Якщо Бог захоче

«Я молюсь, а Бог мовчить. Як почути чи зрозуміти, що Він мені відповідає?» «Навіщо постійно читати Євангеліє, якщо там просто говориться про те, що відбулося колись давно?» «Чому я витрачаю свій єдиний вихідний і йду на літургію, а мої друзі до церкви не ходять і чудово почуваються?»

Такими запитаннями одного разу почалася розмова молоді зі священиком, і «Отрок» вирішив продовжити її на своїх сторінках у нинішній непростій темі номера.

Щоб з Богом зустрівся кожен

Старшому поколінню в певному розумінні простіше: у своїй більшості ми вже дорослими прийшли до Бога. Наш власний, часто багатолітній духовний пошук привів до того, що кожен із нас по-своєму зустрівся з Христом, і серце відгукнулося на цю Божественну присутність. Тому нам не потрібні свідчення, що Бог є. Навіть думки такої не виникає — чи існує Він.

А як усе це відбувається для молодої людини? Вона народилася в родині, в якій батьки ходять до храму. І її туди спершу на руках носять, потім за ручку водять, а пізніше вона й своїми ногами йде. Якийсь час їй там подобається, щось цікаве відбувається. Але з роками що нового вона може для себе відкрити в храмі? Одне й те саме: приємні люди, можливо, якісь знайомства… Усе це вносить у життя певне розмаїття, та коли хлопець чи дівчина всіх і все вже знають, не залишається нічого зовнішнього, що могло б їх у храмі приваблювати.

Ми створюємо молодіжні рухи, намагаємося затримати молодих людей у Церкві, аби все-таки в якийсь момент кожен із них зустрівся з Богом сам — через молитву, через дотик до Божественної благодаті.

Проблема нинішнього часу

То що ж виходить? Ходив я до церкви, ходив і зрештою нічого не отримав. Бо якби Бог існував, Він би зробив для мене те, що я прошу. Він же мене любить? А якщо любить, чому не робить?

Ось мама з татом про мене піклуються, учителі допомагають знання отримати. Якщо добре вчитися, багато читати, знати мови, я буду гроші заробляти, стану шанованою людиною, зможу своїм близьким допомагати. А молитва тут до чого? Що взагалі мені Бог дав?

У батьків від таких запитань шок, вони починають тиснути авторитетами, до дисципліни закликати: ти мусиш. «Ось, послухай, що священик говорить, у Святому Письмі як сказано…» Але я і так усе своє життя слухав, і це не мої, а батьківські авторитети. Тому — досить, я не зобов’язаний до церкви ходити. І взагалі я в Бога не вірю.

Можна сказати, справа у вихованні. Однак тато з мамою і так роблять, що можуть. Це радше загальна проблема нинішнього часу. Безліч розваг, що їх пропонує світ, зовсім глушить внутрішній пошук Богоспілкування. І зовнішнє агресивне середовище постійно провокує на сумніви у вірі. Тому хай би якими були внутрішні родинні підвалини, навіть глибоко церковні, навколишній світ має більше можливостей впливати на молодих людей. І впливає.

Спробувати Господа зрозуміти

От і виникають запитання: навіщо мені все це? Я нічого не відчуваю…

З іншого боку, а за що Бог має давати мені відчуття? За мою невіру? За богоборство й небажання йти до церкви? І не дасть Господь нічого відчути, тому що я не шукаю Його.

Уявімо, як саме хлопець відчуває любов до дівчини — він думає про неї, бажає поговорити, побути разом, у кіно піти. Якщо про це все не думати, то й бажання спілкуватися не з’явиться.

Вибачте за таке порівняння, однак так само ми можемо спробувати зацікавитися Богом, зрозуміти Його — через думки про Нього, через бажання увійти з Ним у якісь стосунки. Інша річ, що ми цього не хочемо й не шукаємо, і пізнати Христа не прагнемо.

Як можна зарадити в такій ситуації? Для кожної людини зустріч із Богом — щось своє, глибоко особистісне. Неможливо дати один для всіх рецепт. Однак що точно подіє, так це молитва. Якщо тато з мамою молитимуться від усього серця, аби Господь відкрив їхній дитині Самого Себе, то Бог зробить це миттєво. Якщо захоче. Тому що коли дитина не може й не хоче, то Бог може. Головне — аби Він, Бог, захотів.

Що важливіше за моє Я

Проблема ще в тому, що наша власна система координат зіпсована. Ми неодмінно чекаємо від Бога якоїсь відповіді, реакції на наші запити. «Це Я маю почути Господа, Я маю відчути Його дію у своєму житті…» А в Господа точка відліку інша.

Аби відчути Божу благодать і Боже благословення, потрібно стати християнином. Християнин — це людина, яка не тільки припускає, але й упевнена, що Христос і Його заповіді вищі й важливіші за моє «я», моє «хочу», мої вимоги й бажання.

