Народження легенди

«Хто був в Італії, той скажи «прощавай» іншим землям. Хто був на небі, той не захоче на землю», — писав Микола Васильович Гоголь. 150 років минуло відтоді, однак Італія не стала менш привабливою. Навпаки, дедалі більше набуває популярності.

Цей край асоціюється переважно з католицькою культурою, проте Православна Церква не припиняла свого існування на італійській землі. «Отрок» запрошує прогулятися визначними пам’ятками східнохристиянської спадщини разом з істориком та літератором Михайлом Талалаєм.

Співрозмовник «Отрока» — Михайло Григорович Талалай, публіцист, автор численних путівників та довідкових видань про православні святині Європи, перекладач. Учасник громадського руху за порятунок пам’яток (Ленінград, 1980-ті), автор низки статей «Православної енциклопедії». З 1992 року мешкає в Італії.

— Михайле Григоровичу, після походу хрестоносців на Константинополь у 1204 році чимало реліквій православного світу перекочували до Європи. Які особливо знакові святині з візантійського спадку опинилися тоді в Італії?

— Найважливіша святиня — мощі святого апостола Андрія Первозваного, небесного покровителя Візантії. Для хрестоносців це була найцінніша «здобич» — головна реліквія переможеної імперії, уособлення візантійської слави. Поміж хрестоносців з різних країн довго точилися дискусії, кому її довірити. Зрештою за благословенням Папи Римського мощі передали папському легату, кардиналові Петру Капуанському, який через чотири роки, 1208-го, урочисто перевіз їх до Амальфі — столиці морської республіки. Частину мощей після падіння Константинополя було вивезено до Рима, а в 1960-ті передано в Патри, місто, де колись розіп’яли апостола.

У православному світі ця сторінка церковної історії маловідома, хоча за своїм значенням дорівнює перенесенню мощей святителя Миколая Чудотворця з Мир Лікійських у Барі. Та якщо мощі святого Миколая перенесли в ХІ столітті, коли розділення Церков лише сталося і ще не було таким відчутним, то мощі апостола Андрія — на початку ХІІІ століття. На той момент розкол значно посилився, і подія сприймалася вже як справжній грабунок (утім, як і весь Четвертий хрестовий похід).

Разом із тим вивезення мощей до Італії можна назвати подією промислительною, адже собор Дванадцяти апостолів, де зберігались у Константинополі мощі апостола Андрія, за Божим попущенням, мусульмани зруйнували, а всі храмові реліквії та мощі інших святих, у тому числі святого рівноапостольного Костянтина — знищили. (Мощі святого Костянтина хрестоносці не забрали, оскільки Католицька Церква не визнає його за святого.)

Православне паломництво до Амальфі почалося приблизно з ХІХ століття, коли письменник та історик киянин Андрій Муравйов відкрив «стежину» до цієї святині. Частку мощей апостола як жест примирення і спокути передали Константинопольському Патріархату вже в наш час, 2008-го, у рамках святкування 800-річчя перенесення святині. Проте греки все одно не люблять їздити до Амальфі, так само як і до Барі: це нагадує їм про сумні моменти вторгнення латинян до Візантії.

— Важливо відзначити ще такий аспект історії Церкви в Італії, як перенесення християнських святинь самими візантійцями зі Святої Землі через загрозу знищення мусульманами. Ви згадуєте у своїх працях серед таких пам’яток овіяну легендами назаретську кімнату Діви Марії в Лорето. Розкажіть, будь ласка, докладніше. Можливо, є ще унікальні святині, перевезені на італійську землю самими візантійцями?

— Тут я зроблю уточнення: назаретську кімнату перевозили по камінчику нащадки хрестоносців, але за участю греків. У Ватикані було знайдено документи, які свідчать, що перевезенням займалися православні моряки, серед них — і людина на прізвище Ангелус (доволі популярне серед греків). От і виникла легенда, що переносили ангели. Це повір’я відбилося зокрема в релігійному живописі, і до сьогодні «Лоретська Мадонна» у католиків вважається покровителькою авіації й навіть космонавтики. Ось так своєрідне прочитання прізвища грецького моряка призвело до народження легенди.

