Вагітність у полоні й пологи під обстрілами. Як українські жінки народжували у перший рік війни

Для військової медикині Мар'яни Мамонової та її чоловіка Василя 2022 рік мав стати одним з найщасливіших — очікували на поповнення в сім’ї. Три чверті року Мар'яна мала б відвідувати лікарів, пити вітаміни, багато відпочивати та навчатися основ догляду за малюком. 

Але воєнні плани росії розлучили пару на майже весь період вагітності. Чоловік зміг обійняти дружину лише в останні кілька діб перед пологами, а до того за всю вагітність Мар'яні довелося пережити бомбардування в оточеному Маріуполі та полон у сумнозвісній Оленівці. 

А втім, вагітним жінкам, яких війна заскочила на неокупованій частині України, було не легше. Вони народжували у підвалах домівок та в метро. Тікали з обстріляних пологових будинків. 

Було не до себе

Перших три місяці про вагітність Мар’яни ніхто не знав. Про те, що носить дитину під серцем, ледь здогадувалася й сама Мар’яна. Дізналася про вагітність у середині березня, коли майже місяць тривала повномасштабна війна. Тоді в оточеному зусібіч Маріуполі щодня гинули від п’яти до десяти українських бійців лише з її бригади. Їй — начальниці медичної служби військової частини — було не до себе. 

Військова медикиня Мар'яна Мамонова

«Спочатку нам здавалося, що постріляють — і все буде як завжди. Але коли нас почали обстрілювати ракетами з моря, з авіації почали скидати бомби й вогонь просто не припинявся, ми зрозуміли, що почалася війна-війна», — важко видихнувши, пригадує Мар’яна торішній лютий.

Каже, тоді більше хвилювалися за бійців, які були на передових позиціях, тому що знали, що сили були нерівні: «Нас було там триста, а їх було від півтори до п’яти тисяч. Озброєння також було нерівноцінним». 

Тож українські сили з Широкиного, де Мамонова з 2018-го року проходила свою четверту ротацію, відступили в Маріуполь. 

«Щодня в нас гинули хлопці: 5, 6, 10. Це важко, бо за чотири роки я знала кожного, хто там служив. Знала сім’ї когось із них. Хтось через мене передавав повідомлення своїм рідним, бо в бункері, де ми жили, був інтернет і ми могли принаймні написати: "Ваш син живий, все добре", "Ваш чоловік живий". І коли вони передавали ці повідомлення, я писала рідним: "Так, живий-живий". А наступного дня ти розумієш, що вже нічого не можеш написати, бо він загинув. А повідомлення від рідних надходять: "Як мій син?", "Як мій чоловік?", "Що трапилося?”, “Чому ви не відписуєте?". Ось це було важко — розуміти, що ти не встигла. Ти не врятувала», — розповідає медикиня.

За весь час на фронті найважче Мар'яна переживала втрату бійців. Вона розповідає, що були дні, коли доводилося допомагати й п’ятнадцятьом військовим за день, і дев’ятьом водночас, але тоді було не так важко, бо вдавалося всіх урятувати. 

«Але були моменти, коли ти привозиш бійця в госпіталь живим, а через декілька годин тобі кажуть, що він помер. Це складно прийняти. Ну як так? Ти ж його врятувала, а він помер... Потім цю інформацію передаєш командирові батальйону й командиру підрозділу. І мусиш донести це рідним, оскільки з військової частини телефонують і розказують про обставини смерті чиєїсь дитини. Це найважче», — каже жінка.

Дві смужки

Полон. На одному з допитів дозволили зателефонувати. По обидва боки екрана гаджета плачуть Мар'яна та її чоловік. Вона щойно сказала йому, що вагітна. Першому з тих, хто залишився по той бік її нинішньої реальності. Її накрили емоції, бо нарешті поділилася новиною, яку так довго тримала в собі. 

Чоловік застиг і дивився на неї широкими очима. Сказав: «Я дуже радий. Тільки мені не хотілося, щоб ти мені цю новину говорила за таких обставин». 

«Він був приголомшений, казав, що здогадувався, але напевно не був готовий почути, бо розумів, що він мені нічим не допоможе», — розмірковує жінка.

У тому, що вагітна, була впевнена. Якогось дня в Маріуполі Мар’яна вирішила все ж скористатися захованим про всяк випадок тестом на вагітність. Останнім часом їй хотілося багато спати, вона почала швидко втомлюватися, з’явилася нудота. Подумала: «Все одно викину, чому б не спробувати». Тест показав дві смужки. По щоках покотилися сльози.

