«В інвалідному візку я бачу очі своїх дітей набагато краще»

Американській психологині Едіт Еґер 95 років. У 16 вона разом із батьками та старшою сестрою Магдою потрапила до концентраційного табору Аушвіц, де пробула 8 місяців. Її сестра вижила, а батьків убили в газовій камері. У травні 1945 року в табір увійшли американські солдати. Еґер лежала в купі трупів. Її врятував солдат, який помітив слабкий порух тоненької руки. Дівчина важила 32 кілограми, у неї був переламаний хребет. Після звільнення Еґер потрапила до американського польового госпіталю і там познайомилася з майбутнім чоловіком Альбертом Еґером. У 1949 році вони готувалися переїхати з Угорщини до Ізраїлю, але через погрози комуністів чоловіку мігрували до США. У 42 роки Едіт здобула науковий ступінь із психології, а в 51 рік стала практикуючим психологом. У 2017 році 90-річна Еґер, захоплена працями психотерапевта Віктора Франкла, який теж вижив у концтаборі, написала свою першу автобіографічну книжку «Вибір. Про свободу та внутрішню силу людини». Книга стала міжнародним бестселером за версією The New York Times, її високо оцінив Білл Ґейтс, а відома телеведуча Опра Вінфрі взяла в Еґер інтерв’ю. У 2020 році Еґер написала ще одну книгу — «Дар. 12 уроків, які врятують ваше життя». Упродовж десятків років вона працювала з учасниками бойових дій в Афганістані, Іраку та Вʼєтнамі, а також із жертвами сексуального насильства. Наразі Еґер уважно стежить за війною в Україні.

Ви уважно стежите за новинами з України. Як вважаєте, чи має ця війна якісь особливості? Що порадите людям, які постраждали від бойових дій?

Ви не були готові до того, що відбувається, ви маєте справу з несподіваним. І перш ніж щось сказати чи зробити в цій ситуації, запитайте себе ― чи це потрібне? Чи важливе? І, головне, чи це добре? Я вважаю, що зараз час проявляти доброту настільки, наскільки це в людських силах. А потім передати цей підхід іншим людям. Так зробила я. Я сприймала Аушвіц як можливість знайти всередині себе сили для того, щоб вижити. Щоб ніколи не здаватись ― навіть коли в тебе забирають життя, тому що ти можеш це витримати. І, так, вам може не подобатись якась конкретна ситуація ― але ж вона тимчасова. Усе тимчасове, наше життя тимчасове. Тож просто памʼятайте: обставини, в яких ви зараз, ― це наче шкільний клас. Ви вчитеся, і що б не трапилося ― це зробить вас сильнішими.

Багато українців живуть у реальності, в якій ми нічого не знаємо про своє майбутнє. Зараз ми боїмося мобілізації в росії та того, що кремль може застосувати ядерну зброю. Ви жили в концтаборі, теж нічого не знаючи про своє майбутнє. Як боротися зі страхом перед невідомістю?

Я розумію, що ви можете відчувати тривожність, і знаю, що стан тривожності можна перетворити на стан відкриття. Адже це можливість дізнатись, що таке життя зсередини, не покладатись на те, що хтось ззовні прийде та звільнить вас. Ви звільните себе самі. Так, усі ми маємо обмежені можливості ― й треба просто прийняти цей факт. Що ви людина, яка за всіх обмежень усе-таки може щось робити.

Як вам вдалося не втратити надію в концтаборі?

Мій хлопець [до того, як нас розлучили, помістивши в різні концтабори] сказав мені, що в мене гарні очі й руки. І я нагадувала про це собі, а ще просила всіх розповісти мені про мої руки й очі. Я сказала собі: якщо сьогодні я виживу, то завтра буду вільною. У нашому прекрасному світі все, що вам треба зробити, ― це просто жити життя день за днем. Ось іще один день, ось іще.

Ви ж реально можете контролювати лише одне ― свої очікування. Не чекайте від себе більшого, ніж ви можете отримати. Відмовтеся від перфекціонізму, адже він може завадити вчасно діяти. Не знаю, чи читали ви роман «Звіяні вітром», де героїня каже: «Я подумаю про це завтра». Так от, не відкладайте це на завтра, а подивіться, що ви можете зробити саме в цю хвилину. Не кажіть: «Чому я цього не зробила? Як я могла це зробити?» Не змушуйте себе служити такому настрою. Настрій має бути таким: «Так, я є, так, я можу, так, я буду».

 
Ув'язнені в Аушвіці, 27 травня 1944 року 

Але як набратися сміливості, щоб приймати складні рішення?

Це ризик, будьте готові до нього. Припустимо, я прийду до вас після цього інтервʼю і запропоную дружити, а ви відповісте: «Це чудово, але я не зацікавлена». Що це означатиме? Що мої очікування не справдилися і що я розчарована, але не зневірилась, тому можу сказати одне чудове слово — далі. Коли хлопець іде від вас і його вже немає, ви можете сказати собі: «Далі, наступний!» Я вважаю, що сумувати чи боятися теж важливо, адже в підсумку це дозволяє вам стати людиною, якою ви були раніше, і не залежати від зовнішніх факторів. І тут у центр уваги потрапляє надія.

