На перший погляд Наталія Селецька нічим не відрізняється від тих, кого ми бачимо щодня на вулицях, у магазині, на зупинках, у транспорті... Але її сила і бажання допомогти тим, хто стоїть на межі життя і смерті, — то щось неймовірне. Ця кіровоградка обрала для себе непростий і морально важкий шлях. Вона — волонтер. Допомагає онкохворим діткам.

— Які обставини передували, перш ніж ви стали волонтером? Чому вирішили допомагати саме онкохворим?

— Це, мабуть, ще з дитинства в мені закладено — допомагати. Мені постійно траплялися покалічені котики і собачки, яких я намагалася вилікувати, а потім віддати в хороші руки. Я завжди поважала старість, допомагала стареньким переходити дорогу, поступалася їм місцем у автобусах. Люди похилого віку для мене завжди були ідеалом. І ще стала волонтером, мабуть, через те, що я мама. Я завжди відчуваю біль, коли в мене хворіють діти. Лише уявляю, що відчувають батьки, коли чують страшний діагноз. Але вирішальним, очевидно, стало те, що мої дідусь і бабуся, які дали мені дорогу в життя, померли від онкологічних хвороб. Коли мені важко, я згадую, які муки довелося пережити моїм рідним, адже у боротьбі з хворобою я з ними пройшла шлях від самого початку і до останнього подиху. Мабуть це і сформувало непереборне бажання допомагати іншим.

Я була постійним відвідувачем сайту організації «Жити завтра», на який, до речі, натрапила зовсім випадково. Там було багато історій про онкохворих дітей, яким потрібна допомога на лікування. Одного разу я побачила статтю «Врятуй мене, Кіровоград», у якій розповідалося, що в місті потрібні волонтери, які могли б допомагати онкохворим діткам, в тому числі поширювати про них інформацію і на сайті «Жити завтра», де власне знаходяться дані про онкохворих дітей з усієї України, які потребують фінансової підтримки. Я не роздумуючи набрала номер телефону київського волонтера Михайла і сказала: «Хочу, можу, буду!». Проте він почав мені пояснювати, що бувають такі випадки, коли люди запалюються в один момент, а потім так же швидко згасають. Але я була впевнена у своєму бажанні і вже через місяць мене офіційно зареєстрували волонтером.

— З чого починався ваш непростий шлях у волонтерській діяльності?

— Я почала у 2011 році. Ледь не щодня відтоді і дотепер приходила до онкохворих діток, які лікуються в гематологічному відділенні дитячої обласної лікарні. Тут вони проходять хіміотерапію, приймають променеву терапію, словом проходять повний курс лікування. У стінах цієї лікарні я проводжу багато часу. На моїх очах траплялося багато різних історій: одні були щасливі, інші із сумним кінцем. Про кожного хворого, який вижив чи пішов із життя, я можу розповідати довго і з подробицями, адже й досі пам’ятаю, який у дитини був характер і що вона любила... Медичний персонал лікарні дуже добре ставиться до своїх маленьких пацієнтів, з теплом і навіть з любов’ю.

— Чи достатньо донорів у лікарні?

— На жаль, проблема з донорством дуже серйозна. Дуже мало людей добровільно здає кров для онкохворих діток, а потреба в цьому надзвичайно велика. Коли я тільки почала працювати волонтером, то хворих діток було менше, а зараз їх, на превеликий жаль, стало більше.

— Вам важко збирати гроші на лікування онхохворих, як на це відгукуються люди?

— По-різному. Є люди, які допомагають, але ми їх навіть не знаємо і не бачимо. З фондів частіше за все передають медикаменти. Якось у нас лікувалася одна дівчинка, ліки капати їй треба було ще вчора, але препаратів не було. Тоді я зателефонувала в один фонд, вони купили два флакончики ліків, один такий коштував майже десять тисяч гривень.

Ще один випадок із моєї практики: під час лікування Олега, я написала інформацію на сайт «Жити завтра», що кошти потрібні саме сьогодні для придбання ліків, тому що завтра буде пізно. Протягом однієї години мені зателефонував чоловік, не представився і сказав, що поклав на картку 7200 гривень, тож можна купувати ліки. Багато людей не бажає навіть називати своє ім’я. Коли я їх запитую, вони кажуть: «А навіщо це вам», я пояснюю, що може мама захоче помолитися, але не знає, як звати благодійника, тоді вони представляються...

