Як я поборола рак

Коли я почула діагноз "рак молочної залози", це було ніби не про мене. 

Перша думка: "Як цю звістку переживуть мої батьки, які півтора року тому втратили від раку молодшу доньку?" А друга, точніше фраза, яку я сказала лікарям, — "Все, я зрозуміла. Призначайте лікування, кажіть, що треба, робіть усе, що треба, відрізайте все, що треба, і швидше, бо я не маю часу хворіти". Лікарі лише перезирнулися, вирішивши, що я трохи не при собі…

Тепер я вважаю, що саме ця моя реакція мене й урятувала. Оглядаючись назад, з упевненістю можу сказати: смертельного варіанта розвитку подій моя свідомість навіть не розглядала. Думка про те, що я можу померти, мене не навідала жодного разу. Як психолог я розумію, що цьому посприяли мої потужні захисні механізми, які "закрили браму" до усвідомлення подібних думок. І тому паніки й страху, типових для онкохворих, у мене не було. Був чіткий аналіз ситуації, пошук "свого" лікаря, аналіз медичної літератури й новітніх досліджень (за місяць я вже могла б писати дисертацію з хіміотерапії). 

Я чітко знала, що мушу одужати, що в мене немає іншого виходу. Отже, перший вибір, який роблять хворі після оголошення шокуючого діагнозу, — як його сприйняти? Тільки не кажіть, що ви цим не керуєте. Керуєте. І тільки ви обираєте — чи приречені ви й назавжди хворі, чи хворі тимчасово й обов'язково одужаєте. Це навіть не питання віри. Це питання вашого бажання: чого ви хочете — бути хворим чи бути здоровим. 

Пам'ятаю анекдотичний випадок. На початку лютого, за два тижні після операції, на черговій перев'язці, коли лікарка сказала, що процес загоєння нормальний і шви можна потрохи знімати, найперше, що я спитала, чи встигну я ще цього сезону покататися на лижах. Лікарка подивилася на мене як на схиблену з німим здивуванням і навіть нічого не відповіла. Але тепер я розумію, що психологічно це було дуже правильне налаштування — не на хворобу, а на життя після одужання. Іншої думки я навіть не припускала — ні свідомо, ні підсвідомо. Ні навіть уві сні.

Дослідження американських онкопсихологів доводять, що показники одужання й тривалості життя при онкозахворюваннях вищі у тих, хто чітко знає, чим він займатиметься після одужання, має плани, перспективні проєкти (вишити сукню, добудувати будинок чи вивчити дитину в університеті). Міфічне й абстрактне "жити заради життя" тут не працює. І коли мене тепер питають: "А що дало вам сили вистояти у боротьбі з раком?", — це запитання викликає в мене щире здивування: "А що, є інший варіант? Лягти і вмирати? Ні, мені дуже подобається це життя, і мені кортить дізнатися, що ж там далі мені приготував Бог. А ще я маю допомогти моїй доньці вибрати сукню на випускний і на весілля". 

Вважаю, саме позитивне налаштування й оптимізм допомогли моєму організму боротися з недугою. А ще я чітко знала, які завдання чекають на мене попереду.

У людей настільки сильний страх перед онкологією, що як тільки вони дізнаються про свою хворобу, він часто стає головною їхньою характеристикою. Людина може виконувати в житті величезну кількість ролей, але з цієї хвилини вона стає "онкохворою". І отут хворих можна умовно поділити на дві групи: 1) ті, хто сприймає хворобу як тимчасове явище в житті, 2) ті, хто сприймає хворобу як невіддільну частину всього свого подальшого життя. 

Для прикладу наведу дані Всесвітньої організації здоров'я: зі 100 пацієнтів, яким зробили операцію на серці, які повністю одужали і за медичними показаннями вважаються здоровими, до повноцінного життя повертаються лише 10. Вдумайтеся — лише 10%. 90% так і залишаються у своїй хворобі, вважають себе слабкими, немічними, з усіма відповідними обмеженнями в житті. 

Мені не траплялося аналогічної статистики щодо онкологічних хворих, але в цьому випадку історія з психологічними факторами ще яскравіша. Просто порівняйте реакцію жінок на оголошений діагноз: "Я завжди знала, що помру від раку" і "А чому ви вирішили, що рак невиліковна хвороба?". Різні внутрішні настанови зумовлюють різне ставлення до свого здоров'я, лікування й одужання. І чому ми всі пам'ятаємо про смертельні випадки хвороби, але мало говоримо про історії одужання? 

Страх паралізує, перекриває потоки енергії, ослаблює людину і дає шанс раковим клітинам розвиватися. Тому перше, із чим треба боротися — це зі страхом, панікою і розпачем. Нині я активно працюю з онкологічними хворими як психолог у площині "рівний—рівному". І часто чую: "Хвороба мене так лякає… Тим, що можу померти… Це так страшно, що я не можу із цим жити… У мене депресія, я не хочу жити". І ніхто, ніхто не бачить конфлікту в цих словах. І коли я запитую: "То ви хочете жити чи ні?" — запитання викликає неприховане здивування: "Так, я хочу жити, але мені страшно". 

