Життя по вірі митрополита Агапіта

Якщо у центрі нашого буття є місце для Христа, то і в житті буде порядок – впевнений митрополит Могильов-Подольский і Шаргородський Агапіт (Бевцик).

– Владико, як Ви прийшли до віри, що вплинуло?

– Народився я на Буковині, у селі Давидівці, в якому народився нині покійний митрополит Никодим (Руснак). У селі пам’ятали владику, знали його з юних літ. Коли він ще молодим пішов у Іоанно-Богословський Хрещатицький монастир, усі це обговорювали. Селяни були віруючими, ще до революції, до Першої світової війни бували на Афоні, часто ходили хресними ходами. Також тут діяв храм на честь Архістратига Божого Михаїла, який проіснував до 90-х років ХХ ст. А в 90-х роках якраз за допомогою митрополита Никодима на місці старого був побудований новий храм на честь Архістратига Михаїла.

Усе це наклало відбиток на моє життя та життя інших священнослужителів нашого села. Нині чоловік п’ять — молодих хлопців, які нещодавно закінчили семінарію, прийняли священний сан, несуть свій послух на Буковині, в Чернівецькій єпархії. Можна сказати, що саме владика Никодим прищепив нам таку любов до священства і монашества.

17 серпня 2015 року архієпископ Могилів-Подільський і Шаргородський Агапіт був возведений в сан митрополита.

Відомо, що наш Архістратиго-Михайлівський храм у селі закривався у 60-х роках, але люди повстали, оголосили страйк, не виходили на роботу – а тоді вже були колгоспи. Влада пішла на уступки — і відкрила храм. Але через деякий час храм був знову закритий, формально, а неформально – там постійно звершувались служби за будь-якої радянської влади, але без священнослужителя. Люди самі збиралися у храмі, служили ранішню службу, вечірню, обідницю без євхаристичного канону. І от я ходив у такий храм. Мої батьки були прості селяни, також ходили до нашого храму – і баба, і мати, і батько. Зараз вони вже покійні.

Владика Никодим знав про ситуацію з храмом і клопотав, щоб дали священика, але, видно, у безбожної влади було передчуття, що із нашого села вийдуть майбутні священики, єпископи, які присвятять своє життя служінню Богу.

– Митрополит Никодим – знаменна постать в Українській Православній Церкві. Ми знаємо, що у 1991-му році, коли потрібно було вибрати нового Предстоятеля Української Православної Церкви і коли ставилося питання: бути в канонічній Церкві, чи в розколі, — саме владика Никодим зібрав і провів Архієрейський Собор у Харкові, де Предстоятелем було обрано Блаженнішого Митрополита Володимира (Сабодана).

– Це його велика заслуга – дякуючи йому наша Церква була утверджена, всі єпископи були зібрані у Харкові, а це не у ті часи було так просто здійснити. 1991 рік, комуністи ще були на посадах і хотіли, щоб усе було по-їхньому.  Але владика Никодим мав вагомий авторитет, і було прийняте рішення: в Україні бути — канонічній Православній Церкві.

От такий наш земляк — владика Никодим (Руснак). Я його теж добре знав, ми з ним добре спілкувалися, він завжди радо мене зустрічав, цікавився, як справи у селі: хто живе, хто виїхав, хто ходить до церкви. Він, до слова, був один у матері, і свій дім, після її смерті, подарував бідним людям. Загалом, це притаманно буковинцям, і я радий, що зараз нашу Церкву очолює Блаженнійший Мирополит Онуфрій — теж із Буковини, із священницького роду. А на Буковині священики і єпископи виховані у міцній канонічній православній вірі. Так що маємо надійного Предстоятеля Церкви, який буде вести цей корабель до спасіння. Це однозначно. Митрополити Никодим і Онуфрій, можна сказати, товаришували, завжди зустрічалися, спілкувалися, як бували у Чернівцях. Така от спадкоємність поколінь у Буковині.