Згідно з переказом, Святий Дім (Santa Casa) у Лорето — це назаретські зовнішні сіни (три стіни) будинку Діви Марії, де Вона народилась і виховувалась і де отримала Благовістя. Сам будинок був висічений у печері. Після вторгнення до Палестини мусульман кімнату з Назарета перенесли спочатку через Балкани до сучасної Хорватії, а потім — до Італії.

У різні періоди візантійці з огляду на загрозу наступу мусульман рятували свої реліквії. Так були перенесені мощі святителя Іоанна Златоуста, які сьогодні є однією з головних святинь католицького кафедрального собору Флоренції та собору Святого Петра у Ватикані, хоча більша частина глави знаходиться на Афоні в монастирі Ватопед. Частку мощей так само в наш час, на прохання патріарха, повернули в Стамбул.

— Цікавить можливість діалогу православ’я та італійського католицтва… Чи не могли б ви навести приклади впливу православних традицій на обрядовість італійського католицизму?

— В Італії існують громади східного обряду. По-перше, це, скажімо так, споконвічні, автохтонні осередки — нащадки східних християн, які переселилися на Апеннінський півострів та південь Італії. Довгий час громади залишалися православними навіть юрисдикційно, але Візантія занепала, спиратися не було на кого, і ці великі групи грецьких та албанських біженців перейшли під омофор римських пап зі збереженням східного обряду та зі значною автономією. Албанці тікали переважно на Сицилію і в Калабрію, греки — в Базилікату й Апулію.

Я колись спеціально мандрував півднем Італії, досліджуючи ці католицькі громади східного обряду (серед них є унікальні — наприклад, монастир Гроттаферрата в Римі, заснований преподобним Нілом Россанським ще до схизми, в 1005 році). У другій половині ХХ століття цим феноменом зацікавилися церковні історики, виникли навіть невеличкі музеї. У таких громадах богослужіння правиться грецькою чи староалбанською мовами. Найбільше вражає, що навіть деякі догматичні речі збереглися, і це знайшло свій відбиток у богослужінні (так у Символі віри дозволялося опускати знаменитий католицький додаток «філіокве» — «і від Сина»). Таким чином члени деяких громад, не заглиблюючись у тонкощі церковного права чи еклезіології, зберігають наївну віру, що вони й досі православні.

По-друге, є переконані католики, закохані в красу східного обряду. Такі храми існують у Мілані, Римі. Там служать італійці італійською мовою, однак священики вбираються по-східному, і чинопослідування літургії також східне. В Італії багатьох приваблюють ті чи інші елементи східного обряду, наприклад, вінчання. У Гроттаферрата мені розповідали, що в них запис на це таїнство ведеться на роки вперед — настільки італійцям-католикам подобається краса православного вінчання з вінцями, обходом довкола аналою тощо.

На побутовому рівні також можна говорити про сприйняття якихось елементів, однак уже на самих православних впливають традиції католиків-італійців та особливості святкування великих церковних свят. Подекуди спостерігається ікономія церковної дисципліни за прикладом Католицької Церкви для більшої інтеграції у західний світ: це й дозвіл сидіти під час богослужінь, і присутність жінок з непокритою головою та в штанах. Хоча й у Італії є православні громади, де це вважається неприпустимим.

— На вашому сайті розміщені праці з дослідження італо-візантійської «печерної культури». Що це за феномен — грецькі скельні монастирі на узбережжі від Сицилії до Адріатики?

— Цей феномен привернув увагу дослідників порівняно нещодавно. Особисто я зацікавився грецькою «печерною культурою» в Італії після знайомства з монографією професора Московської духовної академії М.Д. Протасова, який на початку минулого століття вирушив на італійський Південь в експедицію і пережив низку пригод (наприклад, місцеві селяни цькували його собаками, приймаючи за злодія). Усе це позначилось на його книзі, листах, а також на унікальному фотоархіві із сотень зображень печерних храмів та інших приміщень, який досі вважається втраченим. Я пішов за його прикладом і також подався вивчати той край.

