Особлива стратегія

Наскільки глибокими й водночас простими є євангельські образи, що розкривають нам таємниці Царства Небесного. Пшениця, полова, риба, закваска, вівці й вовки… Стоп. Вівці й вовки — чому?

***

Я стою перед найглибшою таємницею Всесвіту. Всемогутній Господь Вседержитель добровільно стає беззахисним перед лицем людської жорстокості. А посилаючи Своїх учнів на проповідь, Христос вказує на їхній новий статус і становище у світі: Ось, Я посилаю вас, як овець поміж вовків: отже, будьте мудрі, як змії, і лагідні, як голуби (Мф. 10, 16).

Наперед програшний варіант, чи не так? Що́ вівця може протиставити зграї хижих вовків? Який зв’язок між голубом і змією? Виходить, день мого Хрещення без будь-яких докорів сумління можна назвати днем добровільного переходу на бік тих, що програли? Чи ні? У чому сила, якщо Господь каже про її здійснення у нашій слабкості?

***

Вчитайся у Книгу Життя. Вдивися в історію людей Біблії. Скільки разів спотикаються царі й пророки, скільки разів не розуміють та зрікаються апостоли. Проте чомусь саме їх Христос обирає Собі за учнів та друзів.

Петро зрікся, Іуда зрадив, Фома засумнівався. У найбільш відповідальний момент усі розбіглися. Однак саме вони, слабкі та вразливі, несли Слово Боже в міста і села жорстокого світу. Та що тут казати, Сам Господь, рятуючи людство на Хресті, відчайдушно вигукує: Боже Мій, Боже Мій! Навіщо Ти Мене покинув? (Мф. 27, 46).

Книга життя є чесною зі своїм читачем, вона не замовчує слабкості головних героїв. Такі беззахисні царі, пророки й апостоли. Такий беззахисний Господь…

Князь віку цього у своїй безмежній зловтісі глузує над розіп’ятим Христом, навіть не підозрюючи, що Бог уже сходить у пекло. Князь віку цього глузує над тими, хто обирає Христа, — навіть не підозрюючи, що за їхньою слабкістю ховається Його сила. Намагається втоптати їх у багно, показати свою всюдисущість та абсолютну владу. Він не терпить у кожному з нас того, чим ми буваємо схожі на його Ворога — коли любимо, терпимо, прощаємо, допомагаємо іншим, приносимо себе в жертву. Для світу така людина стає мішенню.

Необов’язково бути святим, аби відчути себе чужим на цьому святі життя. Варто просто захотіти змінитися, як раптом дивовижним чином через непередбачені обставини ти не можеш потрапити на недільну літургію. Хоча це й дрібниці порівняно з захоплюючими пригодами, що чекають попереду.

Кожен, хто хоче бути людиною по-справжньому, стає на шлях битви, нещадної та безкомпромісної:

Снова за окнами белый день,
День вызывает меня на бой.
Я чувствую, закрывая глаза, —
Весь мир идёт на меня войной.
(«Пісня без слів», група «Кіно»)

***

Христос міг учинити інакше й послати нас як левів серед гієн. Така Церква була б набагато привабливішою. Але ж ні, щодня — заклання. «Господи, я хотів як краще! Як Ти навчав! Але я зазнав збитків, мені завдали болю…»

Коли чуєш про благословенні дні, які Господь дарує праведникам, згадай історію Іова, долю Христа й апостолів. Коли виходиш із храму після недільної літургії, отямся — ти вже на полі бою, і прямо зараз з’явиться безліч приводів нагримати на дитину, засудити зустрічного п’яничку, не провідати літніх батьків. Перенесімося на півгодини назад і побачимо «Божу овечку», яка трепетно просить у настоятеля благословення на споживання молочних продуктів у піст. Однак овечка, хоч і двадцять років як у Церкві, досі не розуміє, що проблема зовсім не в тих «вовках». Проблема — у хижій зграї, що очікує на порозі храму й полює на тебе цілий тиждень.