Таллінн . 1961 рік. Зліва направо: єпископи Никодим (Руснак), Никодим (Ротов), Іоанн Горьковський (Алексєєв) та Алексій (Рідігер)

Після навчання у школі та музичному училищі я потрапив до армії, а потім у мене з’явилося гаряче бажання вступити до духовної семінарії. З благословення Чернівецького і Буковинського владики Варлаама я потрапив у Вільнюс – у Свято-Духів монастир.

До речі, до католицизму литовці були православними, тому що литовські князі брали в жони московських княгинь, а разом із ними до Литви прибували і священики.
Свято-Духів монастир був побудований у 1460-х роках, має свої традиції і за свою історію жодного разу не закривався. Він відомий також тим, що в обителі почивають мощі Віленських мучеників Антонія, Іоанна і Євстафія.

– Вільнюський монастир – достойний, навіть за радянських часів там можна було побачити справжніх старців, які бували у Псково-Печерському монастирі, дружили з його подвижниками.

– Так, це так. Старець Миколай (Гур’янов) з острова Заліт був насельником цього монастиря. Хто чув про псковських старців, знає — всі вони побували у Свято-Духовому монастирі в Вільнюсі.

Цей монастир діє до сьогоднішнього дня, тут подвизається багато братії, сюди постійно приїжджають паломники з усіх усюд. У радянські часи Свято-Духів монастир Вільнюса був одним із небагатьох відкритих – а їх можна було порахувати на пальцях однієї руки. І тоді, і сьогодні, коли заходив до цього монастиря, завжди відчував і гарячу молитву, і монашеський дух.

Я ж тоді, у 1985 році, потрапив до цього монастиря, щоб отримати направлення у духовну семінарію. Намісник обителі запросив мене стати його келейником. Так я служив у монастирі Вільнюса до 1988 року. Того ж року мене запросив владика Іонафан (Єлєцьких), який тоді став намісником Києво-Печерської Лаври. А я його знав, бо він був викладачем у Санкт-Петербурзі і завжди заїжджав дорогою до Вільнюса у монастир.

Так вийшло, що після святкування 1000-ліття Хрещення Русі я отримав благословення їхати до Києва.

Свято-Духів монастир. Вільнюс

Києво-Печерська Лавра зустріла мене чудово – у Києві тоді був духовний підйом. Відчувалось благоговіння. Людей і в Дальніх печерах (Ближні печери ще були закриті), і під час богослужінь було завжди багато. Перші місяці ми жили на вулиці, потім нам уже дали приміщення. Мене благословили нести послух першого просфорника. Чернече життя я вже знав – був три роки послушником, тому проблем не було. А вірян тоді було стільки, що в неділю на свято ми пекли до 30 тисяч просфор.

– Що в ті роки Ви шукали у Православ’ї?

– Не думаю, що було якесь прозріння чи наїтіє. (посміхається) Може, цікавість, допитливість — знати більше про віру, про Церкву.

Я займався музикою, закінчив музичне училище, служив у військовому оркестрі, але це мені було не цікаво. Про Церкву взнати було цікаво. Але так вийшло, що до семінарії я не вступив. Поживши у монастирі, я зрозумів: мій шлях до спасіння – монашество. Так у 1988-му році, на свято Казанської ікони Божої Матері, у Києво-Печерський Лаврі я був пострижений у монахи, одним із перших. Постригав мене владика Іонафан (Єлецьких), а восприємником був ахрімандрит Софроній (Шинкаренко). Зараз він намісник чоловічого монастиря в селі Княжичі, Київскої області.

Яким був Київ у 1988 році? На всю столицю діяло чотири храми. Якщо ти приїхав до Києва і віруючий – тебе ніхто не пропише і на роботу не візьме. Все йшло через виконком – характеристика з місця роботи, клопотання трудового колективу. Багато було атеїстів, безбожників – віруючому було тяжко тут влаштуватися.

Навіть після святкування 1000-ліття Хрещення Русі Києво-Печерській Лаврі віддали тільки Дальні печери, а більше ні про що і мова не йшла. Хоча всі знали, що до революції в Києві діяло 10 монастирів.