У чому страх? У тому, що "я можу померти". Таж ми всі помремо рано чи пізно. Питання в тому, щоб не боятися жити. І коли я пацієнтам допомагаю зрозуміти, що вони бояться не померти, а жити, — відразу в свідомості спрацьовує перемикач, і саме в цей момент починається шлях до одужання. Усвідомлення того, що хвороба "вимагає" змін у житті, — це перша сходинка на шляху до свого здоров'я. У житті не зовнішньому, а насамперед внутрішньому — у цілях і бажаннях, потребах і ціннісних орієнтирах, у самооцінці й самоцінності, ставленні й стосунках. І це правило стосується не лише онкологічних захворювань.

Тож коли я оклигала після операції, я почала з пошуку відповіді на запитання: "Чому в мене рак і що Бог хоче мені цим сказати?" Я міркувала, читала, писала, працювала з психологом. Інсайт, як завжди, був несподіваним. Коли я безконечно відкладала зустріч із неприємною мені людиною, вигадувала собі невідкладні справи й відмовки, щоб не спілкуватися, я раптом зрозуміла і, подумки промовляючи діалог, зупинилася на фразі: "Я не можу з тобою співпрацювати, бо твого підходу, твоїх поглядів на життя я не приймаю, мене це неприємно бентежить. А дратуватися мені не можна!"

І тут мене осяяло! Так ось яка потреба так довго була не задоволена і так довго накопичувалася в моєму тілі. Мені особисто хвороба дала можливість (навіть змусила) відкрито й прямо заявляти про свої наміри, бажання, потреби, потяги. Бо тепер це було життєво необхідною умовою виживання організму. Інакше хвороба повернеться. Хвороба дала мені "індульгенцію" на висловлення своїх бажань і пряме задоволення потреб. Дала дозвіл не терпіти того, що не подобається. Не зустрічатися з тими, з ким не хочеться, не "ковтати" образ, не носити в собі роздратування, не накопичувати злості. Бо інакше я знову захворію. Що не давало мені раніше прямо висловлювати свої потреби? Відповідь коріниться в глибокому дитинстві, у правилах, засвоєних у родині, і є предметом тривалої психотерапевтичної роботи. 

Треба усвідомити головне: будь-яка хвороба психологічною причиною свого виникнення має певні "вигоди" — внутрішні або зовнішні проблеми, які ця хвороба вирішує (прямо чи опосередковано, явно чи приховано). Символічно послання організму в формі онкологічної відповіді вкладається в таку настанову: "Змінися або помри". 

Зрозуміти, які саме особливості вашого життєвого шляху, життєвих настанов призвели до хвороби, яких саме життєвих обставин не змогло витримати ваше тіло, — це початок справжнього одужання. Одна з "онкоживих" розповідала мені, що їй дуже не вистачало фізичного тепла чоловіка, поки вона була здорова. Але їй навіть не спадало на думку попросити його про це або самій проявити ініціативу. Під час хвороби чоловік її обнімав, гладив волосся, тримав за руку... Так тіло через хворобу домоглося того, чого йому бракувало. Тепер жінка дозволяє собі попросити чоловіка: "Обніми мене!" Аналізувати, що саме заважало їй раніше звертатися до нього з таким проханням, було тяжко, але цікаво й пізнавально. Це давало свободу. Відштовхуючись від уроків, які дала нам хвороба, ми можемо навчитися розпізнавати свої справжні потреби, і головне — дозволяти собі їх задовольняти. Не ховати голову в пісок, не забувати про себе й не терпіти. Відтак ми доходимо парадоксального висновку, який на перший погляд шокує: "Хвороба поліпшує якість мого життя".

Нині я з великою наснагою проводжу тренінги з онкохворими й "онкоживими". Онкоживі — так називають себе жінки, які побороли цю хворобу, вийшли з неї з новим досвідом, оновленими. І знаєте, яке основне моє спостереження? Я довго не могла повірити, але тенденція вималювалася сама собою. Онкоживі — вони справді ЖИВІ. І вони живі більше, ніж ті, кому не доводилося боротися за своє життя. Здорові жінки всі занурені у свої проблеми — діти не вчаться, чоловік не поважає, робота дістала, спілкування з подругами не розраджує, і далі за списком. Життєвий лейтмотив українських жінок, як свідчать мої спостереження, — "Ну а що я можу зробити, таке життя". 

В онкоживих у житті все прекрасно (за тих самих житейських проблем). Загальною тенденцією думок і настанов жінок, які побороли онкозахворювання є: "Я жива. Я вижила. Я житиму. Я можу все! І взагалі — життя чудове!" Напевно, треба трохи постояти на краю прірви, щоб зрозуміти, наскільки життя прекрасне. Щоб чітко усвідомити сенс життя. Щоб зуміти відділити головне від другорядного. Щоб зрозуміти: "Я мужня й смілива. Я маю відвагу змінювати своє життя, організувати його так, як мені буде комфортно, приємно й корисно. Щоб пишатися собою і бути задоволеною своїм життям!" 

Дорогі жінки, віднаходьмо мужність і сміливість жити повноцінним насиченим життям, не використовуючи для цього таких крайніх засобів, як смертельно небезпечна хвороба.

Джерело