Дуже вражає історія, яку розповів мені київський волонтер Михайло. До нього зателефонував чоловік і сказав, що хоче допомогти дитині. Мишко через увесь Київ поїхав на зустріч, думав, кошти будуть для конкретної дитини на лікування, як передає більшість. Проте побачив хлопчика-інваліда, який працював двірником у школі. Він дістав із кишені 20 гривень і каже: «Ви мені вибачте, але в мене більше грошей немає, тільки ця сума. Я хочу передати їх тій дитині, якій вони зараз найбільше потрібні». Він відірвав ці гроші від себе. Розповів тоді, що працює лише півмісяця, що в нього мама лежача. Віддавши гроші він сказав, що у нього ніби камінь з душі спав, він відчув душевне полегшення. Цей вчинок говорить про те, що людина скільки могла, стільки і пожертвувала на лікування. На картки іноді перераховують по 5-10 гривень, суми бувають різні, але хто знає, у чому відмовили собі ті люди.

Буває, людина тримає в руках п’ять гривень і думає, а чим вони допоможуть дитині? Але це неправильно. Хто пожертвує п’ять гривень, хто дві, хто десять — так зібрати можна на лікування. Якщо обійти дві багатоповерхівки і зібрати в кожній квартирі по дві гривні, то можна назбирати на певний курс лікування.

Правда, чомусь маленьким діткам допомагають більше, ніж старшим. Тому зібрати певну суму грошей для них простіше. Чому так складається, навіть не знаю!

— А хто допомагає діткам морально боротися із хворобою?

— Коли дитині чи-то в п’ять, чи в десять, чи в п’ятнадцять років кажуть про хворобу, для них це стрес. Колосальний стрес. Коли вони потрапляють у гематологічне відділення і бачать поряд таких же хворих, вони бояться ще більше. Є діти, які відмовляються лікуватися, виривають крапельниці. У дітей старшого віку дуже часто трапляються депресії, їх важко лікувати. Важливо, щоб морально підтримували батьки, відволікали від думок про хворобу, втішали, підтримували віру у швидке одужання. У складних випадках ми запрошуємо отця Варнаву з Єлисаветградського собору, що на Балашівці. Він уміє знаходити підхід до таких дітей, пояснює їм, що без їхньої участі подолати хворобу не можливо. Є багато дітей, які знаходять в собі силу волі. От лікар мені каже: «Заходжу до палати, знаю, що з таким діагнозом дитині дуже погано, але ж питаю, як почуваєшся, а вона у відповідь каже, що все нормально, а саме блює». Або коли я в діток цікавлюся, як справи, а вони потрісканими губам посміхаються і кажуть, що у них все добре. Ну хіба це не сила волі?!

Без бажання подолати хворобу практично не можливо вижити. Інколи лікарі пояснювали батькам, що врятувати дитину не можна, а вони після того ще більше боролися за її життя і все ж таки рятували. Бувало й таке, що в діток онкохвороба була на ранній стадії, але їм не вистачало сили волі, і вони помирали... Втрата дитини для мене — це взагалі окрема тема, адже з ними помирає частинка моєї душі. Коли я приходжу до діток, прикипаю до них усім серцем, я радію разом із ними, коли чую про хороші результати. Я сумую і страждаю, коли аналізи погані. Дуже звикаю до дітей і нічого не можу з цим вдіяти!

— Підтримувати в такій ситуації потрібно і батьків. У період лікування дитини ви з ними спілкуєтеся?

— Так, я їх розумію. Буває вони мені телефонують, що треба якісь ліки, то я сама дізнаюся у них про стан дитини. Одного разу в схожій ситуації була і я. Зі своєю донькою перебувала на медичному обстежені і хиталася від хвилювання, як китайський маятник. Дві доби ми чекали, поки нам зроблять комп’ютерну томограму, аби швидше дізнатися відповідь, я тоді готова була на все. У мене не було ні дня, ні ночі. Жила тільки тим, який діагноз поставлять моїй дитині. Я прокинулась о п’ятій ранку і прийшла за результатом. Не знаю, як підіймалася сходами. Коли я прочитала результат, що онкології немає, у мене не було сил ні плакати, ні сміятися. Щоправда, там був серйозний діагноз, який потребує оперативного втручання. У мене від моральної втоми просто не вистачило сил на емоції. Тому я розумію батьків, у яких хворі дітки... Мабуть так було потрібно, щоб я цю проблему побачила не лише ззовні, а й відчула внутрішньо.

— А щодо операції вашої доньки, як скоро вона потрібна?

— У 2014 році. Я допомагаю врятувати життя онкохворих діток, а як допомогти своїм не знаю. У мене двоє дітей, ми винаймаємо квартиру, бо чоловік зібрав наші речі і виставив нас за двері. Живе зі свою новою родиною, виховує чужих дітей, а від своїх просто відмовився. Я його не засуджую. Мої діти обоє потребують складних операцій, але де брати кошти, я не знаю... Мені важко і боляче дивитись їм в очі, бо не знаю чим їм допомогти. Чужим у мене є можливість допомогти, а своїм як? Навіть не знаю...

— Хто вам допомагає у волонтерській діяльності?