«У той момент мене охопила паніка, істерика, радість. Був мікс почуттів, — голос Мар’яни притих, виказуючи всю безпорадність її становища. — Це прекрасна новина для кожної жінки, але я дивилась на тест і розуміла, що ні з ким не можу цим поділитися. Хоча хотілося розказати геть усім», — каже молода мама. 

Про те, що вагітна, тоді не наважилася сказати навіть чоловікові. До полону, в який разом з іншими медиками та бійцями з «Азовмашу» та «Ілліча» потрапила четвертого квітня, встигла надіслати йому лише кілька емодзі — двоє дорослих із хлопчиком або дівчинкою прямо натякали на майбутнє поповнення. 

До полону Мар’яна встигла надіслати чоловікові лише емодзі, які натякали на майбутнє поповнення

Шість місяців у полоні

«Ти вагітна, тебе ніхто тут тримати не буде», — казали їй у полоні, тож Мар'яна сподівалася на швидкий обмін. Проте жінка пробула в Оленівці майже шість місяців. 

Мар'яна жила в тих самих умовах, що й інші полонені. Винятків для вагітних не робили. Найважче було перших два місяці. 

«Далі конвоїри до вас звикають. І вони бачать, що ви вже не такі небезпечні, як там усі розповідають, мовляв, українські жінки — самі лиш снайперки, розвідниці та вбивці». 

Перших вісім тижнів у полоні Мар'яна, як і всі, спала на підлозі. Матраци й подушки роздали лише в червні, коли жінка була на шостому місяці вагітності. 

«Це було велике щастя — перейти з підлоги на дерев’яне ліжко, яке було застелене матрациком. Ми так тішилися», — радісно згадує медикиня. 

Мар'яну, як і всіх, допитували. Вона каже, допит залежав від того, який трапиться конвоїр: «Одні допитували дуже довго, погрожуючи й ображаючи. А були й такі, хто допитував менше і приносив їсти, кажучи: "Нам тебя очень жаль. Жаль, что так случилось"».

Мар'яна розповідає, за весь час перебування в неволі найважче було чути, як б'ють українських бійців, і не мати змоги їм допомогти. І ще тоді, коли була голодна — їсти вагітній хотілося постійно. 

«Були дні, що й забували нам вчасно дати їсти. А вибір був мізерний: зранку давали кашу і хліб, в обід — борщ а-ля щі, шматок хліба і чай, ввечері — знову ту саму кашу, що й зранку. І так щодня».

Голод іноді вдавалося вгамувати зібраними огірками й помідорами з городу, який полонені обробляли на території колонії. Мар'яна розповідає, спочатку їх для неї крали полонені дівчата, яких змушували консервувати овочі. 

«А потім прийшов один із замполітів і дозволив мені збирати собі ці овочі. Я завжди брала більше, щоб поділитися з іншими полоненими». 

Дівчинка Анна

Сумні думки про можливе народження дитини у полоні Мар'яна намагалася проганяти. Дуже не хотіла, щоб немовля з’явилося на світ у таких умовах, бо тоді його в молодої матері могли б просто забрати. Однак у те, що потрапить додому, віри не було. Тож коли за кілька днів до пологів її посадили в машину і кудись повезли, думала, що їде в іншу колонію. Про те, що це дорога додому, дізналася в літаку. 

Під час обміну полоненими 21 вересня вагітну на дев’ятому місяці Мар’яну разом з іншими медиками та бійцями повернули на рідну землю. Кадри з відео Служби безпеки України, як вагітну жінку першою з 215 полонених, підтримуючи під руки, ведуть дорогою додому, облетіли тоді чи не увесь світ. 

За лічені дні, у ніч на 25 вересня, у Волинському пологовому Мар'яна народила Анну. Донька медикині народилася з вагою 3250 грамів та зростом у 57 сантиметрів. 

Коли повернулася з полону, першою людиною, з якою хотілося порозмовляти, був чоловік. 

«У полоні я постійно говорила, що хочу до свого чоловіка. Я хочу, щоб він мене забрав. Хочу пригорнутися до нього. У той час для мене це була найближча людина».

 
Мар'яна Мамонова з чоловіком та донькою Анною

Також мріяла обійняти рідних: батьків, старшого брата Юру, сестер Анну та Оксану. Завдяки маленькій різниці в віці — лише рік — Мар'яна з сестрою Анною були дуже близькі. У дитинстві любили грати в лікарок.

«Училися одна на одній робити уколи. А подорожники та алое лікували в нас усе», — розпливається в широкій усмішці жінка. 

Мар'яна каже, завжди хотіла бути лікаркою, попри те, що з родини ніхто цей фах не обирав. 

