Херсонську єпархію справедливо вважають одною з лідерів в Україні по роботі у соціальній та просвітницькій сферах. Своїми проектами херсонці вже сьогодні виходять на європейський рівень, здобуваючи державні та міжнародні гранти і підтримку широкого кола людей. Ідейним натхненником багатьох ініціатив є отець Сергій Дмитрієв — настоятель храму Святої великомучениці Варвари, керівник молодіжної організації «Анастасіс», очільник відділу соціального служіння та благодійності Херсонської єпархії УПЦ МП, магістр соціальної роботи. Безліч авторських ініціатив для дітей і молоді, постійна підтримка важкохворих, мистецькі й літературні заходи, благодійні християнські акції... Це далеко не повний перелік напрямків роботи отця Сергія і прихожан його храму. В нашій розмові ми торкнемося особливостей соціально активної роботи священнослужителя, відкритості церкви і розуміння своєї місії.

— Отче, щоб відкрити вас як людину, хотілося б дізнатися, чому ви вирішили стати священиком?

— Я виріс у церковній сім’ї і з дитинства був при храмі. Мій прадід був священиком, дисидентом. На початку ХХ ст. він змушений був покинути країну, служив у зарубіжній церкви. Нашу родину переслідували. Моя бабуся втекла з-під арешту і знайшла притулок в Грузії. Мама закінчила тбіліський технікум з відмінним знанням грузинської мови, але виявилося, що на півночі їй було легше влаштуватися на роботу, ніж у центральній частині СРСР, і я народився в Мурманську. Влітку ми багато подорожували: і до бабусі в Грузію, і до діда в Польщу, і до родичів в Україну. Я бачив, як служать священиків в різних краях. Сам я хотів вступати до військового училища, потім планував бути вчителем історії і навіть вступив у Мурманську на історико-філологічний факультет. Але на другому курсі кинув навчання і повернувся на батьківщину своїх предків в Україну. Господь так вирішив, що тут я вступив до семінарії.

— Ваша єпархія задіяна в чималій кількості соціальних проектів. Давайте поговоримо про них.

— Одразу всього й не пригадаю, спробую зазначити найвдаліші ініціативи. У 2002 році ми займалися проектом «Громада міста дітям вулиці», працювали з дітьми, які потрапляли до притулків, дитбудинків. Серед них були й ВІЛ-інфіковані. Працюючи з ними, ми, відповідно, працювали і з батьками. Сьогодні ми беремо участь у державній програмі ВІЛ-інформування серед підлітків. З цією програмою йдемо у школи і розповідаємо про здоровий спосіб життя, спорт, міцну сім’ю, дошлюбні стосунки, справжню дружбу. Коли про це говорять священик і соціальний працівник, у дітей руйнується багато стереотипів.

При нашому храмі також діє центр для бездомних. Хочу підкреслити, що бездомний — не значить маргінал. Ми проводили дослідження з цієї проблеми. Так от, у Херсонській області зі шкіл-інтернатів випускається 300 осіб в рік. Багато хто йде в ПТУ, інститути. Поки вони вчаться — мають гуртожитки, але після закінчення вузу вони фактично лишаються на вулиці. У 70% з них — немає свого житла і прописки. У дівчат часто трапляється рання вагітність, вони народжують і їх виганяють з гуртожитку. Так як дівчина ніде не прописана, то не може отримати допомогу на новонародженого, не може влаштуватися на нормальну роботу. Такі люди звертаються до церкви за допомогою. Кожен день ми приймаємо по 3-4 людей. Наші парафіяни є співробітниками Червоного Хреста. Перш ніж людина отримає від нас продукти харчування, речі або консультацію наших фахівців, вона повинна пройти медичне обстеження. Цього року завдяки такій роботі було виявлено вісім хворих з відкритою формою туберкульозу. Ми зверталися до місцевої влади для створення центру тимчасової реєстрації, але нам відмовили. Тоді ми розповіли про цю проблему в прямому ефірі через програму Савіка Шустера. Реакція була миттєва: документи на створення центру підписані, виділено державні кошти у сумі 27000 грн. на рік на зарплату двох соціальних працівників і відкриття спеціальної реєстраційної адреси для бездомних.

Один з останніх нових напрямків — це планери для художників. Нещодавно разом з херсонськими студентами були в Польщі. Жили в Яроцлаві, малювали види міста. Молодь спілкувалася з однолітками з Польщі, щодня ходили на службу. Ми отримали європейський досвід, ознайомилися з зарубіжною православної церквою.

Окрім всього, для мене важливо привести соціальне служіння у сільські парафії, туди, де батюшка має більше вільного часу, і може реалізувати себе по-новому. Потрібно допомогти йому зробити це, задіяти такою роботою, щоб оживити парафіяльне життя. У нас є людина, яка шукає фінансування. Я очолюю відділ соціального служіння, і якщо якийсь священик хоче спробувати себе у реалізації якогось гранту, то наше завдання — створити або підготувати йому команду, поділитися досвідом.

— Здається, що спілкування і робота з молоддю — основне джерело вашого натхнення.

