«Мрію щоб із родиною, із дітьми усе було добре"

 «Мрію щоб із родиною, із дітьми усе було добре.
І щоб нашу спільноту людей з інвалідністю хоч трохи почали розуміти, підтримувати.
Бо ми – є, ми частина нашого суспільства. І вирішити базові проблеми не так вже й важко,
на це просто потрібна політична воля»

Людмила Андрюнін, 36 років, с. Нижні Петрівці (Чернівецька обл.)
Громадська активістка, мати двох дітей

Від самого дитинства я живу у селі Нижні Петрівці на Буковині. Була цілком здоровою дитиною до 12-ти років, все було добре, а потім захворіла… і втратила можливість ходити.

Зараз мені 36 років, і 24 із них я пересуваюсь на візку. Багато лікувалась: через лікарів, санаторії, і завдяки цьому зустріла людей, які зараз є дуже важливими у моєму житті. Так, зі знайомства з Валентиною Добридіною, почалась моя громадська робота: я стала членкинею організації людей з інвалідністю «Лідер», яку вона очолює. Ми часто зустрічались: просто тому, що треба кудись виходити. Те, що ти людина з інвалідністю, не означає автоматично, що ти маєш сидіти вдома. Почали збиратись, виходити в люди – це дуже допомагає, особливо якщо людина після травми і бореться з депресивним станом. На одних таких зборах я зустріла мого чоловіка: він, як волонтер, допомагав з організацією заходу. Ми одружились, і я народила двох синів, будучи на візку. І так, я можу з усім впоратись! Немає такого, що не можу – треба.

Про дітей

Народжувати дітей жінці на візку непросто – передусім тому, що на кожному кроці стикаєшся з репліками на кшталт: «а навіщо вам це потрібно?», «кого ви зможете народити?»,  «як ви зможете піклуватись про дитину?». Чого тільки я не почула про себе!

Моїм синам уже – 11 і 7 років. Звісно, на початку були питання, і не тільки тут, у селі, а й на рівні району та області: для багатьох лікарів це був «розрив шаблону», як це так – жінка на візку вагітніє та народжує дитину? Можливо, вони ніколи з таким не стикались, не розуміли, навіщо мені це. А потім, коли син з’явився на світ, були питання (не тільки від лікарів, а й просто від знайомих): а що, як, дитина здорова? Звісно, що здорова! Тож із другою дитиною було менше проблем, мене знали, і найважчу частину шляху – руйнування стереотипів – вже було подолано. А взагалі у нашій країні це непросто, людям не вистачає розуміння.

Зараз я передусім – мама в декреті, і вже потім – активістка. Не те щоб я сама керувала проєктами, скоріше долучаюсь до того, що роблять колеги.

Про доступність

Ще до народження дітей я отримала водійське, і воджу автівку – вона у мене спеціально обладнана. Цей процес мені дуже подобається, отримую від нього задоволення. До того ж у селі людині на візку без авто непросто.

Щодо обмежень, то іноді я для себе не бачу жодних. Звісно, перед тим, як кудись піти, доводиться думати, чи зможемо ми туди зайти, чи буде це мені зручно. Але ці обмеження не такі вже і суттєві.

«Часто чую, як люди жаліються, що їм важко. Усім нам десь важко: в когось щось не так зі здоров’ям, у когось хворіють рідні, комусь чогось бракує… Але ж потрібно жити, іншого виходу просто немає!»

Наразі у нас в селі все більш-менш доступно – краще, ніж у деяких містах! У школі вже є пандус, тож на батьківські збори я ходжу, як звичайна мама. У магазинах теж є пандуси, у сільраді, на пошті. Єдиний умовно-доступний заклад – будинок культури, але ми над цим працюємо. Якщо піднімати цю тему, то все потихеньку робиться. Люди в селі мене знають, бачать, що я є, що я активна, що я виїжджаю і на візку, і автівкою, і що це є нормально.

Звісно, спочатку були розмови за спиною, але тепер всі вже звикли до того, що я – така, як є, і це стало для них нормою. На мені навіть не намагаються «піаритись» перед виборами: просто всі знають про мене, і не виділяють із решти. Тож можна сказати, що в нашому окремому селі ми вже досягли рівних можливостей!

Про громадську роботу

Буквально на днях ми в нашій організації обговорювали питання доступності в медичних закладах на фоні пандемії. Адже в нас взагалі нічого не пристосовано для людей на візках, навіть у медичних закладах! Ані обладнаних ліжок, ані вбиральнь, ані безбар’єрного середовища – ніц немає. Як це так? Невже, коли будували всі ці заклади, не думали про те, що здорові люди до лікарень не ходять? Тож обговорювали із колежанками, що збави боже потрапити у лікарню з коронавірусом! Це основна сфера нашої діяльності наразі – підвищення доступності медичних закладів. Ну і закладів культури, це теж важливо.

Про мотивацію

Часто чую, як люди жаліються, що їм важко. Усім нам у чомусь важко: в когось щось не так зі здоров’ям, у когось хворіють рідні, комусь чогось бракує… Але ж потрібно жити, іншого виходу просто немає! Тож я для себе обрала – жити. Не бідкатись, не плакати, не жаліти себе, бо так стане тільки гірше. Можливо, я так кажу, тому що багато через що вже пройшла, пережила хворобу, і вже багато років у візку, але це – моя життєва позиція. Я живу, воджу авто, займаюсь домашніми справами настільки, наскільки можу. Чоловік, звісно, допомагає, але я теж не відстаю: залюбки готую і займаюсь городом та садом. Просто я – така. Всі люди різні, от я, наприклад, пересуваюсь на візку, але я живу, чогось досягаю, маю люблячу родину. І те, що я чимось вирізняюсь – не привід обмежувати мене.

Часто стикаєшся із тим, що людей з інвалідністю у нас сприймають як «хворих», ледь не таких, що можуть свою «хворобу» передати. Намагаються нас пожаліти, дати якусь мінімальну допомогу, а потім відсторонитись. Але ми – просто люди, ми не нещасні, ми просто хочемо, аби наші права були дотримані. Адже наші права нічим не відрізняються від прав інших людей!

Про мрії

Про що я мрію? Щоб із родиною, із дітьми усе було добре. І щоб нашу спільноту людей з інвалідністю хоч трохи почали розуміти, підтримувати. Бо ми – є, ми частина нашого суспільства. І вирішити базові проблеми не так вже й важко, на це просто потрібна політична воля.

Інтерв’ю підготовано в рамках Всеукраїнського проєкту Національної Асамблеї людей з інвалідністю України «Права жінок з інвалідністю: дія у розвитку». Фінансування реалізації проєкту здійснюється за рахунок Державного бюджету України.

Тексти історій: Валерія Лазаренко.
Ілюстрації до буклету: Єлизавета Яблонська

Джерело