Коли Лавру віддали Церкві, то кожний корпус доводилося відвойовувати. Самі працівники заповідника іноді влаштовували перепони. Ніхто не давав нам цивілізовано приміщення, мовляв: «ми звільняємо, людей переводимо…», — все треба було самим розчищати, переселяти, робити ремонти, реставрувати тощо. І все на свій страх, ніхто не давав дозвіл – а ми все робили, аби тільки врятувати лаврські пам’ятники архітектури. Уже потім Церкві передали Ближні печери.

– А як Ви потрапили до Троїцького Іонинського монастиря, почали його відроджувати?

– У 1991 році стали відкриватися храми і монастирі. З Видубицького монастиря надійшла інформація, що наверху є Іонинська церква, і є загроза, що її передадуть уніатам. Л.Кравчук тоді побував на Західній Україні і пообіцяв греко-католикам віддати цей храм. Вони вже й громаду свою прислали і стали «служити» біля храму. Але історично на тому місці була наша православна обитель — на той час у Почаївській Лаврі ще були живі монахи, які пам’ятали Іонинський монастир.

Архімандрит Агапіт ​​з першими насельниками Свято-Троїцького Іонінського монастиря в місті Києві. Початок 1994 року

Мене туди одразу направили — а я мав машину, привозив туди хор. Церковний хор тоді тяжко було зібрати, бо перші служби звершувалися на вулиці. Коли ж ми зайшли у храм, виявилося, що немає даху. Але головне для нас було — врятувати цю святиню, щоб її ніхто не забрав.

Благословення на відродження монастиря я брав ще у Філарета (Денисенка). Та він не хотів, щоб там був чоловічий монастир, і дав мені там служити з такою настановою: поки не знайде туди мирського священика – одруженого. Зрозуміло, що і керівництво Академії наук України, і Ботанічного саду були проти монастиря.

Без згоди Ботанічного саду неможливо було ні громаду зареєструвати, ні взагалі вести будівельні роботи. Але так Господь дав, по молитвам преподобного Іони – ми і мощі повернули, і громаду зареєстрували, і статут монастиря розробили. Чудеса тоді в Іонинському відбувалися постійно, але найбільше Промисел Божий було видно, коли повернули мощі преподобного Іони.

Мощі було віднайдено в 1994-му році. Знайшли могилу преподобного Іони, знайшли архімандрита Ігоря, який перепоховав тіло старця в 1960-му році. Тоді сказали: «Якщо є родичі, то нехай перепоховають. А якщо — ні, то ми його десь поховаємо як безіменного». А з церкви хотіли зробити ВДНХ. Тому архімандрит Ігор перепоховав старця як свого родича. Тіло преподобного Іони тоді вже було без голови.

Склеп, де були його мощі, говорять, розкрили в радянські часи і головою старця у футбол грали в ботанічному саду. Те, що останки старця були без голови – як одна з ознак того. Коли ми знайшли могилу преп. Іони Київського, то за наітієм Святого Духа стало зрозуміло, що треба переносити преподобного.

Важко було. Ботанічний сад – це одна із структур Академії наук, а в радянські часи це — держава в державі: свої закони, свої землі, свої працівники, нагороди і підвищення. Ніхто, навіть Президент країни, не міг впливати на рішення керівництва Ботанічного саду, бо в них є президент Академії наук.

Слава Богу, у нас були добрі стосунки з директором Ботанічного саду Наталією Черниченко, але, зрозуміло, без президента АН Українивона не могла підписати будь-якого документа. Одразу нам сказала: «Ви служіть, ми вам не заважаємо, але жодні документи ми вам не підпишемо».

Перенесення мощей преподобного Іони. 1993 рік

До речі, у нас була така згуртована громада – підійшли до мерії, і коли там відмовилися підписувати, оголосили голодування, викликали телебачення. Уже на другий день нам підписали документи. Але тоді тільки громаду зареєстрували, про монастир і мови не могло йти!

Храм нам так і не передали, а нам потрібно було хоч печатку — як дозвіл нашого там знаходження. Тому що нас могли в будь-який час попросити з Ботанічного саду як із режимного об’єкту, і передати храм кому завгодно – наприклад, уніатам. Але з Божою допомогою та молитвами преподобного Іони громаді вдалося виклопотати документ про передачу нам монастиря.