Напевно кожному знайоме відчуття, коли ти щось можеш, умієш, знаєш і це іншим принесло користь. Просто допоміг бабусі дорогу перейти, подав руку дівчині або старшій людині поступився місцем у транспорті. У тебе аж настрій піднявся. Але це відчуття — лише маленький відгук, бліда тінь тієї радості, яку звідує людина, живучи з Богом у серці. Коли у тебе в серці Христос, ти постійно відчуваєш радість — радість буття, усвідомлення, що Бог у світі благодіє для всіх.

Просто потинятися по спортзалу

Гарна новина: відчуття єднання з Богом можна в собі зростити. Щоправда, доведеться почати духовне життя, а воно передбачає аскезу (у перекладі з давньогрецької — вправа). Що це таке? Це коли ми намагаємося виправити свої вади, застосовуючи для цього піст, молитву, послух. Не доклавши таких зусиль, навчитися духовного життя неможливо.

Це як прийти в спортзал і обурюватися: «Ой, щось не хочеться мені ваше залізо тягати… Батя мій — чемпіон, мама — майстер спорту з важкої атлетики. А я не розумію, навіщо мені цей спорт потрібен». Ось так зайшов, дві години по спортзалу потинявся, до бігової доріжки підійшов, але навіть не спробував побігти.

Тобто при своїх спортсменах-батьках сам я нічого не зробив, не потрудився, не змусив себе, тому й результату немає. А претензії до кого? — До мами й тата: чого ви мене сюди водите…

Навіть якщо тобі дорогезний абонемент у крутий фітнес-клуб подарують, доки сам не почнеш займатися, толку не буде. Так само й у храмі: стань, попрацюй душею, обміркуй, переоціни своє життя, подумай, у чому ти не правий.

Молитва, послух, піст — у якомусь розумінні наче «залізо» в спортзалі, яке нам чомусь «облом» тягати.

Лише батько знає, для чого інструменти потрібні

З приводу читання Євангелія. Часто буває, що необхідні теми, слова, те, що ми маємо для себе зрозуміти, Господь вкладає в уста священика. Як правило, так зазвичай і відбувається: священнослужитель виголошує проповідь, а потім люди підходять і розповідають, мовляв, «були ось такі запитання, а після ваших слів усе вирішилося». А батюшка не конкретно до якихось людей звертався, просто говорив те, що відчув за необхідне сказати в цей момент. Виявляється, один сприйняв одне, інший — інше. 

До чого я веду? Проповідь у храмі — це дуже важливо. Взагалі, коли священик служить літургію, він читає молитви за всіх, хто є у храмі, — «Засвіти в серцях наших, Людинолюбний Владико… і відкрий мислені очі наші на розуміння євангельської проповіді Твоєї». Аби ми не плоттю мислили, а розумом і серцем чули Євангеліє.

Для того щоб Бог відкрив розуміння Його слів, потрібно Його про це попросити. Адже коли хочемо довідатися, для чого татові той чи інший інструмент, як мінімум спитаємо: «А ось це навіщо? А цим як користуватися?». І батько пояснить, як тримати, за що братися, яку деталь куди закладати. Я зроблю, як він скаже чи покаже, і в мене також вийде… З Богом майже те саме. 

Коли в умі Христос головний

Спробуй стати перед Богом і від усього серця попроси: «Господи, відкрий мені, що тут написано! Допоможи, навчи, як зрозуміти, що в Євангелії Ти хочеш мені сказати й що я маю робити». 

Я довгий час також багато чого не розумів. Брав тлумачення, читав, щось собі виписував. Уже священнослужителем, я по півночі витрачав, щоб скласти проповідь, і все одно вона виходила не така, як хотілося.

Потім зрозумів: щось я неправильно роблю. Це все одно, як у боксі битися, думаючи про кожен рух. «Ось, зараз зігну в лікті руку й завдам удару з правого боку. А тепер він занесе кулак, щоб ударити мене, але я вивернусь…» Вийшов би не бокс, а комедія, тому що думаємо й усвідомлюємо ми все дуже повільно.

Послідовний ланцюг наших думок довгий, і розум наш неповороткий, та якщо довіритися Богові, то Він миттєво з нашого ж внутрішнього багажу видобуде найнеобхідніше. Адже коли ми читаємо, дивимося, слухаємо, величезні пласти інформації — гігабайти й терабайти просто — вивантажуються, неначе мотлох якийсь. Однак коли в умі нашому ми ставимо господарем Христа, Він упорядковує всі ці завали й у потрібний момент дістає інформацію: фразу з фільму, слово з книги, схему з креслення. Причому миттєво!

