Кожного разу, коли ми їдемо до дітей, я хвилююся як вперше, може трішки менше. Ніколи не знаєш, що тебе очікує, і чи вдасться виконати задумане, адже все може піти зовсім не за планом. Цього разу ми з молодшими дітьми довго виконували письмові вправи і так захопилися, що потім нашвидкуруч закінчували творчу частину нашого заняття — плакат із квітів, які вони перед тим розфарбовували.

Але найважливішою складовою наших поїздок, звичайно ж, є спілкування з дітьми. Кожного разу хочеться їх чомусь навчити, залишити якісь поради та наштовхнути на роздуми, які допомогли б їм обрати правильний життєвий шлях, а можливо і, втримати від деяких помилок у майбутньому. Я дуже сподіваюся, що дійсно так і буде, адже ми всі на власному досвіді знаємо, що навіть один раз почута у дитинстві фраза (яку ми можемо зразу не зрозуміти і забути), може закарбуватися у пам’яті, а потім згадатися у необхідний момент і дати змогу багато чого зрозуміти, і навіть вплинути на наші вчинки.

Ми намагаємося навчити дітей бути уважнішими та добрішими один до одного, але дуже часто так виходить, що вони самі нас вчать цьому ж. Інколи їм це вдається навіть краще, ніж нам. Тому з дитячого будинку завжди можна повернутися трошки іншою людиною.

Особисто я вважаю, що найважливіше, що ми можемо дати цим дітям через наші поїздки — це часточку тепла, любові, уваги і потрібності, яких їм так не вистачає у їхньому маленькому замкнутому світі, що існує за власними законами. Подарувати їм кілька годин радості і свята, яких вони кожен раз з таким нетерпінням очікують і виглядають нас, завжди зустрічаючи усмішками та обіймами. А потім так же само проводжають нас до машини (а то і до воріт), випитуючи, коли ми приїдемо наступного разу, й інколи жартома пропонуючи залишитися.

Даша Федiрко,
волонтер руху «Молодость Не байдужа!»

Куратор напрямку — Аліна Недашковська