Ми потрібні однин одному

Страждання в моїй душі від хвороби, спонукали згадати: про вічність, смерть і задуматись над питанням : «Для чого це мені?». 

Напевно,одна з причин: щоб відчути те, що відчувають люди, коли хворіють, і допомогти їм розділити їх біль. Правильно трансформовані страждання приносять користь душі. 
Теорія була, а практики не вистачало. Тому,  пропозицію, поїхати в Білоцерківський інтернат, від подружки, і координатора  напрямку - Марини, прийняла з радістю. Хотілося і було бажання якось допомогти дітям інтернату, і я розуміла, що вони мені потрібні більше, ніж я їм.

 По дорозі в інтернат я хвилювалася , але коли  побачила цих діток, то все пройшло. Від них сяяла радість, на устах були радісні усмішки,  при появі гостей. Ця радість була взаємною. Там були дітки з ДЦП років 4- 5, хлопчики - підлітки різного віку з різними психічними вадами, хлопчики з синдромом Дауна. Я розумію, чому таких людей називають «дітьми сонця». Вони - просто таблетки радості і позитиву!

 Волонтери поділилися на декілька груп. Одна група малювала с старшими, друга - ліпила малюнки з пластиліну з меншими, третя – малювала на асфальті крейдою, потім всі бажаючі грали разом у м’яча.  Спочатку, мені дуже хотілось піти до самих меншеньких діток з ДЦП. Це - були  «Сонечки у інвалідних колясках». Почуття болі, радості і сорому, одночасно, виникли в моїй душі. Радість - від їх посмішок, болю - від їх страждання, сорому - від того, як часто я буваю невдячна. А ще було мирно і спокійно на душі від того відчуття, що Господь поруч, особливо це відчувається  в таких місцях як: тюрма, лікарня, дім ветеранів, хоспис та інтернати, де живуть ті, які борються за життя більше, ніж іноді я за своє, і мені є чому повчитися в них.

 Особливо,  мені припав в до серця хлопчик Миколка років 4-х. Життєрадісний, веселий, з гарними карими очима. Він просив носити його на руках по території інтернату і по сходах. На якийсь час, я стала «його ніжками». Ми передавали один одному уявні ключі, і він хазяйновито замикав двері і вікна інтернату  цими ключами. Отак ми з ним хазяйнували. Мені прийшла думка, що навіть нічого не маючи, можна допомогти своєю небайдужістю. Просто посміхнутися, просто обійняти, просто взяти на руки, просто вислухати, щоб дитина відчула свою значимість у цьому світі, у її маленькому світі, в який ми іноді можемо приходити, погратися, поспілкуватися, і навіть просто посидіти поруч і помовчати, просто подивитися у вічі. Не обов’язково мати  педагогічну освіту і особливі навики. Важливо, просто проявити любов і дати  дітям трішки свого тепла.

Коли прийшов час покидати інтернат,  було враження, що його вихованці не хотіли нас відпускати. Проводжали до воріт, і щось розповідали. Спілкування з ними було дружнім, теплим і захотілося приїхати знову. 

Тим більше, що у Миколки  на зберігання залишилася зв’язка «уявних» ключів і мені здається, що серед них є ключі не тільки від вікон і дверей, а й ключ від мого серця, адже справжнє щастя - це любов до ближнього. Любити я не вмію, але дуже надіюсь навчитися, з Божою поміччю і поміччю дітей, яким так важлива не байдужість.

Волонтер Оля Радуга

Координатор направлення поїздок 
в Білоцерківський дитячий 
будинок інтернат Приходько Марина