— У мене є помічник Саша. Окрема подяка київському волонтеру, адже, коли в мене бракує часу, він завжди може підготувати і поширити інформацію про хвору дитину на сайті «Жити завтра».

— Як у лікарні проходять свята для діток?

— У цих дітей по суті і дитинства немає. Вони проходять через такі страждання, що словами не передати. Одного разу ми запросили до діток на свято клоунів. Вони надували кульки, робили з них різні фігурки і звіряток, розповідали кумедні історії. Поки дітки гралися в ігровій, клоуни заходили у кімнати до тих, хто лежав під крапельницею. Всі дітки гралися, сміялися, раділи. Я дивилася на них і не знала, що з ними відбувається. Я перед собою бачила щасливих дітей — не тих, які сумно лежали на лікарняному ліжку, а які на декілька хвилин забули про свою хворобу. Увага для цих діток — дуже важлива. Наближається День Святого Миколая, Новий рік, Різдво Христове, але поки що немає фондів чи благодійників, які б допомогли зробити для діток свято. Ми були б раді будь-якій увазі, тому що хочеться в такі дні подарувати маленьким пацієнтам відчуття новорічно-різдвяної казки, дати можливість відчути себе дітьми...

— Бути волонтером емоційно дуже важко, звідки ви берете сили?

— Ніщо не дає стільки сил, як голос здорової дитини. Коли вони мені телефонують і кажуть, що добре себе почувають. Або ж коли телефонують їхні батьки і з радістю повідомляють: «Нам сьогодні 5 років!». Сил додають і щирі дитячі посмішки. Дуже приємно, коли батьки надсилають мені фото своїх діток — я дивлюсь на них і розумію, що пам’ятаю це дитятко лисеньким після хімії, а на фото дівчатка з волоссям, з косичками чи хвостиками, з бантами. Це велике щастя бачити такі результати!

Наталія розповіла нам кілька історій про своїх підопічних. Каже, це лише окремі фрагменти, але за ними стоїть ціле життя. І не одне.

Історія маленької Наталочки. Цій дівчинці лікарі не давали жодного шансу на життя. Проте мама дівчинки боролася з неймовірною силою. Зрештою, Наталочка одужала. Зараз вона ходить у перший клас.

Історія Даринки. Їй було тринадцять, а пухлина в неї була, як у дорослої людини. Госпіталізували її у важкому стані. Вона пройшла хімію. Не їла. Не розмовляла. Просто лежала непритомна. Душе схудла — були лише кістки обтягнуті шкірою. Мама дуже переживала, настільки сильно, що в неї відірвався тромб і вона померла... Даша залишилася сама. Волонтер Наталія розуміла, що життя дівчинки в деякій мірі залежить від неї. Вона писала про неї інформацію на сайт «Жити завтра» і поширювала по всіх фондах та різних організаціях. Під час курсу лікування їй ставало краще. Вона симпатична і худенька, з довгим кучерявим волоссям.

— Вона пройшла лікування. Ми витримали його разом. Тоді виник рецидив і вона знову пройшла необхідний курс. Далі її направили на лікування в Київ. Три місяці тому дівчинка мені телефонувала і сказала, що привезла хороші результати, — втішно розповідає жінка.

Історія Гриші. Йому було 15 років. Він дуже страждав. Нікого не хотів бачити. Думав, що батьки проти нього, що не борються за його життя. Гриша розумів, що в нього немає жодних шансів, адже пухлина дуже швидко росла. Наталя намагалася вселити в нього віру, допомогти, запевняла, що за його життя боротимуться з усіх сил.

— Я попросила нашого постійного покровителя отця Варнаву поговорити з хлопчиком. Отець розповів, що в дитини дуже багато болю і страху, — важко пригадує Наталя, додаючи, що через три дні Гриші нестало...

Батьки були у великому розпачі. Вони втратили сина. Крім того, мали величезні борги, адже препарати дорогі, а в лікарні їх не було. Волонтер каже, що тоді цю інформацію написала на благодійний сайт «Жити завтра», де просила людей допомогти, адже батьки продали все і напозичалися багато, жили тоді лише на стипендію сина. Дивом люди відгукнулися і батьки розрахувалися з боргами.

Історія Наталочки. До гематологічного відділення вона потрапила зовсім крихітною. Тут у неї різалися перші зубки, тут вона плакала і робила перші кроки. Відтепер для неї хвороба у минулому.

Історія Юлі. У вісім рочків Юля вже благополучно подолала найстрашнішу хворобу. Як наслідок лікування у неї тепер залишився гепатит. Вона постійно каже: «А для чого мене лікувати? Який сенс? Все одно я помру».