Частина людей в Україні пережила більші потрясіння, ніж решта. Хтось із нас пережив вибухи в Києві, хтось ― зґвалтування та життя в окупації, у когось загинули рідні. Як ми можемо бути чуйними одне до одного, розуміти тих, хто пережив жахливу травму, якщо самі не мали такого досвіду?

Відповім на прикладі того, як я спілкуюся зі своїми дітьми за обідом. Коли хочу щось їм сказати, то питаю себе, чи це важливо, чи потрібно? Але найбільше ― чи принесе це добро? Я думаю, що головне зараз ― відштовхуватись від останнього запитання. Не питайте: «Як справи?» ― це дуже дурне запитання. Просто скажіть: «Я дуже рада вас бачити, я сумувала за вами». Стверджуйте, а не запитуйте. Запитання можуть виглядати як допит.

Але, наприклад, мого друга поранило на війні, я хочу знати, як він. Як мені це зробити без запитання «Як справи»?

Іноді перед цим варто запитати саму себе: «Що я робитиму з відповіддю?» Адже важливо розуміти, в якому напрямку має рухатись ваша розмова.

Тобто краще просто сказати добре слово?

Так. Неважливо, яких саме речей ці слова стосуватимуться. Це може бути про що завгодно: співрозмовники вас виправлять. Просто дайте відчути, що ви засмучені цією ситуацією, або що ви їй раді, або що це вас лякає. А вам скажуть у відповідь: «Так, я дуже боюся!» А ви тоді: «Мені зараз хочеться кричати, можна? Хочеш разом?» (кричить) Випустіть це, вам стане краще. Те, що виходить із вашого тіла, ніколи не зробить йому зле.

Ви працювали з ветеранами воєн у ​​Вʼєтнамі, Афганістані та Іраку. Україна поки не має таких масштабних програм реабілітації людей, які брали участь у війні. Що ми можемо зробити для наших військових зараз? Як ми можемо допомогти їм у статусі простих цивільних?

Памʼятаю, багато років тому я зустріла кількох ветеранів війни у Вʼєтнамі. Двоє були в жахливому стані, вони повторювали: «Чому я? Чому це відбувається зі мною?» І сварили, сварили бога і владу. А ще був хлопець із тією ж симптоматикою, такими ж діагнозом і прогнозом, проте із зовсім іншою реакцією на свій стан. Він сказав мені: «Лікарю, я сиджу в інвалідному візку, і знаєте що? Я бачу очі своїх дітей набагато краще. Я можу роздивитися квіти». І я, стоячи в білому халаті з написом «Доктор кафедри психіатрії Едіт Єва Еґер», після цього почувалася самозванкою.

 
Ветерани на марші проти війни у Вʼєтнамі, Сан-Франциско, 1970 рік

Мабуть, для людей з таким досвідом важливо також почути, що це нормально бути злим?

Так, ви можете узаконити гнів. Не використовуйте слово «подолати» ― я не знаю, що це означає. Я точно не забуду того, що сталося [в Аушвіці]. Кожну мить памʼятаю. І я не подолала цього, але я із цим змирилась. Аушвіц для мене ― світ моїх викликів, де я навчилася виживати та ніколи не бути жертвою будь-чого і будь-кого у світі.

Важливо знову відвідати місця, де ви пережили подібний досвід. Вам не обовʼязково туди йти ― ви можете зробити це подумки, сидячи в кріслі, чи на зустрічі з психотерапевтом. Концтабір лише у вас у голові, у вас же й ключ від нього.

Я б хотіла запитати про наші сімʼї. Багато жінок і дітей виїхали за кордон, чоловіки зобовʼязані залишатись в Україні. Як цим сімʼям підтримувати емоційний звʼязок?

[Для членів таких сімей] настав час перегрупуватися. Обдумати все заново. Єдина людина, яка поряд із вами протягом усього життя, ― це ви самі, тож дбайте про себе, любіть себе. Я не проситиму вас вподобати ситуацію, в якій ви зараз перебуваєте. Але прошу вас визнати, що це тимчасово і ви можете це пережити.

Коли ми говоримо про страх, більшість моїх колег і друзів кажуть, що хвилюються не за себе, а за своїх дітей та їхнє майбутнє. Як боротися із цим страхом і як допомогти?

Подібно до того, як провина стосується минулого, тривога стосується майбутнього: «Може статися це, може статися те». Ви переймаєтеся через речі, які, можливо, ніколи й не стануться. Перестаньте хвилюватися та відчувати провину. Важливе те, що відбувається тут і зараз, ― це єдиний момент, коли ви можете торкнутись одне одного.

Запишіть усі свої страхи, починаючи з тих, які викликають найменшу тривогу, до найбільших. І викреслюйте їх, адже ви не народились із цими страхами ― ви навчились їх. Поверніть ці страхи тим, хто вам їх подарував.

Як мінімізувати стрес для дитини, яка залишається в зоні конфлікту?

Діти реагують на те, що ми робимо, а не на те, що ми говоримо. Тож ваші вчинки, ваша поведінка у таких ситуаціях ― це найважливіше. Ми можемо кричати, злитися на очах у дітей — нічого страшного. Переживати гнів — це нормально, адже без гніву немає прощення. І так, це дуже тривале випробування для українських сімей, які не були готові до розлуки. Але ніколи не втрачайте надії та знайдіть спосіб, попри фізичну відстань, серцем і душею бути з родиною.

Марія Жартовська