Греки засновували тут печерні поселення у «кілька хвиль» з низки причин: переслідування у Візантії іконошанування, тиск арабського й турецького мусульманського світів. Однак Протасов перебільшив церковну складову цієї культури. То була й світська культура, не лише чернеча. Це підтвердили дослідження італійських археологів у 1960–1970-х роках і мої власні дослідження.

Так виникали села з малими чернечими осередками, однак там жили й грекомовні пастухи, хлібороби та інші селяни, які освоювали зручну для них місцевість і переносили сюди візантійські традиції. Чому заселяли саме печери? Узбережжя постійно зазнавало набігів піратів (мусульман-сарацинів), населенню необхідно було організувати захист від нападів, а часу на зведення складних фортечних споруд не було, тому використовували печери та каньйони. Окрім того, багатьом ця місцевість нагадувала рідний край, зокрема Малу Азію з її знаменитою каппадокійською печерною християнською культурою.

Сьогодні чимало гротів і печер опинилось у приватних руках. Наприклад, я організовував богослужіння в одному печерному храмі Х–ХІ століть, що належить фермеру-виноробу. 

У наші дні Італія лише відкриває для себе цю культуру. Культурною столицею Європи 2019 року оголошена унікальна Матера — печерне місто в італійському регіоні Базиліката. Саме тут через природний ландшафт та естетику, що нагадує землі Палестини, 1964 року знімалася кінострічка «Євангеліє від Матвія» П’єра Паоло Пазоліні, 1979-го — «Христос зупинився в Еболі» Франческо Розі, 2004-го — «Страсті Христові» Мела Гібсона, 2016-го — «Бен-Гур» Тимура Бекмамбетова та багато інших. Це місто жило печерним життям аж до Другої світової війни, а тоді населення переселилося в нові квартали у звичайні будинки.

— Скільки в ХХ столітті можна виділити умовних міграційних хвиль до Італії з СРСР та пострадянського простору? З чим вони були пов’язані, які їхні особливості, який слід залишили вони в церковній історії?

— Перша хвиля виникла після революції 1917 року. Це були емігранти, для яких православні цінності були найбільш важливі. Завдяки їм почали з’являтися православні храми в італійських містах — там, де раніше їх ніколи не було. Наприклад, у Мілані, великому промисловому центрі, або портовому місті Генуї.

Друга хвиля найменш вивчена, оскільки багато хто з її представників став справжнім колабораціоністом (або просто звинувачувався, як вивезений на примусову працю). Зокрема на півночі Італії оселилися козаки з армії генерал-майора Російської імператорської армії отамана Всевеликого війська Донського П.М. Краснова, які співпрацювали з німецькою нацистською армією. Це були вже зовсім інші люди за своїм соціальним станом, і до віри вони прийшли після зустрічі тут зі «старою» еміграцією, оскільки виросли та виховувалися в радянських реаліях.

Особливо яскраво це проявилося у таборах так званих «переміщених осіб» («displaced person», DP), населення яких досягало мільйонів. В Італії таких таборів нараховувалося близько десяти: під Неаполем, Турином, у Трієсті, Ріміні. Тут люди облаштовували храми з наметів, з картону, з жерстяних бляшанок. Своїх священиків практично не було, тому духовно мешканцями таборів опікувалася переважно Зарубіжна Церква (РПЦЗ), яка направляла сюди священнослужителів з Німеччини чи Швейцарії. Сюди потрапляли не лише біженці з СРСР (українці, росіяни, білоруси), але й, наприклад, югослави, які переховувалися від комуністичного режиму Йосипа Броз Тіто, а також з інших країн Східної Європи.