Народжували під звуки сирен і свист ракет

Вагітним жінкам на підконтрольній території на початку війни було теж складно. Ті, кому настав термін у перші дні війни, були змушені доношувати й народжувати під звуки тривоги у підвалах будинків або пологових, куди будь-якої миті могла прилетіти російська ракета. 

«Коли я почала народжувати, весь пологовий, крім мене, спускали у сховище через загрози обстрілів. Нікого не було, тож під час переймів я вже кричала, як могла. Лікарі повернулися до мене, коли всіх вагітних спустили до підвалу. В таких умовах я народжувала до восьмої ранку», — згадує багатодітна мама Анастасія з Черкащини. 

Коли почалася повномасштабна війна, жінка була на восьмому місяці вагітності та разом із чоловіком і двома малими дітьми очікувала на появу сина Єфрема. Після народження сина сім'я переїхала на захід України. 

 
Анастасія з сином Єфремом

Юлію війна заскочила вдома, у Білій Церкві на Київщині. Місто декілька разів обстріляли, тож уся лікарня, разом із пацієнтами й технікою, перемістилась до сховища, де Юлія й народжувала через місяць. 

«Це був один великий підвал із реанімаційним відділенням за завісою. Вагітні лежали укупі. Пологове і допологове відділення також відмежовувалися лише шторками. У нас не було вікон, не було повітря, було вогко й дуже спекотно. Медперсонал старався дбати про нас, але все одно — це підвал, — згадує жінка. — Мені робили екстрений кесарів розтин і під час пологів у дитини виявили інфекцію. Її забрали в дитячу реанімацію, яку в сховище не спускали. Мені було страшно за доньку. Але був день, коли всіх дітей разом із кисневим балоном, з усіма цими датчиками спустили, і мою дитину пронесли просто повз мене. Це було нестерпно».

Зараз Ніка, донечка Юлії, в нормі. Жінка з дитиною живуть вдома і не хочуть покидати рідну домівку.

 
Юлія з дочкою Нікою

Аліса, Донька Анни з Дніпра, народилася з порушенням цілісності стравоходу — атрезією стравоходу. Дитина потребувала негайної операції, яку через війну не вдалося зробити швидко.

«Було складно знайти балон для дилатації. В Україні їх просто немає, а в Європі їх продають лише медустановам, тож мені довелося замовляти його з Америки. Все затягнулося на тривалі тижні. Операція була дуже важка. Не легшим було й відновлення після неї», — говорить Анна. Однак тепер вони з донечкою вдома. 

Волонтери для мами та дитини

Після народження доньки Мар'яну оточили ще більшою підтримкою. Через публікації її історії в ЗМІ кинулися допомагати доброчинці. Люди надсилали одяг і підгузки. За її словами, це дуже допомогло в догляді за немовлям у перші дні й тижні. 

Тоді Мар'яна також отримала «пакунки малюка» в Україні та від благодійного фонду BGV Charity Fund, створеного представниками українського бізнесу у березні 2022 року. Молода мама каже, цього повністю вистачить для догляду за малюком до його півріччя. Підтримку від фонду також отримали всі жінки, історії яких ми згадуємо в матеріалі.  

 
Мар’яна Мамонова з дочкою Анною

Волонтери мали на меті бодай частково полегшити наслідки війни для вагітних, породіль і мам з дітьми, допомагаючи формуванням і доставленням до них додаткових «пакунків малюка». У межах трьох хвиль проєкту фонд із партнерами зібрав та доставив 30 тисяч наборів на загальну суму в майже три мільйони євро.

Благодійний фонд BGV спільно з німецькою ініціативою #WeAreAllUkrainians, а також донорами dm-drogerie markt, корпорацією «Біосфера» та логістичним партнером «Нова пошта» запустили третю хвилю проєкту, в межах якої набір може отримати мама чи тато новонародженої дитини з будь-якої області та населеного пункту в Україні (окрім тимчасово окупованих територій). Таких наборів 10 тисяч, допомога там на загальну суму в 1 млн євро. Вік дитини на момент подання заявки має бути від 0 до 2 місяців, оскільки товари в наборі передбачені саме для цієї вікової категорії. Аби отримати набір, потрібно заповнити заявку на сайті. За цим посиланням ви також знайдете детальну інформацію та орієнтовний склад набору.  

***

Мамонова каже, зараз дуже багато жінок, особливо тих, які стали мамою вперше, залишилися самі, оскільки їхні чоловіки на фронті. Жінка розуміє, як їм може бути складно «банально сходити в магазин у перші тижні догляду за дитиною».

«Цю потребу теж могли б закрити волонтери. Тож було б добре, якби волонтерських організацій, які орієнтуються не тільки на потреби ЗСУ, але й вагітних і мам з немовлятами, більшало», — каже Мар’яна.

Джерело