Християнство — щоденна боротьба за свою віру. «Усе віддай: і маєток, і тіло, і саму душу — окрім віри», — навчає святитель Іоанн Златоуст.

Та залишається за́гадкою, чому ми не несемо переможне знамено добра, не завойовуємо серця мільйонів? Чому ми такі вразливі, слабкі та боязкі перед лицем зла? Пригадується цитата героя фільму Андрія Тарковського «Сталкер»: «Головне — хай вони повірять у себе і стануть безпорадними, як діти. Тому що слабкість — велика, а сила — мізерна. Коли людина народжується, вона слабка й гнучка, а коли помирає — вона міцна й черства. Коли дерево росте, воно ніжне й гнучке, а коли воно сухе й жорстке — воно помирає. Черствість і сила — супутники смерті. Слабкість і гнучкість виявляють свіжість буття. Ось чому те, що затверділо, не переможе».

Відповідь проста, як і все Євангеліє — така Його воля! Воля відпустити людину на свободу, раз і назавжди подарувати їй можливість обирати, не нав’язувати Себе силою та маніпуляціями, не ставити ногу на груди, не пропагувати, не змушувати. Його воля — не перемагати людини. Його воля — померти за неї як жертовне ягня чи голуб. Покликати на шлюбний бенкет розпусників і розпусниць, а не праведних і правильних.

Таке воно, непривабливе щастя — бути з Христом. Непривабливе, проте справжнє — достатньо просто обрати. Обрати шлях злиденних духом, шлях чистих серцем, шлях покірливих і вразливих, боязливих і слабких.

Мале стадо Христове «пролітає» по всіх рейтингах. А диявол віщає гарно, зі спецефектами. Колись він скористався всіма видами психологічних маніпуляцій, навіть цитатами з Біблії, аби спокусити Самого Христа — пропонував визнання більшості, славу та владу. Уявляєте царство Христа на землі? — Рівність, братерство, щастя всім! Християнам лишалося б нейтралізувати залишки зла, як кухонних тарганів…

Але ні, це, радше, шлях антихриста… Царство Боже всередині вас є (Лк. 17, 21), — каже Господь. Його принцип — не диктатура й не тиск. Непорушний принцип Царства Божого: Хто хоче між вами бути більшим, нехай буде вам слугою; і хто хоче між вами бути першим, нехай буде вам рабом (Мф. 20, 26–27).

***

Хтось із сильних світу недбало кине в бік наївного романтика, який усе ж таки вірить, що краса врятує світ: «Приберіть цього філософа!» Історія пам’ятає різні способи розправи над такими зухвалими та наївними. Вони завжди не до діла, коли вершаться важливі справи «на благо» інших. Вони завжди не до діла, коли рулить чиста вигода й реалізуються меркантильні плани. Вони завжди недоречні. На таких дивляться або з презирством, або через приціл гвинтівки.

«Приберіть цього філософа!» — дві тисячі років тому сильні світу цього з висоти свого трону заявляли так, указуючи на беззахисного Сина тесляра. Лише за те, що Він прийшов послужити людям і повідати, як просто стати синами Божими. Один із Його послідовників уже в ХХ столітті, священник Павло Флоренський, після лекції про витки обмотки трансформаторів, прочитаної для радянських студентів, написав: «Усе, що з допомогою Божою зароблю, віддаю Господу на Його розсуд, як здобич, як ловитву, заради якої Господь і посилає мене на ділання. З трансформаторами, можливо, витягну Господу бодай одну душу!» Через десять років його відправили на каторгу до східно-сибірського виправно-трудового табору під назвою «Свободний». Віра — ось і вся його провина…

Однак віра тим цінніша, чим переможнішим виглядає зло. Запалена свічка важливіша там, де суцільна темрява.

Краще бути овечкою Бога, Котрий ладен залишити дев’яносто дев’ять інших заради тебе. Бо якими страшними є закони вовчої зграї, коли ти, весь поранений, чекаєш, чи з’їдять свої, чи доб’є мисливець. Вовком бути куди страшніше й небезпечніше. Ти всюди чужий. Навіть серед своїх. І твоя сила, твій вищир — усього лиш показник страху. Хрест вовка — невтомна та нестерпна жага крові.