Могилу преподобного Іону ми відкривали вночі, без розголосу, тому що нас би змусили проводити ексгумацію тіла, різні аналізи. Господь дав нам відвагу, мужність — сьогодні навіть дивуєшся, і ми з братією пішли вночі із ліхтарем, свічками, співаючи Псалтир, на могилу старця.

Розкопали могилу, знайшли гроб, підняли — і пішли прямо так із гробом...

До речі, коли я піднімав мощі преподобного Олексія Карпаторуського, біля Хуста, то до мене приходили люди і казали: «Закопайте назад, може біда бути». Такі були 90-і роки, люди боялися всього.

В Іонинському монастирі я ніс послух до 1998-го року. А в 1998 році я був направлений єпископом на Хустську кафедру. Тодішній Хустський єпископ Мефодій (Петровцій), рідний брат Хустського митрополита Марка, пішов на спокій. З владикою Мефодієм ми були знайомі — зазнайомилися ще у Вільнюсі, де він був регентом-уставщиком братського хору і благочинним обителі, мав дуже гарний голос. Коли він пішов на спокій, то Блаженніший Володимир, знаючи, що ми товаришуємо, і на прохання священиків, щоб я був приємником на Хустській кафедрі, благословив мене очолити єпархію.

– І Ви залишили після себе приємника…

– Влітку Блаженніший Митрополит Володимир служив у нас в Іонинському службу і сказав, що потрібно вибирати, хто буде приємником в Іонинському. Я зразу підвів ігумена Іону (Черепанова) (сьогодні — єпископ, голова Синодального молодіжного відділу УПЦ) і говорю: «Він один із перших прийшов».

Владика Іона прийшов у Києво-Печерську Лавру в 1990 році, ніс різні послухи. Хрестили його в Дніпрі – він хотів, щоб було за канонами, з повним зануренням. Весь час він був такий — щоб усе було строго за православною традицією. У Києво-Печерській Лаврі, у печерах, я й постригав його.

Оскільки він ще не був готовий вступати до числа братії Києво-Печерської Лаври, я запросив його в Іонинський монастир – нести послух дзвонаря та інші.

Перші служби перед зачиненим храмом. 1992 рік

...Було важко. Не було даху, служили в морозному приміщенні, часто не було, що попоїсти. Але Господь давав сили і відвагу. Усе в Іонинському монастирі монахи збудували своїми руками...

Мужність — це чеснота. Якщо немає мужності, ти можеш бути благородним, але будеш — як ганчірка. Монах мусить бути мужнім. Треба, щоб хоча б хтось один був мужнім, а іншим буде легше наслідувати. І однією з чеснот, що була в іонинської братії та в мене, — якраз мужність. Без мужності — не можна! Люди бачать, якщо в тебе рішучості немає, значить можна закрити перед тобою двері і сказати: “Зачекайте!”.

До речі, коли я вже від’їжджав з Іонинського монастиря, то прийняла хрещення і директор Ботанічного саду пані Наталія.

– Які ще святі, крім прп. Іони Київського, зіграли важливу роль у Вашому житті?

– Преподобний Іона – значущий святий, у моєму житті він зіграв надзвичайну роль. Після у моєму житті зайняв особливе місце преподобний Олексій Карпаторуський – я сам готував документи на канонізацію. А у Сєверодонецькій єпархії було віднайдено мощі блаженної Параскеви Старобільської і святого Димитрія Горського.

В Євангелії написано, що якщо тебе спокушає твоя права рука, потрібно відсікти її. Самітник Димитрій Горський так і вчинив – покалічив свою праву руку. І коли ми віднайшли його мощі, то права рука його всохла. Ось такі люди були. Він ще до революції жив, не був ані монахом, ані священиком, молився у печері, але люди однак до нього приходили. І навіть коли після революції його вже поховали — люди приходили до нього на могилу. А комсомольці примудрилися там коня дохлого закопати, щоб там був сморід. Але люди все одно йшли. У тому місці, де нам вказали люди, ми і віднайшли мощі святого Димитрія — у селі Осиново, у Сєверодонецької єпархії.