— Я намагаюся частіше спілкуватися з ними на різні теми, ходити на їх зустрічі, розвиватися разом. Але що б бути авторитетом, цього замало. Тому я знову пішов учитися, закінчив Херсонський державний університет, став викладачем. Ще будучи маленьким хлопчиком, я відвідав з батьками Галявину казок в Криму. Там є чудова статуя, де підліток сидить на казковому синьому птахові, який вилітає з-під нього. Тоді я сказав собі, що ніколи не відпущу свого «синього птаха» і завжди лишатимусь молодим. Певно, тому так і тягнусь до молоді. На моєму першому приході в селі Сумської єпархії було сімдесят підлітків з недільної школи. Одного разу, ввечері, я йшов додому зі служби. На лавочках сиділа сільська молодь, лузали насіння. І хтось із них пожартував наді мною. Я підійшов, привітався, познайомився. А незабаром ми стали разом ходити в походи, подорожувати по монастирях. Згодом двоє з цих хлопців вступили до семінарії і ми спілкуємось досі. Всі діти — різні, але до кожного треба знайти свій шлях. Вже будучи в Херсоні, я запропонував студентам факультету культури зробити спільний проект. Ми ставили благодійні вистави на день Святого Миколая, на Великодні свята, на Різдво. При храмі також є свій фольклорний гурт. На свята ми ходимо в костюмах, співаємо колядки. Тиждень ми вітаємо наших парафіян, а потім беремо участь у фестивалях в інших містах. І ось у таких тижневих поїздках до Росії, Польщі, Франції ми просто живемо разом, спілкуємося, і діти відкривають себе з найкращого боку.

Згодом цей рух ми об’єднали в молодіжну організацію «Анастасіс». Сьогодні вона налічує 12 працівників — з бюджетом, серйозними проектами. Ми пропонуємо студентам список прохань від дитячих будинків, громадських організацій, а вони вибирають куди поїхати. Намагаємося запропонувати широкий спектр реалізації себе для небайдужої молоді. До речі, на нашу «молодіжку» приходять і атеїсти, вони вважають себе людьми доброї волі. Я їх називаю майбутніми християнами... Вони не відчувають ніякого утиску, наш храм відкритий для всіх, адже через соціальне служіння відбувається проповідь про Христа. Багато молодих людей, які не ходили раніше в храм, а приходили на зібрання, як волонтери згодом міняли своє мислення.

— Ви займаєтесь просвітницькою діяльністю, даруючи книги в школи Херсонської області, а ще — створили «Центр української книги» в Херсоні. Розкажіть про це детальніше.

— Буває, що у священика існує проблема зайти до школи. Але я знайшов вихід. Бібліотечний фонд шкіл поповнюється слабко, діти вчаться за старими підручниками. Тож ми звернулися до видавництва «Грані Т», у них тоді була дуже популярна акція фонд «Україна 2000» з Катериною Ющенко, і нам подарували півтори тисячі сучасних книжок, рекомендованих Міністерством освіти. Окрім цього, ми розклеїли оголошення про те, що кожна людина в Херсоні може принести сучасну книжку для якоїсь конкретної школи. За чотири роки ми подарували 30000 книжок.

Коли ми дарували літературу, то побачили, що в Херсоні немає книгарні, де були б представлені всі українські видавництва, в тому числі і релігійні, саме українською мовою. Тож вирішили створити такий центр, куди людина могла б прийти, почитати і придбати літературу. Нам на зустріч пішло чимало видавництв. Я заздалегідь розумів, що проект з книгарнею не даватиме великої матеріальної допомоги. Але тепер бачу, що Центр приносить значну користь. Це підтримка вдумливого читача, людини, яка звикла замислюватися про свою роль у суспільстві та аналізувати внесок інших. Ми продовжуємо дарувати хорошу сучасну літературу в села та районні центри, де не завжди дитина має вихід до Інтернету. Намагаємось також іти в ногу з українським літературним процесом. Запрошуємо відомих письменників, публіцистів, художників. У книгарні представлена й релігійна література. Тобто на «25 кадрі» обов’язково є християнська книжка.

— Вас називають церковним місіонером і світським подвижником. Як виходить все поєднувати?

— Важливо розуміти, для чого ти це робиш. Якщо ти це робиш заради Христа, для Церкви, тоді небезпеки немає. Завжди потрібно відчувати межу і розуміти, що ми не врятуємо всіх у громадському секторі, не до кожної людини достукаємося. Втім, якщо цього робити, суспільство стрімко деградуватиме. Можливо, я сам собі десь не подобаюся і не кожному мій спосіб життя зрозумілий. Але я своє служіння я визначаю як «прикордонне». Для людей на пограниччі віри і світського життя. Це люди, які рідко ходять у храм, але вважають себе віруючим і належать саме до нашої церкви. Це сучасна інтелігенція, викладачі вузів, які далекі від церкви і, може, від Бога, далекі від розуміння справжнього християнства. Але щоб увійти в коло цих людей, як говорить Апостол Павло, потрібно бути своїм серед тих людей, яким ти хочеш донести Слово.

Іван Воскресенський