У вівці немає ікол, але в неї є Пастир. Той, Хто йде на вовчу зграю першим, і меч у Його руках — Слово. Воно не може вбити, та воно може змінити, оживити. Для Нього немає більшості чи меншості, немає розумних і дурних, молодих і старих — для Нього є конкретно ти. Тому важливим є не видиме торжество, не рейтинг християнської проповіді, не кількість парафіян на літургії, а бодай хтось один, хто почув і повірив.

Усе Євангеліє мовить про те, що один сповнений каяття грішник цінніший за весь світ. Тому Господь готовий іти як Агнець серед вовків разом із тими, хто Йому вірить. Історія ще не закінчилася, і це означає, що хтось іще вірить, навіть якщо він один-єдиний у світі.

***

Що ж отримають вівці за ризик жити серед вовків? Бонусні місця в раю? Привілеї вічного життя? VIP-місця на Трапезі Господній? Це були б надто меркантильні та корисливі причини.

Напевно, справа зовсім не в цьому. У старозавітних праведників узагалі не було резону дотримуватися заповідей: їм ніхто за це нічого не обіцяв. Проте вони все одно прагнули праведності і в своєму прагненні здобували нетлінне щастя — вже тут, на цій грішній землі, жили неначе в раю. Тому що злиденні духом, чисті серцем, покірливі — уже в раю. Терплячі, люблячі, ті, хто пробачає обра́зи, — вже на Трапезі Господній.

Щастя не «тут» і не «там». Щастя — це Христос усередині. Людина, яка знайшла Христа, більше нікуди не поспішає й нічого не шукає (тому християнським самітникам у пустелі не було сумно). А отже, становище овечки, що гряде серед вовків, вельми вигідне: навколишнє зло нехай і масштабне, та все ж тимчасове й перебільшене. А ти, нехай і долаєш підступні хвилі житейського моря, усміхаючись у відповідь на вовчі вищири, хоч як дивно, здобув те саме справжнє щастя. Ти знайшов Христа — у тебе вже все є! Є власна стратегія боротьби з вовками: берегти своє серце, як змія береже голову під час небезпеки, і прагнути голубиної простоти — ввірятися в руки Божі, які дарують нам щоденний насущний Хліб.

Є ще один прийом, якому Господь навчив обраних Своїх, — відрізняти вовків у овечій шкурі від овець у вовчій шерсті. Саме це — показник того, зі Христом ти чи ні. Уміння розгледіти в останньому грішникові незнищенний образ Божий, талант виправдовувати тих, хто спотикається по життю, і турбуватися про їхнє спасіння, ставитися до пропащої людини як до нещасного страждальця, що заслуговує милості й розради, — ось меч, з яким ми, християни, щодня вирушаємо в бій. Не засудити, а виправдати. Всупереч будь-якій логіці. Тому що для Бога всі вовки — просто вівці у вовчій шерсті.

P. S.

Я часто думаю про ганебну смерть грішників. Про померлих у п’яному чаду, загиблих від передозування наркотиками, у безглуздій кухонній різанині. Думаю про самогубців, які не встояли перед натиском відчаю та безвиході. Багато хто з них дуже хотів змінити своє життя, подолати страх, і біль, і залежність. Вони дуже старалися, та не змогли. Боролися з усіх сил, одначе впали.

І все ж, полягли вони на полі бою. Господь застав їх, нехай у програші, проте в бою. Бо ті, хто впали переможеними, — все одно герої, тому що не побоялися йти на війну, де сили ворога переважають у рази. І щораз, коли ворог людства втоптує когось із нас у багно, так глумливо і підступно, ніби вказуючи Богові на недосконалість Його творіння, він забуває один маленький момент: упродовж усієї історії людства він утоптував зерна, які свого часу проростуть.

Просто у Христа Своя стратегія.

Протоиерей Александр Князюк, журнал "Отрок"