А Параскева Старобільська була юродивою і до революції жила у Старобільському монастирі. Вона передбачала, що прийде час, коли закриють монастирі, зруйнують храми. Їй не вірили, хоча багато було таких передбачень. І черниць вона розганяла, і говорила людям запасатися картоплею — мовляв, потім будете шкодувати, якщо не запасетеся. Одному чоловіку сказала кукурудзу закопати — він послухався, а потім, коли голод був, відкопував кукурудзу і тим рятувався.

Прожила вона до 1942 року у Лисичанську, і кажуть, навіть німці до неї приходили, щоб дізнатися, що їх чекає попереду. Також наші люди приходили – дізнаватися про своїх батьків, синів – все Господь відкривав їй. І після смерті багато приходили на її могилу.

Стариця багато зробила, щоб не допустити торжества «обновленців». Луганщина – пролетарський край. І якщо в Києві закривали Лавру в 1930-х роках, то Старобільський монастир був закритий уже в 1919-му році. Були такі «летючі загони» – робітників і шахтарів після зміни садовили на коней, давали шаблі і говорили, куди потрібно їхати. От одну з таких наведень дали на монастир. Залітають — і всіх, хто трапляється, рубають на смерть. Навіть єпископу отак відрубали голову. Жорстокість була страшна.

Параскеву саджали у в'язницю, у засланні вона була. Але і після цього вона продовжувала повчати людей: у цей храм не ходіть, ходіть в інший. І люди дослухалися. Завдяки цьому стихло обновленство на Луганщині. А без цього людей важко було зберегти в канонічній Церкві, тоді була модною «своя церква».

Коли Параскева була в засланні, начальник в'язниці хотів посміятися над нею, дали їй взуття 46 розміру, а вона носила 38. Змусили її доглядати за квітами у такому взутті, а самі сміються. Вона каже начальнику табору: «Ти не смійся, а йди додому. Тому що в тебе єдина дитина, і зараз він помре». Він прибіг додому, а дитина, дійсно, ледь не загинула. І більше Параскеву не чіпали. А був такий випадок, коли їй на етапі з'явився вмч. Георгій і сказав, що вона може йти – ніхто її не зачепить. І вона вийшла з колони й пішла аж до Лисичанська. Ось такі святі люди були.

– Наскільки різняться люди та умови в прикордонних єпархіях?

– Перша єпархія, яку я очолював як єпископ, була Хустська, потім — Мукачівська, потім — Сєвєродонецька, тепер — Могилів-Подільська. Угорщина, Румунія, Словаччина, Польща, Росія, Молдова – сусідні держави цих єпархій.

Завдяки Православ'ю в Закарпатті збереглася народність закарпатців. Усю свою історію вони були або під мадярами, або під чехами, або під румунами. Але вони були православними, бо зберегли свою віру, свою мову – слов'янську мову. Все це збереглося. Але що особливо відрізняє прикордонні єпархії, так це багатонаціональність. Для священика служити там — велика відповідальність, треба завжди бути, що називається, на висоті.

Сім'ї там змішані, люди прискіпливо ставляться до священика: дивляться, що католицький священик, припустімо, порядний, а православний ні — і можуть перейти в унію. Але, слава Богу, Закарпаття дає багато священнослужителів. Радянська влада туди прийшла в 1946-му році, але закарпатці Закон Божий вчили і знали. У радянський час багато священнослужителів було з Закарпаття. І одні з найгідніших залишилися на місці.

Люди тут добре службу знають – у Закарпатті храми не закривалися, існує традиція, що під час богослужіння весь храм співає. Там якщо людина називає себе православною, то дійсно православна. Її не бентежать дрібні скандальчики, вона не збирає пліток – якщо місцевий священик виявився в чомусь не на висоті, парафіянин не так розчаровується, як це буває, скажімо, у Києві. Показали в новинах священика захмелілого, і вже звідусіль: «Ой, лишенько!». У Закарпатті ніхто б навіть уваги не звернув. Священик – теж людина. І якщо він десь упав, то повинен піднятися. Це його особиста справа, його особисте життя, він сам буде за це давати відповідь. У нього є сім'я і є кому за нього переживати. Треба переживати за себе.

