його віддали у будинок сімейного типу. Я була з ним тільки один раз, але відчуваю, що віддала частинку себе, а натомість отримала перший досвід.

Я не очікувала такого радісного настрою, щирих посмішок від дітей. Мені здавалося, що сміх та радість не є постійними гостями в цьому будинку. У наш час людина, маючи сім’ю, квартиру, гроші, відчуває себе нещасливою, прагне багатства. У дитбудинку все навпаки: діти не мають дому, сім’ї, позбавлені материнської любові, але сповнені щирою радістю та життєлюбством. Ось де можна навчитись по-справжньому цінувати кожен день, свою сім’ю, друзів, визначитись у моральних і духовних цінностях.

Про перше враження я ще не була готова відповісти. Мав пройти якийсь час, щоб все обдумати і проаналізувати. Додому поверталась втомлена, але думки переповнювали мене. Я до кінця не розуміла, чому поїхала, але відчувала, що щось у мені перевернулося. Розпочалась нова частина моєї життєвої історії під назвою «Перша поїздка в дитячий будинок». Ця подія закарбувалася хвилюваннями, бентежним калатанням серця і незрозумілим страхом у моєму серці назавжди.

Про поїздку 12.01.13

У мене залишилося дуже приємне враження про цю поїздку і я не можу не написати, бо як тільки я згадую — душу огортає тепло і радість.

Координатор підготувала запитання на різні теми, щоб поспілкуватися з «хлопцями» і зрозуміти їхній душевний настрій. Ми зібрались за столом, пили чай і спілкувалися. Кожен витягував з торбинки клаптик паперу із запитанням — потрібно було дати відповідь.

Ідея реалізувалася у всіх своїх виявах. Коли спілкувались, мені здавалося, що час зупинився. Було настільки затишно, спокійно, на душі панувала рівновага. Я давно такого не відчувала. Того вечора я була настільки зібрана з почуттями, думками, відчувалася гармонія тілесного і духовного.

Запитання змушували замислитися над тим, на що я раніше не звертала уваги. Наприклад, про три найголовніші речі в нашому житті. Було важко зробити вибір і цікаво послухати інших. Це дозволяло зрозуміти і пізнати іншу людину. Я відповідала про роль друзів у нашому житті, здавалось, хлопці мене не слухають. Була невпевнена в собі, вагалася. Коли Сашко підтвердив мою думку — хвилювання зникли. Свою невпевненість пояснила тим, що я майже ровесниця хлопців, мені 18, а їм 16–17 років.

Час минув швидко і мені треба було їхати, а так не хотілось... так було добре, спокійно і тепло на душі...

Ольга Євтушик

Координатор поїздок від руху «Молодь НЕ байдужа!» у дитячі будинки — Аліна Недашківська