— Коли маленька дитина таке каже, хочеться їй допомогти повірити в те, що найстрашніше позаду, але вона ніби не чує цього. Я їй кажу, що ми тебе вилікуємо, що ти житимеш. А вона мені відповідає «От дивіться, Лілі нема? Нема. Даші нема? Нема. Кірюшки нема? Нема. А ви думаєте я не помру?», — запитує вона в мене, на що я їй кажу «Ти житимеш!», — пригадує волонтер розмову з дівчинкою і пояснює, що всі ці діти лікувалися в одному відділенні, спілкувалися, тому добре розуміють, кого не стає у відділенні, і з якої причини. Вони про це дізнаються ще раніше, ніж батьки деяких дітей...

Історія Лілі. Їй не було навіть трьох років, коли вона померла. У неї був лейкоз. Волонтер Наталя до неї приходила у відділення, а вона кричала «Наташа прийшла!», обіймаючи її за ноги. На руки вона ні до кого категорично не йшла. У свої два з половиною рочки дівчинка вміла рахувати до п’ятдесяти, розповідала літери і знала, що пташка чорного кольору і де вона сидить. Лілечка була дуже розвинена й ерудована. З нею у відділенні лежали бабуся і дідусь по черзі, а мама заробляла гроші на лікування в Києві. Наталя до них приїздила завжди, коли їм потрібна була моральна підтримка.

— Смерть цієї дитини для мене була великим ударом. Одного дня вранці подзвонила її мама, яка приїхала із заробітків, і сказала, що дівчинку забирають у реанімацію. Я заспокоювала її, щоб не хвилювалася, адже там онкології практично не було..., — зі сльозами на очах пригадує Наталя. — За кілька хвилин вона мені передзвонила і повідомила «Наташа, її не стало». Я не могла забути її карі очі, теплі обійми, її рученята я відчувала в себе на плечах... Я хотіла з нею попрощатись, побачити востаннє, тому поїхала до дівчинки на похорон. І от вже коли її поминали, дідусь подякував усім родичам і друзям, які її підтримували, і сказав «Особлива подяка тобі, Наташо. Ти з нами пройшла цей шлях «від» і «до», ти раділа і плакала разом з нами, коли приходили хороші результати. Ти сумувала і розчаровувалась, коли були погані аналізи. Ти підтримувала нас, коли Лілечка приймала хімію і коли вона страждала після неї...». Смерть Лілі я переживала дуже тяжко, у мене навіть були думки залишити волонтерство, але інші врятовані життя додавали сили.

Історія Діми. Хлопчик дуже сором’язливий, тоненький. За допомогою до Наталі звернулася його мама. Коли волонтер приїхала у відділення, там був лише батько. Документи і картку оформили відповідно на нього, адже саме він доглядав у лікарні за сином. Медичний персонал про нього дуже добре відгукувався.

— Тоді мама хлопчика подзвонила мені і сказала, що батько не дуже хороший, не зважаючи на те, що саме він лежить з дитиною, а не вона, годує його, хлопчик доглянутий. У мене нема до нього претензій, в медперсоналу теж, — переповідає Наталя історію, яка висвітлює інший бік волонтерства. — Проте жінка мене не чула і наполягала, щоб гроші від благодійників приходили на її картку, бо вона хоче купувати сину ліки. Я пояснила їй, що ситуація може бути непередбачуваною, що ліки можуть знадобитися вночі, тоді батько їхатиме до неї в село чи позичатиме?! Але мама написала на мене заяву в міліцію... Я не засуджую її, адже в таких ситуація батьки себе ведуть по-різному...

Історія Олега. Цей хлопчик круглий сирота. На той час йому було 16. У нього була доброякісна пухлина, яка згодом переросла у злоякісну. Коли він поступив у відділення, йому потрібен був тамодал, п’ять капсул коштували 7800 гривень. Його опікун тітка Галя, коли дізналася про вартість, знепритомніла, бо в них не було таких грошей. Олег теж занепав духом. Він просто сидів на підвіконні і дивися у вікно. Тоді у свої 16 років він розумів, яка це велика сума, а в них її немає, родина жила у селі. Олег знав, що тітка не витягне лікування. До нього Наталя покликала отця Варнаву. Після розмови Олег схопився за життя і сказав «Я теж вірю! Якщо в мене вірить і допомагає стільки людей, то як я можу їх підвести?!».

— У Олега моментально аналізи поліпшилися вгору, в мене на очах він почав одужувати, тому душевний стан для боротьби з хворобою відіграє дуже вагому роль, — розповідає Наталя і каже, що під час лікування він із дитячого відділення перейшов у доросле. Там він проходив променеву терапію. — Його лікування ми витягли. Усі разом. Тиждень тому він приїхав з Києва, подзвонив мені і сказав, що в нього гарні результати. Хлопець вдячний кожному. Він каже, що не знає імен тих, хто йому допомагав, тому він молиться за всіх. Зараз з Олегом ми товаришуємо. Недавно я їздила провідувати хлопця, він живе в селі, у нього все добре.

Вікторія Семененко

Источник