Свого вчителя з ДЦП учні взимку возили до школи на санчатах

Руслан Яровий уже 13 років працює вчителем математики у селі Біла Криниця Березнегуватського району, що на Миколаївщині. 37-річний чоловік, попри дитячий церебральний параліч і всі труднощі, який цей діагноз за собою несе, став для своїх учнів не лише вчителем, а й товаришем, до якого вони завжди поспішають на допомогу.

Дитячий церебральний параліч у Руслана Ярового спричинився родовою травмою. Аби вилікувати дитину, його батьки металися від одного медзакладу до іншого. Але безнадійно. Хлопець ріс, йому було боляче почуватися не таким, як його однолітки. Рятувало те, що він загалом і не знав, як це – мати здорові ноги.

– Для себе я вирішив, що складати рук не можна, необхідно було обрати свій шлях у житті. Здобув дві вищі освіти. Перша – економічна, і друга – з педагогічним напрямком. Обрав вчителювання і до цього дня про це не шкодую, – розповідає Руслан.

Якщо у класі вчитель ще може ходити власними ногами, то за територією школи пересувається виключно на інвалідному візочку. Школа у селі одноповерхова, тому незручностей з підняттям на поверхи немає.

– Знаєте, людина – це така істота, яка пристосовується до всього, тому я загалом не вважаю, що я якийсь обмежений. Хоча, звісно, є нюанси, я не можу зробити того, що може здорова людина. Але я на цьому не зациклююсь. Звичайно, важко і некомфортно. Особлива коли мова йде про вихід у місто, про поїздки на курси, про відрядження, – продовжує вчитель.

Педагог додає, що великою підтримкою для нього є його дружина Наталія та донечка Анастасія, без яких усі його досягнення були б неможливими.

– Знаєте, жінка, яка поєднала свою долю з людиною з обмеженими фізичними можливостями, зробила справжній подвиг. А ще вона мені подарувала найцінніше, що може бути в житті, – донечку. Я безмежно дякую своїй Наталії за кохання і розуміння, – каже він.

Великими помічниками для Руслана Ярового є і його учні. Взимку, коли була сильна ожеледиця і він фізично не міг потрапити до школи, вони приїхали по нього санчатами. Так само відвозили його додому після уроків. Оскільки біля навчального закладу є невеличкий пагорб, учні щодня допомагають йому подолати цю перешкоду і на візочку. З власної ініціативи допомагають йому по господарству. Приходять гратися з його 12-річною донькою. На запитання, яким чином він досяг такої поваги і дружніх стосунків зі своїми учнями, відповідає: «Дітям потрібно бути другом, зважати на особливості кожного».

Попри свою основну направленість на точні науки, Руслан Яровий складає вірші. Він є шестиразовим лауреатом обласного конкурсу «Перлина Півдня». Один раз навіть був переможцем. Також він є п’ятиразовим учасником всеукраїнського фестивалю «На крилах надії» – у номінаціях авторська поезія і вокал.

– Надалі теж хотілося б розвиватися як поет, бо багато людей є шанувальниками моєї творчості. Особливість тематики – вірші про війну, про рідне село. Лірикою я не займаюся. Щодо роботи, то, звісно, буду продовжувати її, бо діти – то наше все, – каже він.

А ще він би понад усе на світі хотів би мати здорові ноги. Але для того, аби докорінно змінити ситуацію з його здоров’ям, треба, як сказали йому медики, пройти щонайменше п’ять оперативних втручань. А на це потрібні чималі кошти, яких у простого вчителя із сільської глибинки просто немає. Але він налаштований оптимістично, каже, поки буде, як є, він далі писатиме вірші і віддаватиме себе вчителюванню. Бо завдяки таким прекрасним людям, які завжди поряд із ним, як би не гнітила хвороба, завжди хочеться жити, творити і працювати.

Ірина Бура
Джерело