У Закарпатті відчувається, хто є вірними Православної Церкви, і можна бути впевненим: вони не відпадуть. Це однозначно! І віра, і церковні обряди тут підтримуються сім’єю. Але на перший погляд може здаватись, що в Закарпатті це більш обрядність. Проте якщо будуть гоніння, ви побачите, що дуже багато людей навіть життям своїм пожертвують, аби тільки віру зберегти. Домінуюча Церква у Закарпатті Православна — більше 700 парафій у районі, де населення — мільйон сто тисяч.

9 січня 2013 року. Представлення нового архієрея Могилів-Подільської і Шаргородської епархії Агапіта

– А що унікального у Могилів-Подільської єпархії і що її відрізняє від усіх інших?

– Це єпархія нова, її відкрили три роки тому, 2 січня 2013 року. Це центр України, область — як купол всієї країни. У Могилів-Подільській єпархії 260 приходів, три чоловічих монастиря, і, слава Богу, священики несуть свій послух гідно.

Може бути, що це і вплив Молдови, але в нас немає розколу і т.зв. “переходів” з однієї конфесії до другої. Сусідня Молдова — теж православна, це Бричанська і Кишинівська єпархії. Православне Придністров’я також межує з нашими районами.

Перші єпископи Поділля жили в Шаргороді, а сама Подільська єпархія – це сучасні Хмельницька і Вінницька області. За статистикою, більше всього парафій було у Подільській єпархії, і саме ця єпархія у царські часи дала найбільше з усієї Руської Православної Церкви монахів на Афон. Не Московська, не Пітерська, не Сибірська єпархії мали найбільше парафій, а Подільська. А особливий вплив на духовний розвиток цього краю, крім Афону, мав, зокрема, Київ. 

У храмах можна побачити дуже багато ікон з Афона. Зараз важко привезти сюди написану на Афоні ікону – з усіма митними зборами, податками, дозволами тощо. А ікони, що зберігаються у наших храмах, написані ще до революції – уявіть, який це труд був! Бувало таке, що не вистачало грошей, щоб написану ікону доставити з Афона сюди, і люди продавали корову: і той чоловік продає, і його сусід... Нелегкі часи були. Однак храми збереглися. Це заслуга Одеського митрополита Агафангела, який прийняв Вінницьку єпархію в 1975 р. і достойно ніс на Вінниччині послух єпископа.

Зараз у нас така ситуація. Є храми афтокефалів і розкольників, однак православні громади тут переважають. Ми всі молимось за воїнів і не допускаємо, щоб у нас з’являлись якісь інші конфесії, тим більше — звершували служби в наших храмах.

Унікальним також є одне з чудес в нашій єпархії, свідками якого ми сьогодні є, – це “долина хрестів”. У цій долині, яка також отримала назву Іосафатової, в 1920-х роках, коли закривалися храми, було явлення Божої Матері. Проводилася колективізація, розпадалися цілі сім’ї, люди не знали, що робити. Людям явилась Божа Матір і звернулася з такими словами: “Приходьте, славте Христа і хрести ставте”. З того часу люди приходять в ту долину, приносять хрести і моляться, щоб Господь полегшив їх життєвий, духовний хрест. Ця традиція жива до сьогодні – люди приїжджають із Прибалтики, Білорусі, Росії, Криму і ставлять хрести, а Господь якимось чином полегшує їхні страждання. Думаємо в майбутньомуу “долині хрестів” відкрити чоловічий монастир.

У кожного свій нелегкий життєвий хрест. Головне — надіятися не тільки на себе, а перш за все, на Бога. Якщо у центрі нашого буття є місце для Христа, то можна, як то кажуть, і у житті порядок навести.

Наталія Горошкова та Юлія Мягка