Від другої хвилі еміграції, так само як і від її православного життя, матеріальних слідів практично не залишилось (на відміну від аналогічних храмів Німеччини), оскільки люди боялися репатріації й прагнули поїхати якомога далі зі зруйнованої Європи — до США, Канади, Латинської Америки, Австралії. Італія для них була, радше, «перевальним пунктом». Найяскравішим представником другої хвилі можна назвати Бориса Ширяєва: свою книгу про Соловки «Невгасима лампада» він написав у таборі Ді-Пі під Неаполем.

Третя хвиля представлена переважно радянськими інтелектуалами (здебільшого єврейського походження), що тікали з СРСР у пошуках творчої свободи та можливості професійного зростання, кар’єри. Це й закоханий в Італію Йосип Бродський, який, однак, не зміг тут працевлаштуватися, і багато хто з музикантів. Радянська влада використовувала тоді хитрий хід: з допомогою ізраїльської візи легально позбувалася дисидентів, виселяючи їх із країни. Однак чимало емігрантів-євреїв, які виїжджали за ізраїльською візою, часто-густо не були віруючими іудеями, і для них православ’я виявилося в культурному, а потім і в релігійному плані ближчим, тому тут вони прийняли Хрещення. У Флоренції вулицю з православним храмом, який давав прихисток «третій хвилі», італійці прозвали «емігрантською стежиною». Проте й для цього покоління емігрантів Італія ставала доволі часто лише «транзитною зупинкою»: тут не виплачували допомоги, нелегко було знайти роботу.

Є ще одне покоління емігрантів, яке намагаються називати «четвертою хвилею», але це не зовсім коректно. Трудова еміграція не пов’язана з радянською епохою: люди, в тому числі з України, працюють в Італії й час від часу повертаються додому. Це наймасовіша хвиля. Завдяки їй православ’я в Італії стало дуже значущим та помітним релігійним феноменом.

— Коли православному землякові говориш про можливість паломництва до Італії, одразу виникають асоціації: «ранньохристиянські катакомби», «мощі святого Миколая в Барі». Чи розширився за останні десятиріччя паломницький маршрут і як саме?

— Можу сказати, що значно зріс рівень церковної культури в цілому. Православні тепер більш відкриті новому та маловідомому, цікавляться незвіданими паломницькими маршрутами.

Змінилася сама організація: раніше прочани зверталися до паломницьких агенцій, зараз дедалі популярнішими стають індивідуальні поїздки, коли людина сама прокладає собі маршрут, шукає інформацію, замовляє номери в готелі. Усе це стало можливим завдяки Інтернету.

Так, приїжджають і великі групи, але це переважно парафіяни разом зі священиком або компанія віруючих друзів. Багато хто їде до Італії уже не вперше, раніше відвідував християнські святині Рима, бував біля мощей святителя Миколая і тепер прагне відкрити для себе нові місця.

Багатьох приваблює італійський Південь, де збереглося чимало східнохристиянських реліквій: Сицилія з її свідченнями перебування апостола Павла, мощами ранньохристиянських мучениць Агафії, Лукії, Агріпіни та найкращими у світі візантійськими мозаїками; а ще — Апулія, де крім мощей святого Миколая в місті Барі є чудотворні візантійські ікони та печерні храми з чудовими фресками.

Заглавне фото: монастир Гроттаферрата/magazine.dooid.it

Анна Николаенко (Голубицкая), журнал "Отрок"

Друзі! Ми вирішили не здаватися)

Внаслідок війни в Україні «ОТРОК.ua» у друкованому вигляді поки що призупиняє свій вихід, однак ми започаткували новий незалежний журналістський проєкт #ДавайтеОбсуждать.
Цікаві гості, гострі запитання, ексклюзивні тексти: ви вже можете читати ці матеріали у спеціальному розділі на нашому сайті.
І ми виходитимемо й надалі — якщо ви нас підтримаєте!

Картка Приватбанка: 5168 7520 0354 6804 (Комінко Ю.М.)

Також ви можете купити журнал або допомогти донатами.

Разом переможемо!