Тебе спитали, ти так дотепно відповів — а все тому, що не сам собою керував, а дав місце Богові діяти, реально визнав Його вищим за себе. Коли Він керує всією накопиченою у твоїй голові інформацією, тоді в тебе все правильно й премудро виходить.

Ґрунт серця для віри слід розм’якшити

І все-таки, чому я в храмі нічого не відчуваю? Як може віра народитися в мені?

Аби відчути радість від присутності Божої в нашому житті, потрібно спробувати змусити себе жити для інших. Розпочну зі свого брата або сестри: першим на кухні приберуся, сміття винесу. Не «чому я, а не вони!» — це відверто бісівська відмовка. Уявляєте, Христа розпинають, а Він у відповідь: «Чому я? Чому не ці дванадцять? Краще їх убийте, а Я залишуся». Навіть уявити собі таке неможливо…

Часто звичайні речі, які видаються незначними, є ключами до гарних взаємин з нашими найріднішими людьми. Коли навчимося жертвувати собою для інших, відчуємо радість від того, що щось зробили. Почнемо частіше чинити справи віри, навіть ще без віри в душі, і поступово, з часом обов’язково відчуємо, як наша праця, наша енергія, наші сили щось у нас відроджують, примножують. Ґрунт серця почне розм’якшуватися, приготовлятися — і в якийсь момент Господь дасть нам віру. Ми відчуємо це обов’язково — так і відбудеться наша особиста зустріч з Богом.

Надрезультат вимагає надзусиль

Ну й про неділю: чому я маю витрачати свій єдиний вихідний для молитви в храмі?

Відкладемо поки що церковний аспект, подивимося на талановитих хлопців та дівчат. Цей уміє малювати, той на комп’ютері круті програми пише. Ця бігає, інша музикою професійно займається… Усі вони не можуть розвинути свій талант просто лежачи на дивані або граючись у «стрілялку» вечори поспіль. У них день розписаний по хвилинах, щоденно по дві-три секції, окрім школи. Релігія тут наразі взагалі ні до чого — йдеться про внутрішню дисципліну людини. Не маючи її, не силуючи себе, ти просто не зможеш досягти результатів. 

Аби змінити себе, треба над собою працювати. Так прийде й легкість — Господь дасть відчуття внутрішнього тепла, розчулення, однак уже після того, як помолишся до сьомого поту. Так само спортсмен, який добре попрацював на тренуванні, опісля відчуває розслаблення. Але він старається для тіла, яке в землю колись відійде, а тобі пропонують почати з юності працювати для душі, яка ніколи не помре, а житиме вічно.

Ти став іншим

І все ж таки в спорті з часом ти вже не зможеш колишню вагу підіймати, тіло з кожним роком старітиме. У духовній царині все навпаки: чим довше силуєш себе, тим більшим професіоналом стаєш. Хоч навіть у своєму віці — бодай у шістнадцять чи двадцять років — можеш у духовному відношенні бути для своїх друзів реальним помічником.

Адже якщо людина, ведучи духовне життя, навчилася долати якісь моменти спокуси, побачила в собі щось і змогла з цим впоратися, вона вже по-іншому бачить ситуацію. А друзі твої, які духовного життя не ведуть, вони, можливо, у чомусь іншому досягли успіху, приходять і радяться з тобою, потребують допомоги від твоєї душі, яка вже зросла. Хто зростив її? — Господь. На чому? — На твоїх трудах. Ти себе силував, недосипав, недільного ранку приходив до храму, просив Бога від усього серця, аби Він просвітив твій розум. Ось і став ти іншою, внутрішньою людиною.

Це реальність нашого життя. Якщо Бога просити й показувати Йому, що всіма силами хочеш змінитися, Він дає таку можливість, і ти реально змінюєшся.

А тих, хто вже зустрівся з Богом, не обдуриш. Їм скільки не кажи, що Бога немає, що то все «дурниці, попи вигадали», вони своє знають. Можуть особливо й не сперечатися — навіщо? Однак намагатимуться нізащо не втратити зв’язок з Богом. Це для них велика цінність, той скарб, який вони шукали, знайшли й сховали в серці своєму.

Протоієрей Володимир Тукало, журнал "Отрок"

Друзі! Ми вирішили не здаватися)

Внаслідок війни в Україні «ОТРОК.ua» у друкованому вигляді поки що призупиняє свій вихід, однак ми започаткували новий незалежний журналістський проєкт #ДавайтеОбсуждать.

Цікаві гості, гострі запитання, ексклюзивні тексти: ви вже можете читати ці матеріали у спеціальному розділі на нашому сайті.

І ми виходитимемо й надалі — якщо ви нас підтримаєте!

Картка Приватбанка: 5168 7520 0354 6804 (Комінко Ю.М.)

Також ви можете купити журнал або допомогти донатами.

Разом переможемо!